Чого немає у Програмі дій уряду?

18 серпня урядом України було оприлюднено проєкт програми своїх дій (Стратегічні ініціативи уряду). Це непересічна подія для вітчизняної системи державного управління, оскільки попередній уряд, що, як відомо, працював протягом найдовшого терміну, порівняно з усіма попередниками, так і не спромігся представити суспільству хоч який-небудь план дій.

Програма складається з 12 стратегічних ініціатив, які, в свою чергу, визначають пріоритети діяльності міністерств. Загалом документ налічує 342 сторінки тексту, на яких розписані операційні цілі міністерств, вочевидь узгоджені зі стратегічними пріоритетами, та критерії їх досягнення протягом 2025-2026 років.

Левову частку документа (242 сторінки) займає деталізований план заходів, наведений у розрізі кожного міністерства, строків виконання, відповідальних виконавців із зазначенням конкретних прізвищ та очікуваних результатів. Впадає в око те, що чинний уряд не сподівається, що буде працювати довго, оскільки далі 2026 року плану дій немає, а більшість завдань запланована на поточний рік, до завершення якого залишається вже менше чотирьох місяців.

Не зрозуміло, чому в плані заходів зазначені відповідальні виконавці поіменно, а не посади відповідальних осіб. Виняток становить хіба що віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. Чи то Тарас Качка не впевнений в термінах перебування на своїй посаді, чи то європейська та євроатлантична інтеграція України під великим питанням – нам не відомо.

Вочевидь все зроблено для імітації конкретики, але загалом складається враження, що уряд робить ставку не на інституціональний підхід до державного управління, а на пряме ручне керування. Тому відсутність конкретики цифр підмінена прізвищами виконавців, які, виходячи з практики державного управління, що склалась в Україні, не нестимуть жодної політичної чи дисциплінарної відповідальності за невиконання поставлених завдань.

Під хештегом "закон" у документі 627 раз (sic) згадуються усілякі закони і законопроєкти, не рахуючи підзаконних нормативно-правових актів. Вочевидь розробка та прийняття цих документів і є ключовим пріоритетом діяльності уряду. До законодавчого спаму, яким переповнена Верховна Рада України, мабуть потрібно додати ще велику купу документів. Прошу зауважити, що це не мої оцінки та висновки, але я згодний з ними.

При цьому, чомусь в абсолютній більшості випадків представлення критеріїв досягнення/виконання цих заходів у 2025-2026 роках відповідна дія вживається у минулому часі, тоді як сам термін виконання – у майбутньому. Мабуть, подумки вже все виконали.

Беремо для прикладу навмання: "до 31 грудня 2026 р. забезпечено партнерське фінансування українського оборонно-промислового комплексу на рівні вдвічі більшому за 2025 рік" (8 сторінка 3-й абзац). І так всюди. Забезпечено, розроблено, подано… Чому не забезпечення, розробка, подання, виконання і тп? Вочевидь все робилось нашвидкуруч, без обговорення, належного рецензування.

У цьому контексті потрібно нагадати, що, взагалі-то, основними критеріями діяльності дій будь-якого уряду, а не тільки цього, завжди були темпи економічного зростання, підвищення добробуту та чисельності населення і т. ін.

Проте, в оприлюдненому документі терміни "ВВП", "економічне зростання" не згадані жодного разу. Ключове слово "добробут" згадане 6 разів. Його планується відновлювати лише на прифронтових територіях, в окремих громадах та для внутрішньо переміщених осіб. Що робити іншим, залишається лише здогадуватись. Так, операційна ціль №5 "Інвестиції в людей і продуктивність праці ⎯ запорука розвитку економіки та підвищення добробуту українців" Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства передбачає такі критерії досягнення (мовою оригіналу):

• "до грудня 2025 р. прийнято Стратегію зайнятості населення до 2030 року, яка буде сфокусована на забезпечені кращого балансування попиту і пропозиції на ринку праці…";
• "до кінця 2025 р. подано до Верховної Ради України новий Трудовий кодекс, що дозволяє забезпечити наближення українського законодавства до норм ЄС в рамках євроінтеграційного процесу, створення додаткових робочих місць та спрощення найму працівників для бізнесу";
• "до кінця 2025 р. впроваджено цифрову платформу "Обрій" як єдиний цифровий шлях на ринку праці, що дозволяє бізнесу знаходити працівників, а громадянам ⎯ отримувати гранти на навчання і підвищення кваліфікації та будувати персональний план розвитку";
• "до 31 грудня 2026 р. підвищено або змінено кваліфікацію 390 тис. громадян та працевлаштовано 650 тис. громадян".

Висновок про те, наскільки такі пріоритети, цілі та критерії досягнення є адекватними і релевантними залишаю на розсуд читача. Як на мене – якась абракадабра.

Важко збагнути, яким чином, зокрема, прийняття нового Трудового кодексу створює нові робочі місця. Економічна наука нам говорить, що нові робочі місця створюються через інвестиції, стимулювання підприємницької діяльності, трансфер технологій тощо. Невідомо також, у який спосіб (з власної волі громадян чи ні) аж 390 тисячам наших співвітчизників буде підвищено або змінено кваліфікацію. Експерименти тривають!

Загалом програма дій уряду не дає відповіді на основне питання: Якою має бути модель соціально-економічного розвитку України після настання довгострокового і справедливого миру?

У фундаментальній праці "Після війни" Тоні Джадт наводить приклад того, як та в якому інтелектуальному, історичному контекстах тривали пошуки відповіді на це питання у Європі після Другої світової війни. Він зазначає, що де-факто ключовий камінь спотикання післявоєнної відбудови Європи – це пошук відповіді на питання про роль держави в економці. Як не дивно, навіть такі країни Західної Європи як Велика Британія і Франція надавали перевагу активній ролі держави і застосуванню інструментів державного регулювання та планування.

Якщо коротко, то планування пов’язували з довірою до держави, оскільки витоки Великої Депресії, фашизму та Другої світової війни вбачали у провалах ринку і капіталізму. Історичний факт полягає в тому, що проєкт Європейського Союзу був закладений в Декларації Шумана (1950 рік), а до того – у Плані Моне з відновлення та модернізації Франції (1945 рік), і в основі обох лежала модель державного втручання та планування.

Іншим історичним прикладом вдалого державного регулювання другої половини XX сторіччя можуть слугувати країни Південно-східної Азії – Японія, Південна Корея, Китай, В’єтнам тощо.

Звісно, Україна та інші країни пострадянського простору отримали дуже гарне щеплення від залучення держави в економічні процеси і планування, але заради об’єктивності потрібно зазначити, що історичний досвід говорить про те, що без державних інструментів регулювання соціально-економічного розвитку країни не можна обійтись так само, як і без ринкових механізмів та стимулювання підприємницької активності.

Якою має бути роль української держави, крім продукування нескінченної кількості законів та законопроєктів, у Програмі дій уряду не зазначається. Там є багато чого зайвого, другорядного, але основного немає.

З огляду на це, в якості пропозицій можна порадити розробникам програми дій уряду звернути увагу на датований серпнем цього року документ "Engineering Ukraine’s Wirtschaftswunder", в якому на основі аналізу емпіричних даних, історичного досвіду і фактів науковцями зроблено висновки і пропозиції, як Україні досягти свого економічного дива (Wirtschaftswunder). Нічого схожого на те, що міститься у запропонованому нашому суспільству плані дій уряду там немає.

На превеликий жаль!