Як мають виглядати принципові зміни в уряді? Нотатки щодо нового Кабміну

Всі українські медіа зараз заповнені коментарями та розмірковуваннями щодо змін уряду. Але домінує настрій: "принципово нічого не зміниться". На це не впливають прізвища міністрів та ліквідація або створення міністерств. І справа не в тому, що зараз уряд перетворився на департамент Офісу Президента. Структура і функція уряду більш-менш незмінні вже багато років. А як мають виглядати принципові зміни уряду? Які принципові вади має український уряд, не тільки нинішній, але всі уряди за останні три десятки років?

Якщо говорити про економічну політику, то структура і функції українського уряду мають разючу відмінності від урядів країн, які за останні 80 років демонстрували надзвичайно високі темпи економічного зростання та розвитку.

Перша принципова відмінність: в українському уряді нема і ніколи не було органу, який займається питаннями стратегічного, довгострокового планування і управління.

Уряд Японії з 1950-х років, уряд Південної Кореї з 1960-х років запровадили довгострокове планування економічної політики як центральну функцію уряду. Потім ми бачили це ж саме в інших успішних країнах. Для виконання цієї функції в уряді були відповідні структурі підрозділи, що в різних країнах мали різні назви, але виконували однакову роботу.

Серед кран Заходу після Другої світової війни функція довгострокового економічного планування найбільшого застосування набула у Франції, де для цього був створений спеціальний державний орган – Комісаріат з планування, а фінансовим інструментом для нього став державний Фонд економічного і соціального розвитку.

Але для країн з високо розвинутою економікою, як Франція, ця функція не мала такого вирішального впливу, як у країнах на зразок Південної Кореї або Малайзії, тобто в технологічно та економічно відсталих країнах. Всі країни, які вирішували завдання досягти рівня розвинутих країн, досягали цього саме через механізм довгострокового планування економіки.

Це абсолютно зрозуміло, бо для подолання технологічної та економічної відсталості за умови найкращої економічної політики потрібно не менше 20 років. Без довгострокової стратегії неможливо досягти такої великої і віддаленої мети, а для цього уряд повинен мати відповідний механізм, тобто спеціальний орган державного управління з відповідною функцією.

Цей визнаний факт економічної історії послідовно і вперто ігнорується українською державою протягом всіх років незалежності. Психологічно це можна пояснити відразою до планової економіки СРСР, але та економіка функціонувала в умовах тотальної державної власності на всю економічну сферу, аж до газетних кіосків включно.

Довгострокове планування економіки японського зразка зовсім не вимагає державної власності на підприємства та інші суб’єкти економічної діяльності, а в корейський моделі державна власність обмежувалася майже виключно банківською сферою (державна металургійна компанія POSCO – рідкісне виключення).

Довгострокове планування в ринковій економіці з переважно приватною власністю на економічні суб’єкти зовсім не схоже на планування совєтського зразку. Воно виконується шляхом визначення державою стратегічних цілей і створення правових та фінансових умов для приватного бізнесу, який працює для досягнення цих цілей. Очевидним винятком з такого методу є проєкти з великим строком окупності, який не прийнятний для приватного бізнесу. Такі проєкти доводиться виконувати державним підприємствам.

Ще одна принципова відмінність українського уряду від урядів японсько-корейського зразку полягає у відсутності в ньому функції та органу управління технологічним розвитком.

Коли зараз поєднали міністерства економіки, аграрної політики і охорони довкілля, то цього нового монстра називають "міністерством ресурсів". Але ж в сучасному світі головним ресурсом є нові технології. Ми бачимо, що найбільш розвинутими країнами є такі, які володіють найпередовішими технологіями, а не природними ресурсами, прикладом чого є Швейцарія, Німеччина, Нідерланди, Фінляндія, Південна Корея або ж Японія.

Незміряні природні ресурси не допомагають Нігерії, Венесуелі, Конго або ж Росії досягти якості життя бідних на природні ресурси, але технологічно розвинених країн. В світі достатньо прикладів багатих на природні ресурси, але економічно слабо розвинених країн, але нема жодного прикладу, коли технологічно розвинута країна мала би слабку економіку і низький рівень життя населення.

Країни Заходу, які пройшли період індустріалізації в ХІХ сторіччі, створювали технології власними силами. Країні запізнілої індустріалізації, які почали наздоганяти Захід після Другої світової війни, не мали часу і ресурсів на створення власних технологій, вони розвивалися шляхом імпорту технологій. Наявність різноманітних технологій на світовому ринку і обмежені ресурси бідних країн для їх придбання вимагають централізованого державного менеджменту, який визначатиме, які технології, у кого і яким способом придбавати.

Якщо в країні запроваджено довгострокове планування економічного розвитку, то цілком резонно, що технологічне забезпечення має відповідати цілям цього планування. Це означає, що технологічний розвиток має бути похідним від планів довгострокового економічного розвитку. Для цього має бути функціональне і адміністративне поєднання економічної та технологічної політики.

Всім очевидно, що органу управління, відповідного до корейського Бюро управління технологічним розвитком, в Україні нема і ніколи не було. Не дивно, що в Україні нема і ніколи не було державної політики науково-технічного розвитку. Якісь фрагменти такої політики ми бачимо в Міністерстві цифрової трансформації, але це саме фрагменти, а не цілісна державна науково-технічна політика.

В 2019 році уряд України затвердив "Стратегію розвитку сфери інноваційної діяльності на період до 2030 року", яка залишилась просто шматком паперу, бо в уряду не існує механізму виконання цієї стратегії. Я вже не кажу про якість цієї Стратегії: за великим рахунком, вона є набором гасел та побажань, а не інструментом реальної науково-технічної політики. Тобто зараз уряд України не в змозі ні розробити, ні втілити науково-технічну політику, для цього просто нема відповідних органів.

Для України зараз управління технологічним розвитком в сто разів важливіше, ніж для "азійських тигрів" пів сторіччя тому, бо економічний розвиток "азійських тигрів" будувався на наявності великих ресурсів дешевої робочої сили, чого Україна не має. Україна зараз не має можливості розвиватися за рахунок низьких технологій, що потребують некваліфікованої дешевої праці, цього не дозволять демографічна криза і масова еміграція, викликана війною. Ми вимушені розвиватися за рахунок високотехнологічних виробництв, або ж не будемо розвиватися взагалі.

Економічна історія доводить, що швидке економічне зростання бідної країни можливе лише за рахунок експортних виробництв, бо внутрішній ринок не дозволяє створювати масштабні нові виробництва, він не генерує платоспроможного попиту, необхідного для таких виробництв. Ця ситуація вимагає поєднання управління зовнішньої торгівлею з управлінням експортними виробництвами. Першим зразком такого державного органу було японське Міністерство міжнародної торгівлі і промисловості (його роботу я мав нагоду описати в окремій статті), принципи роботи якого були копійовані в інших країнах.

В Україні державне управління експортною політикою знаходиться у Міністерства економіки, відає цим питанням один з заступників міністра. У цього заступника міністра нема жодних засобів впливу на створення експортних виробництв, промислова політика ніяк йому не підпорядкована (відверто кажучи, такої політики в Україні взагалі нема).

Таким чином, задекларована в стратегії розвитку експорту мета збільшення частки високотехнологічної продукції залишається пустим звуком, засобів досягнення такої мети не існує. Без державного втручання український експорт стає всі більше сировинним, бо приватний бізнес прагне зменшити свої ризики, а для цього треба експортувати найпростіші товари – сировину і напівфабрикати.

Історія економічної політики містить безліч прикладів успіхів і провалів, короткі нотатки не дозволяють заглибитись в їх аналіз. Резюмуючи сказане, головними змінами, які потребує український уряд в сфері економічної політики є наступні:

• створення органу довгострокового економічного планування;
• створення органу управління технологічним розвитком;
• поєднання управління зовнішньою торгівлею і експортними виробництвами.

Створення нових органів державного управління зовсім не означає зростання бюрократичного апарату. Наприклад, чисельність корейської Ради економічного планування була в 10 разів менша за чисельність українського Міністерства економіки. Питання не в чисельності, а в якості: десяток санітарів не можуть замінити одного хірурга.