Погляд на Україну з Близького Сходу та Азії після 2-х років війни

За останній рік мало що змінилося у ставленні країн Близького Сходу та Азії до України порівняно з тим, що було. Але відмінності все ж є.

Перш за все, про Україну стали менше говорити. Конфлікт між Ізраїлем та Палестиною привернув більше уваги, оскільки ця війна ближча і чутливіша для регіону.

По-друге, через війну Україна залишається в червоній зоні ризику. Що це означає? Що ваші потенційні контрагенти десять раз перевірять, як ви працюєте, перш ніж підпишуть (можливо) контракт.

Нещодавно ми 8 місяців боролися за угоду з постачання теплообмінних труб індійській компанії. Більшу частину це були перемовини не про ціну чи якість, а про те, зможемо ми вчасно виконати замовлення чи ні. Врешті-решт ми отримали контракт, але за звичайних умов це б вимагало набагато менше часу та інших ресурсів.

По-третє, ми досі слабко представлені в регіоні як держава. Якщо до війни про Україну в регіоні мало знали, а ті хто знав, переважно згадували про Чорнобиль та успіхи спортсменів, то зараз є чітка прив’язка нашої країни до війни. Тобто, домінує негативна конотація. І тут було б добре бачити більше дипломатичної активності, які б просували інтереси Україну і допомагали розповідати більше хорошого про нашу країну; про компанії, котрі незважаючи на поточні обставини працюють та розвиваються. Так само було б корисно мати ініціативи зі зниження митних та інших бар’єрів на шляху українських товарів на Близький Схід, в Азію та Тихоокеанський регіон.

Все це формує контекст, в якому українські компанії змушені докладати подвійних зусиль, щоб зайти та отримати свою частку цього ринку. А ринок тут дуже конкурентний. Уявіть собі: китайські, індійські, японські, корейські виробники… Різна якість, різна ціна, але вибір величезний.

Тому щоб досягнути успіху на місцевих ринках, треба сильно постаратися і врахувати багато факторів.

Крім ціни та конкуренції, це ще й ментальність. Вона різниться від країни до країни, але спільним є те, що тут потрібно працювати в довгу. Маленькими кроками, потроху вперед. Це проект на роки. Наприклад, для арабських країн властивим є відсутність поспіху, а східні країни дуже люблять спілкуватися віч-на-віч. Вони все роблять виважено, ґрунтовно, тому прийти і за рік-два зайняти топові позиції на своєму ринку, мабуть, не вийде.

Також для Близького Сходу та Азії важливі персональний контакт та особисті стосунки. MS Teams, Zoom та інші онлайн-інструменти звісно допомагають адже всі встигли звикнути до онлайн формату за часи Ковіду; але все одно – офлайн формат зустрічей дає набагато більше користі. Спочатку потрібно познайомитися, потім деякий час підтримувати зв’язки через листування, ділові зустрічі. І вже після цього є шанс домовитися про тривалу співпрацю.

Однак можливий приз вартий того, щоб подолати ці перешкоди.

Після пандемії економіка в регіоні стабільно зростає. Зокрема, ВВП країн Близького Сходу у 2024-2025 рр має зростати в середньому на 3,5% та на 4,4-5,6% в країнах Азії та Тихоокеанського регіону.

Ділова активність дуже висока. Багато капітальних проектів, плюс величезний ринок розміром у сотні мільйонів споживачів, і їх кількість щороку зростає. Saudi Aramco, Kuwait Petroleum Corporation, Abu Dhabi National Oil Company, Eneos Holdings – кількість відомих брендів і компаній з багатомільярдною капіталізацією вражає.

Тобто, боротися є за що. Українським виробникам потрібно лише вчасно побачити можливості, які є на Близькому Сході та в Азії, отримати хоча б мінімальну підтримку держави у просуванні України як бренду, та найголовніше на даному етапі – це перемога у війні.

Все інше – це щоденна праця команди і віра у власні сили. І результат обов’язково буде!