Як має змінитися інвестиційна політика в нових умовах?

Війна принесла величезні зміни в усі аспекти життя в Україні, інвестиційна діяльність не є виключенням. Економічна політика в цій сфері не може залишитися такою, як була раніше, якщо творці політики мають бажання та хист бути адекватними обставинам, що змінилися.

Глобальні економічні зміни в Україні очевидні:

1. Виникло відставання від сусідніх країн в продуктивності економіки в 3-4 рази при приблизно рівних показниках чотири десятки років тому;
2. Втрачено майже половину населення (від 52 мільйонів залишилося менше 29 мільйонів на неокупованій території) за рахунок демографічних процесів і війни;
3. Зменшилась на 20% контрольована владою територія через російську окупацію.

Ці фактори створили в Україні малу низькопродуктивну економіку, в якій наявний великий дефіцит трудових ресурсів, і при цьому є нагальна потреба в величезних фінансових і виробничих ресурсах для захисту від агресивного сусіда. Як забезпечити потребу у великих ресурсах для національної безпеки при наявності малої і низькопродуктивної економіки?

Відповідь очевидна: потрібні інвестиції не просто в нові виробництва, а у виробництва з високим рівнем продуктивності. Очевидні і головні напрямки інвестицій: по-перше, виробництво зброї і всього, що необхідно для обороноздатності, по-друге, виробництво експортної продукції в обсязі хоча б $300 мільярдів на рік. Чому саме експортної? Теж очевидна відповідь – населення, що залишилось в Україні, і його рівень доходів не можуть створити внутрішній попит для значного зростання виробництва, високопродуктивне виробництво можливе тільки в розрахунку на глобальні зовнішні ринки.

Подивимось з цієї точки зору на державну інвестиційну політику. Зараз її головним виразом є Закон України "Про державну підтримку інвестиційних проектів із значними інвестиціями в Україні", прийнятий в 2020 році. Закон встановлює критерії для інвестиційних проектів, які можуть претендувати на підтримку держави:

• мінімальний розмір – 12 мільйонів євро;
• створення робочих місць (вимоги до кількість робочих місць залежать від рівня оплати праці);
• перелік сфер економіки, в яких має відбуватися нове будівництво, модернізація або технічне переоснащення. Цей перелік ніяк не пов’язаний ні з продуктивністю інвестицій, ні з експортним спрямуванням проектів.

Неадекватність Закону поточній ситуації полягає в наступному:

• Вимога щодо створення робочих місць при катастрофічному дефіциті працездатного населення є насмішкою над здоровим глуздом. Нам потрібні інвестиційні проєкти, які дають високу продуктивність з мінімальною чисельністю персоналу, а може взагалі повністю роботизовані виробництва.

• Держава має вимагати не мінімальний обсяг інвестицій, а мінімальний обсяг експортної виручки, наприклад, не менше 10 або 100 мільйонів євро на рік (залежно від проєкту).

• Перелічені в Законі сфери економіки ніяк не обґрунтовані, хоча для України пріоритетними є інвестиції або в оборонне виробництво, або в високотехнологічне експортне. Наявний в Законі перелік призводить до того, що в розпал війни в жовтні 2024 року Кабмін прийняв розпорядження про державну підтримку проєкту будівництва аквапарку в Буковелі, абсурдність якого просто вражаюча.

Для умов, що склалися нині, пріоритетними для України мають бути інвестиційні проекти, які орієнтовані на експорт і які вимагають мінімальної кількості робочих місць, а продуктивність праці дуже різна в різних секторах економіки. Для виробництва, наприклад, товарів та послуг на $10 мільйонів на рік, показники потрібного персоналу коливаються в сто разів для різних секторів економіки: від 2 робітників у нафтохімічній промисловості до 200-220 робітників в сфері домашньої обслуги та догляду за дітьми (дані вашингтонського Інституту економічної політики).

Це означає, що структура економіки визначає продуктивність експортного виробництва, тобто отримання валютної виручки на одного зайнятого у виробництві. Наприклад, у таблиці наведені показники потрібної кількості працівників для забезпечення виручки у $10 мільйонів на рік для двох десятків секторів економіки з найбільшою продуктивністю на одного працівника (за даними вищевказаного інституту для США в 2019 році):

Зрозуміло, що не всі перелічені сектори можуть працювати на експорт, наприклад водопостачання або кабельне телебачення за суттю призначені для внутрішнього ринку, але переважна більшість названих секторів може обслуговувати глобальні ринки. Більш того, металургія, металообробка, деякі види хімічної промисловості (наприклад, виробництво органічних кислот) мають значну сировинну базу в Україні.

Державна інвестиційна політика має бути спрямована на подібні сектори і на оборонну промисловість. Ніяких аквапарків, казино і ТРЦ у пріоритеті держави на має бути, це чисто приватні справи, державі зовсім нема чого робити в таких інвестиціях. Критерії державної підтримки, зафіксовані в названому законі, є хибними.

Вимога забезпечення заданого рівня експортної виручки потребує довготермінового моніторингу інвестиційних проектів, принаймні не менше 5 років. Якщо за вказаний період проєкт не досягнув встановленого рівня експорту, інвестори проекту повинні повернути всі отримані від держави преференції з процентами за користування кредитом.

Як має організаційно виглядати державна політика стимулювання експортного виробництва? Очевидно, що прийняття законодавства не достатньо, що видно з практики застосування наведеного закону: з 2020 року до сьогодні він був застосований тільки для двох інвестиційних проєктів.

Нинішню практику інвестиційної політики України можна назвати "Чекаю біля моря погоди", тобто держава пасивно очікує, що хтось принесе інвестиційні проєкти, які відповідають вимогам закону про державну підтримку. Дієва політика має бути не пасивною, а проактивною.

Верховна Рада має затвердити Державну цільову програму розвитку експортного виробництва (аналогічну програму потрібно прийняти і для ОПК). В Україні давно є відповідне законодавство, що встановлює процедуру розробки та затвердження державних цільових програм, на жаль, воно зараз нашій владі не потрібне і не використовується.

В Державну цільову програму увійдуть інвестиційні проєкти, які необхідні для швидкого відновлення економіки за рахунок форсованого нарощування експорту, і яким забезпечена державна підтримка. Для відбору виконавців проєктів, що входять до цільової програми, держава має оголосити тендер, в якому можуть брати участь приватні та державні компанії, як українські так і іноземні. Зразком такого методу є аукціон і конкурс на будівництво електростанцій і систем зберігання енергії, які нещодавно проводила державна компанія "Укренерго" для приватних інвесторів.

Така форма взаємодії держави і приватного бізнесу, коли держава задає стратегію, а приватний бізнес бере на себе оперативні задачі, має вражаючі приклади успіху, і це не тільки хрестоматійні приклади післявоєнної відбудови Японії та Південної Кореї, так само виглядала взаємодія держави та бізнесу після Другої світової війни у Франції.

Глибокою причиною низького рівня інвестицій у виробничий капітал є неефективність державного апарату в цілому. Коли в країні весь державний апарат працює погано, то декілька пільг, подібних до встановлених названим вище Законом України, не можуть перекрити суцільно негативні умови ведення бізнесу, які створює неефективна бюрократія. Ця причина характерна для десятків бідних країн світу, в тому числі для України.

Світовий банк веде протягом багатьох років базу даних, в якій містяться оцінки ефективності державного управління майже 200 країн світу. Шкала оцінок варіюється від (-2,5) до (+2,5), тобто від’ємні оцінки означають якість управління нижче середнього рівня. За період з 1996 по 2023 рік оцінки ефективності державного управління в Україні ніколи навіть не наближалися до нульового рівні, вони коливались в діапазоні від (-0,88) до (-0,33). Це типовий рівень африканської країни, наприклад, Танзанії, де рівень оцінки був від (-0,85) до (-0,45).

Однак, держави з поганим державним управлінням не приречені завжди залишатися в такому стані. За останні тридцять років ми бачимо зразки значного прогресу у ефективності деяких держав. Можна навести приклад Індонезії, у якої оцінки зросли з -0.71 в 1996 році до +0,58 у 2023-му. Або африканський феномен, яким вважається Руанда: зростання від -1,16 в 2000 році до +0,39 в 2023. В Європі прикладом значного прогресу ефективності державного управління є Албанія: оцінка в 2000 році була гірше, ніж в України, -0,92, в а 2023 році зросла до +0,25.

Ці приклади свідчать, що притомна влада може за 10-20 років принципово покращити державне управління. Зараз ми не бачимо, що в Україні є або може з’явитися така політична сила, але навіть якщо вона виникне, то потрібно буде не менше 20 років на виправлення ситуації.

В ситуаціях тотального неякісного державного управління окремі привілеї не допомагають залучити інвесторів, вихід полягає в максимальному відокремленні інвесторів від впливу бюрократії. Це досягається створенням зон експортного виробництва (ЗЕВ), які діють вже не один десяток років в десятках бідних країн.[1]

Зона експортного виробництва – це територія, на якій запроваджені спеціальні умови виробничої діяльності підприємств, продукція яких цілком або переважно виробляється для експорту (якщо вона не експортується, то потрапляє на територію країни через митницю, як імпорт).

Для України зараз потрібне не тільки законодавство про підтримку інвесторів, потрібно прийняття законодавства про ЗЕВ та створення таких зон. Таке законодавство має бути спрямоване на стимулювання технологічно складного експорту і покращення платіжного балансу України, на залучення прямих іноземних інвестицій, розвиток виробництва та конкуренції, на розповсюдження нових технологій та економічне зростання.

Що має запропонувати ЗЕВ інвестору?

• відсутність мита, як і митниці взагалі;
• відсутність валютних обмежень на поточні розрахунки та рух капіталу;
• відсутність ПДВ та податку на капіталізований прибуток і на кілька років – відсутність податку на прибуток;
• вже готова інфраструктура (дороги, енергопостачання, вода);
• адміністрування кращими світовими керуючими компаніями, а не місцевою владою;
• застосування англійського права до комерційних договорів;
• юрисдикція лондонського суду для вирішення господарських спорів.

Все це має бути встановлено законом України на строк не менше 20 років.

Зони експортного виробництва є різновидом вільних економічних зон, досвід застосування яких в Україні є вкрай негативним. Потрібно враховувати досвід створення вільних економічних зон, законодавчо запроваджених в Україні в 1992 році. На відміну від пропонованого варіанту ЗЕВ, вільні економічні зони в Україні залишалися під управлінням місцевих органів влади і у юрисдикції української судової системи. Це призвело до того, що вільна економічна зона в Донецькій області потрапила під контроль організованої злочинності, яка контролювала місцеву виконавчу і судову владу, і перетворилася в засіб ухиляння від податків і відмивання грошей.

Висновки:

1. Законодавство про державну підтримку інвестиційних проектів потребує кардинальних змін, воно зараз концептуально неадекватне.
2. Обіцяти пільги не достатньо, потрібно прийняти Державну цільову програму, в якій будуть вказані проєкти, що отримають державну підтримку.
3. Виконавцями інвестиційних проєктів, що входять до Державної цільової програми, мають стати, переважно, приватні компанії, які отримають право на виконання проєктів на відкритому тендері.
4. Допоки в Україні відсутня політична сила, здатна на принципове підвищення ефективності державного управління, інвесторам потрібно запропонувати максимальний захист від впливу українських чиновників, силовиків і суддів шляхом створення зон експортного виробництва.

[1] Досвід зон експортного виробництва дуже добре вивчений і описаний. Наприклад, Michael Engman, Osamu Onodera and Enrico Pinali. EXPORT PROCESSING ZONES: PAST AND FUTURE ROLE IN TRADE AND DEVELOPMENT, OECD Trade Policy Working Paper No. 53, 2007.