Чому Україна виявилася економічно не готовою до війни на виснаження?

Війна на виснаження, в якій зараз опинилась Україна, – це війна ресурсів, людських та економічних. Порівняння тут для нас зовсім не втішні, українська економіка менша за російську десятикратно, навіть більше: ВВП Росії на початку великої війни в 2022 році становив $2,27 трильйона, а України – тільки $162 мільярди, тобто різниця в 14 разів. Ясно, що така колосальна різниця була одним з чинників російської агресії, слабка країна просто напрошується на напад сильного агресивного сусіда, що Росія демонструвала неодноразово.

Але така велика різниця існувала не завжди. В перший рік української незалежності в 1992 році російський ВВП був тільки в 6 разів більше нашого. Тобто величезний розрив склався історично протягом останніх 30 років. Очевидно, що війна була одним з факторів, але й до 2014 року розрив був майже таким самим: в 2013 році ВВП Росії становив $2,29 трильйона проти $191 мільярда в України, тобто різниця була в 12 разів^(і).

Величезне економічне відставання склалося в процесі переходу від соціалістичної командно-адміністративної економіки до ринкової. В ході цього переходу Україна вдвічі відстала від Росії, а ще більше – від європейських сусідів, з якими розрив у рівні ВВП на душу населення зріс у 4-5 разів.

Найбільш успішний перехід від командно-адміністративної економіки до ринкової продемонстрував Китай. На початку переходу в 1979 році номінальний ВВП Китаю становив $178 мільярдів, а за 30 років він зріс до $5,1 трильйона, тобто збільшився в 29 разів. Якби ми зростали такими темпами, то зараз економіка України була б за обсягом ВВП такою самою, як російська, а не на порядок меншою.

Маючи таку саму за обсягом економіку, плюс десятки мільярдів доларів щорічної допомоги і кредитів від західних країн, що ми отримуємо зараз, ми мали б велику економічну перевагу над Росією. Скоріш за все, Росія б не наважилась на нас напасти, а якби й напала, то хід війни був би зовсім іншим.

Чому ми виявилися економічно не готовими до війни? Якщо порівняти три десятки країн, які в кінці ХХ сторіччя почали перехід від командно-адміністративної економіки до ринкової, то найгірший результат з точки зору економічної динаміки має Україна, найкращий – Китай.

Порівняння цих двох крайніх випадків економічної політики є надзвичайно повчальним. Воно допоможе зрозуміти, як сталося так, що економіка Китаю, яка в 1991 році була більше української лише в 5 разів, зараз більша в 100 разів.

Російська і японська моделі

Для України зразком реформ була Росія, ми з відставанням на кілька років робили те саме, що для Росії пропонувала команда Гайдара-Чубайса, наприклад, ваучерну приватизацію або конверсію оборонної промисловості. Результати відомі як в Росії, так і в Україні – формування олігархії, домінування сировинного виробництва і експорту, занепад технологічно складних виробництв. Економіка такого типу може забезпечити зростання доходів тільки для країни з неміряними природними ресурсами, які є в Росії і яких нема в України.

Вибір російського зразка економічної політик став фатальним для України. В результаті такого вибору в Україні виникла економіка, яку вперше дослідив Гордон Таллок (Gordon Tulloch, 1922-2014) і назвав political rent-seeking capitalism, що не має належного українського терміну (переклад з англійської – капіталізм, орієнтований на пошук політичної ренти).

В цьому різновиді капіталізму джерелом статків є не прибуток, а політична рента, що має руйнівний вплив на виробничу діяльність і підприємництво взагалі, бо не потребує створення вартості, а створює статки через перерозподіл вартості. "Парадокс Таллока" полягає в тому, що за рахунок політичної ренти можна заробляти величезні статки з дуже малими витратами, значно дешевше, ніж за рахунок підприємництва.

Для Китаю зразком економічної політики були її успішні сусіди – Японія, Південна Корея та Тайвань, але жодна з цих країн не мала економіки сталінського зразка, тому пряме копіювання їх політики китайцями було не можливим. Китай шукав аналогічні інструменти шляхом постійної повільної еволюції, і в результаті трансформації маоїстський соціалізм адаптувався до ринкової економіки і перетворився в гібридну економічну систему, яку називають державним капіталізмом.^(іі)

Коротко, китайський державний капіталізм можна охарактеризувати як перетворення контрольованих державою підприємств в прозорі капіталістичні корпорації з лістингом на фондових біржах, при відмові держави від контролю малого бізнесу і виробництва споживчих товарів.

Для ілюстрації різниці між двома моделями капіталізму можна порівняти дві нафтові компанії, які були перетворені з державних в акціонерні, – "Укрнафту" та PetroChina. Контроль в обох випадках залишився у держави, але не маючи формального контролю, а маючи політичний вплив, контроль над "Укрнафтою" отримав Коломойський, що створило можливість привласнювати прибутки, тобто отримувати політичну ренту.

В 2023 році було відкрито карну справу щодо привласнення 40 мільярдів гривень міноритарними акціонерами "Укрнафти" через підконтрольну їм компанію "Укртатнафта". За іншою карною справою було виявлено, що в 2013-2014 роках за фіктивними договорами на геофізичні дослідження було виведено з "Укрнафти" 2,2 мільярди гривень. Для порівняння – в 2013 році чистий прибуток "Укрнафти" становив 0,2 мільярди гривень. Отримання політичної ренти не обов’язково є карним злочином, це можна робити і без порушення закону.

Подібного викачування прибутку з PetroChina не зафіксовано, хоча корупція там, як у Китаї взагалі, є звичайною справою. В 2016 році президент PetroChina отримав вирок у 16 років тюрми за хабарництво, і це не єдиний випадок у цій китайський компанії. (До речі, на відміну від Японії, корупція в Китаї є дуже поширеним явищем, що не заважає Китаю мати найвищі темпи зростання в світі. Приклад Китаю спростовує загальну думку, що корупція унеможливлює економічне зростання України).

Стратегічна економічна політика

Україна (як і Росія) в 1990-х роках поринула в економічний хаос, де найвпливовішим інститутом в економіці стала організована злочинність, бо державне регулювання було скасоване, а ринкове ще не виникло. В Китаї ніколи не зникало довгострокове економічне планування, воно виникло ще до Мао і пережило його на багато років.

Державна планова комісія після Мао неодноразово реорганізовувалася і з 2003 року перетворилася на Національну комісію з розвитку і реформ. В її функції входить підготовка довгострокових планів, макроекономічні дослідження і прогнози, розробка фіскальної, монетарної та земельної політики тощо. Дослідники китайської економіки зауважують, що ця планова комісія ніколи не досягла рівня всеосяжності і якості роботи корейської Ради економічного планування, можливо це взагалі не реально, враховуючи, що половина державної економіки Китаю завжди була у віданні місцевої влади, а одна китайська провінція рівноважна всій Кореї.

Стратегічне планування конче необхідно для прискореного зростання, навіть, якщо воно не формалізоване в офіційні економічні плани (як це було на Тайвані). Образно кажучи, якщо ви не знаєте, куди треба йти, ви ніколи туди не прийдете. Економічна історія не дає нам прикладів, що ринкові механізми самі по собі можуть забезпечити зростання економіки вчетверо і більше протягом життя одного покоління, такі приклади завжди були результатом цілеспрямованої довгострокової стратегії держави.

Приватизація великих підприємств

Ваучерна приватизація в Україні, хоча була задумана начебто з метою соціальної справедливості, виявилась провальною з точки зору економічної ефективності. Вона мала часто руйнівні наслідки, бо власники ваучерів (потенційні акціонери) не мали коштів на інвестування, а без інвестицій неможливо було модернізувати совєтське підприємство.

В іншому варіанті ваучери або акції скуповувалися за безцінь, що не створювало стимулів для належного господарювання. Підприємства перетворювалися на об’єкт нерухомості, а не на операційний бізнес, створити ефективного приватного власника замість державного не вдавалося. Зникали не просто окремі підприємства, зникали цілі сектори економіки, як наприклад, верстатобудування або суднобудування.

Приватизація в Китаї відбувалася зовсім іншим шляхом. Великі державні підприємства корпоратизувались, тобто ставали акціонерними компаніями, і їхні акції продавались на фондових біржах, які були створені для цього в Пекіні, Шанхаї та в Шеньчжені, або на іноземних біржах. Їх купували головним чином інституційні інвестори, які по-перше, були зацікавлені в зростанні бізнесу, а по-друге, мали для цього фінансові ресурси. Мені жодного разу не доводилось почути, що підприємство, що отримало лістинг на Шанхайській біржі, було перетворене на складські приміщення, як відбулося з тисячами приватизованих заводів в Україні.

Китайський спосіб приватизації мав наслідком прозорість великого бізнесу і створення ринку капіталу, який не вдалося створити в Україні, бо в умовах political rent-seeking capitalism ринок капіталу і прозорість бізнесу не потрібні. Торгівля акціями в Україні мала метою отримання контролю над підприємством, і ніколи фондовий ринок не був засобом залучення додаткового капіталу. Українські компанії, які хотіли отримати доступ до ринку капіталу, вимушені були проходити лістинг на біржі в Варшаві або в Лондоні. Відсутність ринку капіталу – це відсутність інструментів для інвестицій з ринку, а не з власного прибутку.

Інвестиції

Високий темп зростання потребує високого рівня інвестування, це очевидне твердження яскраво ілюструється на прикладі економіки України та Китаю. В 1991 році інвестиції в основний капітал у нас становили 20% від ВВП, а в Китаї – 25%. Після цього, до 2009 року рівень інвестицій у нас був 20-25%, а в Китаї – 30-40% від ВВП. Після 2009 року картина стала ще більш контрастною: Україна інвестувала від 11% до 20%, а Китай – від 40% до 45% ВВП. Емпіричний факт – зростання економіки неможливе при рівні інвестування менше 20% ВВП.

Головним джерелом інвестицій в будь-якій країні (можливо, за винятком міст-країн типу Гонконгу) є внутрішні заощадження населення і підприємств. Якщо економіка протягом довгого періоду інвестує біля 15% ВВП, це означає, що країна проїдає свою економіку, заощаджень не вистачає на інвестування в розвиток, їх ледве вистачає на відновлення амортизованого основного капіталу. Тільки дуже багаті країни можуть дозволити собі низький рівень інвестицій.

Для утримання протягом тривалого часу обсягу інвестицій на рівні 25-40% від ВВП, держава має запровадити відповідну економічну політику, інструменти якої загальновідомі, наприклад: звільнення від податків реінвестованого прибутку, обмеження на споживче кредитування, обов’язкові фонди заощаджень (наприклад, накопичувальні пенсійні фонди), низькі реальні процентні ставки по довгостроковим кредитам тощо.

Іноземний капітал

Будь-яка бідна країна на початку зростання відчуває нестачу внутрішніх джерел для інвестицій, вона вимушена залучати фінансування з-за кордону. Способи залучення можуть бути різними, і у виборі цих способів ми бачимо значну різницю між Китаєм і його сусідами, особливо – Японією.

Прямі іноземні інвестицій (ПІІ) в Японії в 1950-1975 роках становили лише 0,2% від валових інвестицій в основний капітал, а в Китаї між 1980 та 2005 роками цей показник становив 7%, тобто в 35 разів більше. Японія, а за її прикладом і Південна Корея, для забезпечення зростання власного великого бізнесу обмежували ПІІ і фінансували розвиток економіки гарантованими державою іноземними кредитами.

В Україні в 1990-х роках прямі іноземні інвестиції становили біля 1,5% до ВВП, тому Україна залучала іноземні кредити в обсягах, співставних з Південною Кореєю в 1960-70-х роках, але з геть іншим результатом – майже всі вони були розкрадені (доступ до державних гарантій є одним з методів отримання політичної ренти). Масштаби розкрадання були такими великими, що держава була безпорадною їм протистояти, тому у 2001 році було законодавчо заборонено надання державних гарантій при одержанні кредитів суб’єктами підприємницької діяльності (крім кредитів, які надавали міжнародні фінансові організації).

Після Помаранчевої революції ентузіазм іноземних інвесторів різко зріс, ПІІ в 2005-2007 роках становили від 5% до 8,7% до ВВП, але цей ентузіазм був короткочасним, він щезнув 2008 року з початком світової фінансової кризи. Після цього чистий потік ПІІ коливався біля 2% ВВП, але, по-перше, всім відомо, що більша частка цих ПІІ не була іноземною, це було повернення в Україну під виглядом ПІІ раніше виведеного з України капіталу, а по-друге ці 2% ВВП і близько не могли компенсувати нестачу внутрішніх інвестицій, про що я вже казав раніше.

Експорт

Зростання Китаю, як і в сусідів, яких Китай наслідував, будувалося на використанні глобальних ринків, тобто отриманні капіталу і технологій з-за кордону і експорті продукції, виробленої за рахунок цього капіталу і цих технологій. Відмінність полягала в тому, що в Японії та Кореї такий експорт був наслідком державного втручання, навіть примусу, а в Китаї це був більш стихійний ринковий процес, бо трудомісткі споживчі товари виробляли не державні підприємства, а створені іноземним капіталом або китайським дрібним бізнесом.

Але в будь-якому разі основою експорту була продукція переробної промисловості, а не мінеральна сировина або аграрна продукція. Згодом Китай почав створювати власні технології на базі імпортних і зараз в деяких технологічних сегментах домінує на світових ринках, наприклад, у виробництві сонячних батарей або літій-іонних акумуляторів.

Економіка України теж мала експортно-орієнтований характер, але структура експорту була і залишається зовсім іншою – Україна експортує аграрно-сировинну продукцію, а не продукти переробки, в кращому разі – напівфабрикати чорної металургії. Сировинний експорт може буди джерелом великого ВВП тільки в країнах типу Саудівської Аравії чи Катару, для таких країн, як ми, сировинний експорт є консервацією бідності, для нас потрібний експорт технологічно складної продукції.

Для прикладу: в 1991 році в Україні було декілька великих виробництв мікроелектроніки, які були порівняно відсталими, конкурувати з західними компаніями не могли. Постали дві можливості – підняти рівень виробництва до рівня західних компаній або поховати. Україна пішла другим шляхом, що природно для political rent-seeking capitalism.

На початку ринкового розвитку в Китаї взагалі не було виробництва мікроелектроніки, воно створювалася з нуля західними технологіями і фінансуванням. Зараз Китай постачає три чверті мікроелектроніки, яка міститься в російських дронах, що кожної ночі падають на наші міста.

Тільки дві цифри для порівняння: в 2016 році частка високотехнологічної продукції в товарному експорті України становила 2,7%, а в Китаю – 23,6%.

Макроекономічна стабільність

Китай, як і сусідні країни, з яких він брав приклад, постійно підтримував бюджетну дисципліну і не допускав значної інфляції. В період з 1980 по 2005 рік середня річна інфляція в Китаї не перевищувала 6%, це приблизно, як було в Японії з 1950 по 1975 рік, і значно менше, ніж в Південній Кореї між 1965 та 1990 роками (біля 10% на рік).

Економіка незалежної України з самого початку потрапила в гіперінфляцію: в 1992 році вона становила 2000%, а в наступному перевищила 10 тисяч відсотків. За перші десять років тільки один раз інфляція була менше 10%. Це прямий очікуваний наслідок аналогічних подій в Росії. Наступні роки до початку російської агресії в 2014 році інфляція була більш-менш помірною, за виключенням стрибка у 2007-2008 роках (17% та 22%).

Наслідком високої інфляції є гальмування інвестиційної діяльності.

Висновок

Ми розглянули тільки деякі відмінності економічної політики, в дійсності їх більше, наприклад, кредитна політика, спеціальні економічні зони або управління державними активами. Але навіть наш короткий огляд показує, що причиною того, що економіка України зараз на порядок менша за економіку Росії, є політичний вибір моделі економічної політики.

Хибний політичний вибір може призвести до загибелі держави, але якщо держава збережеться, то політичний вибір може бути змінений. Навіть при однаковій історичній, етнічній, релігійній та культурній спадщині, політичний вибір може створити абсолютно різні економічні системи, що бачимо на прикладі Північної та Південної Кореї. Тому ми не приречені на російську економічну модель, притомна політична влада при бажанні може від неї відмовитись.

[i] Наведені цифри – з бази даних Світового банку, вони наведені в поточних, а не в постійних цінах, що завищує реальну динаміку.

[ii] State Capitalism, Institution Adaptation, and the Chinese Miracle, edited by B. Naughton and K. Tsai, Cambridge, 2015. Переклад українською: Китайське диво і державний капіталізм, Київ, 2025.