Економіка країни у стані перманентної війни. Приклад Ізраїлю

Зараз є купа публікацій на тему післявоєнної відбудови України, навіть відбулася не одна міжнародна конференція на цю тему. Я й сам на цьому сайті в кількох статтях розглядав цю тему на прикладах післявоєнної відбудови Німеччини, Японії та Південної Кореї.

Але Україна може опинитися в ситуації, коли "після війни" не буде, тобто Росія буде вести війну, доки Росія і Україна існують. При цьому війна може бути дуже інтенсивною, як бачимо з лютого місяця 2022 року, або слабо інтенсивною, якою вона була з 2015 по 2021 рік, можливо, навіть будуть якість періоди припинення бойових дій, але "кінця війни" не буде.

Прикладом сучасної перманентної війни є війна між Ізраїлем та країнами ісламського світу – Палестиною, Єгиптом, Ліваном, Сирією, Іраном та їхніми "проксі" на зразок ХАМАСу та "Хезболли". Ця війна почалось у день проголошення створення держави Ізраїль, і вона точиться по цей день без будь-яких перспектив завершення. В цій війні були періоди високої інтенсивності боїв, як в 1948, 1967, 1973 роках, був період довгого припинення боїв в 1990-х роках, були періоди терористичних атак 2000-2005 років або ж 2023 року, але завершення війни не відбулося.

Як виникає ситуація перманентної війни? Коли одна зі сторін (або обидві) не визнають право іншої на існування, але скоїти геноцид не вистачає можливості. Палестинці і весь арабський світ з 1948 року не визнавали право Ізраїлю на існування. Особливо непримиренну позицію займає Іран та його сателіти в арабському світі (ХАМАС, Хезболла). Cвоєю чергою, значна частина ізраїльського суспільства не визнає Західний берег Йордану Палестиною, для них це біблійні країни Юдея та Самарія, колиска єврейського народу.

Тільки в 1993 році палестинська організація ФАТХ і уряд Ізраїлю під керівництвом Іцхака Рабіна зробили спробу примирення шляхом взаємного визнання. Ця подія була відзначена Нобелевською премією миру, але для ініціаторів це закінчилося погано: Іцхак Рабін був вбитий єврейським екстремістом, а ФАТХ втратила політичний вплив на користь ще більш екстремістських організацій ХАМАС та "Ісламський джихад", які своїм терором втопили Ізраїль в крові. Іцхак Рабін казав, що або ми зараз досягнемо миру, або будемо воювати вічно, і здається, він був правий.

Росія так само не визнає права української держави на існування, навіть не визнає існування українського народу (окуповані території України уставлені банерами "Мы один народ"). Зрозуміло, що знищити десятки мільйонів українців Росія не може, тому вона цілком прийме білоруський варіант – формально держава і народ існують, але політично і культурно повністю підлеглі росіянам.

Але на відміну від Білорусі, де політичну незалежність, етнічну і культурну ідентичність відстоюють буквально одиниці, в Україні таких людей виявилося мільйони. Ці мільйони не згодні на асиміляцію і політичну залежність, а Росія не згодна з їхнім існуванням, тому доки у Росії будуть ресурси для ведення війни, війна не припиниться.

Відтак, у нас є підстави і необхідність розглянути проблему економічної політики під час перманентної війни.

На відміну від економічної політики післявоєнної відбудови, де ми маємо численні приклади різної ступені успішності, війна Ізраїлю з ісламським світом є унікальним випадком сучасної перманентної війни. Не зважаючи на стан перманентної війни, економіка Ізраїлю практично весь час (за незначними винятками) зростала, що ілюструє наступний графік.

Це графік з бази даних Світового банку, на ньому відображений ВВП Ізраїлю в мільярдах доларів США в постійних цінах 2015 року. Як бачимо, з 1960 по 2024 рік ВВП зріс з $18 млрд до $417 мільярдів, тобто в 23 рази. До 1960 року в базі даних нема, але з інших джерел відомо, що в 1950-х роках економіка Ізраїлю, як мінімум, подвоїлась. Тобто за період існування Ізраїлю ВВП зріс в 50 разів.

Для порівняння: цей показник для України в 2021 році становив $102 мільярди, тобто був вчетверо меншим за ізраїльський при вчетверо більшій чисельності населення. Після початку повномасштабної російської агресії він скоротився майже на 30%.

Така ситуація була не завжди, до 1992 року ВВП Ізраїлю був меншим українського. Переломним періодом виявилися 1990-і роки, коли ВВП Ізраїлю майже подвоївся, а ВВП України впав майже втричі. Величезна різниця в продуктивності економік України і Ізраїлю обумовлена структурними факторами, про що будемо говорити в подальшому аналізі.

Економічні події до заснування держави

Еміграція єврейського населення на територію сучасного Ізраїлю, яка тоді входила до складу Османської імперії, почалася у 1880-х роках як реакція на антисемітські погроми у країнах Східної Європи. Це був стихійний рух, який набув більш-менш організованого вигляду після Першої Світової війни, коли ця територія потрапила під управління Великої Британії. В Палестині було створено Єврейське агентство, що займалося організаційними справами іммігрантів, і до 1948 року виконувало роль уряду для єврейського населення Палестини.

В цей період головними сферами діяльності єврейського населення були сільське господарство і текстильне виробництво. Більшість єврейських іммігрантів того періоду були прихильниками соціалістичної ідеології, під впливом якої аграрне виробництво було організоване у формі комун (кібуців). Економічна історія не знає іншого успішного і тривалого функціонування комун, крім ізраїльських кібуців.

Важко уявити більш несприятливі природні умови для сільського господарства, ніж природа Ізраїлю, тим не менш, кібуци змогли не тільки забезпечити продовольством (крім зернових культур) населення країни, але й виявилися розробниками нових аграрних технологій. Наприклад, технологія і обладнання для крапельного зрошування, винайдені в кібуці, експортуються зараз в сотню країн світу.

З 1970-х років в кібуцах стали створювати промислові підприємства, яких нині налічується біля 300. Кібуци виявилися на диво економічно ефективними: в кібуцах зараз мешкає менше 2% населення, але вони забезпечують біля 10% ізраїльського промислового виробництва і майже половину аграрного.

Єврейські підприємці створювали різні промислові підприємства, наприклад, видобування калійної солі або виробництво будівельних матеріалів, але це були поодинокі випадки. Масового характеру набула тільки текстильна промисловість, на початку 1940-х років діяло біля 250 єврейських прядильних і ткацьких фабрик.

Від заснування держави до війни Судного дня

На момент проголошення держави Ізраїль вже кілька місяців точилась війна між євреями і палестинськими арабами, а на наступний день після заснування Ізраїлю, тобто 15 травня 1948 року, на нього напали Єгипет, Сирія, Йорданія та Ірак. Ця перша арабо-ізраїльська війна продовжувалася майже рік. Ізраїль не тільки відстояв всю територію, призначену йому рішенням ООН в 1947 році, але й захопив більше половини території, призначеної для створення арабської держави, проте зазнав значних руйнувань і жертв.

Післявоєнна економічна криза була викликана не тільки цим фактором, а й значним потоком іммігрантів, приблизно 50 тисяч щороку, для яких не було ні робочих місць, ні продовольства, ні житла. Зрозуміло, що в такий ситуації ресурсом для зростання могли бути тільки зовнішні джерела: репарації ФРН, облігації для американських та канадських євреїв, пожертви єврейської діаспори США.

В 1950 році уряд Ізраїлю випустив облігації, які були продані в 1951 році в США і Канаді на суму біля $50 мільйонів. Крім того, прямі пожертви американської діаспори були не меншого обсягу (в 1950-х роках за деякими оцінками вони могли досягати рівня майже $100 мільйонів на рік). В 1952 році Ізраїль домігся угоди з ФРН про виплату репарацій на суму біля $700 мільйонів (що за нинішнім курсом еквівалентно $7 мільярдам), які виплачувалися протягом 14 років.

Як бачимо, зовнішні джерела фінансування тоді становили більше половини ВВП Ізраїлю. Навіть зараз, коли Ізраїль має одну з ефективніших економік світу, він отримує зовнішню допомогу у вигляді американського озброєння на мільярди доларів на рік.

Економічна політика 1950-1960-х років була політикою державного централізованого управління. І справа не тільки і не стільки в тому, що Бен-Гуріон і інші засновники держави були прихильниками соціалістичної ідеології. Будь-які політики з прагматичним, а не ідеологічним підходом до економіки, робили б так само, бо того вимагали обставини: притік іммігрантів потребував будівництва житла, іммігранти не могли вічно жити в наметах, а будівництво житла вимагало створення інфраструктури – доріг, електромереж, водогонів (згадаємо тільки водогін через всю країну від Галілейського озера до пустелі Негев). Це можна було зробити в стислі строки тільки централізованим державним управлінням, а не конкурентною ринковою економікою.

Уряд проводив політику децентралізованого розселення іммігрантів з метою зменшити вразливість населення від можливих бомбардувань, а це ускладнювало інфраструктурні проблеми. Війна 1967 року, яка в декілька разів збільшила підконтрольну Ізраїлю територію, ще більш підсилила інфраструктурні проблеми, і таким чином – роль держави в економіці.

Цікава історія Ізраїльської електричної корпорації (ІЕК), яка зараз на 99,9% належить державі. Це типова монополія, яка забезпечує три чверті виробництва електричної енергії та 100% її транспортування і розподілу. ІЕК виникла в 1923 році, задовго до створення держави, у формі концесії, тобто державно-приватного партнерства.

Концесію отримав Пінхус Рутенберг строком на 70 років, і вона діяла до і після створення Ізраїлю. Соціалістична ідеологія засновників Ізраїлю не призвела до націоналізації ІЕК. Коли строк концесії закінчився, всі електростанції і електромережі повернулися в державну власність. Тут бачимо симбіоз приватної монополії з державою, явище, яке було успішно застосоване в повоєнній Японії і Південній Кореї.

Якщо іноземне фінансування було джерелом для створення інфраструктури, то самі інфраструктурні проекти мали мультиплікативний ефект для економіки, викликавши швидке зростання 1950-60-х років. Іноді можна почути, що перша арабо-ізраїльська війна викликала створення ВПК, який став двигуном економіки. В дійсності це чистий міф.

Хоча в Ізраїлі було власне виробництво стрілецької зброї та набоїв до неї, але все важке озброєння в Ізраїль до 1967 року постачала Франція (всі інші західні держави дотримувалися ембарго на постачання зброї на Близький Схід). І тільки відмова Франції від подальшого озброєння Ізраїлю стала поштовхом для створення власного ВПК, а далі – створення сектора високих технологій в 1990-х роках.

Показовим є виникнення в той час авіакосмічної галузі в Ізраїлі. Цей епізод добре відомий завдяки опису в мемуарах Шимона Переса^[1], прем’єр-міністра і президента Ізраїлю, одного з двох засновників цього сектору економіки в країні. Зараз державна компанія Israel Aerospace Industries має річний обсяг виробництва біля $5 мільярдів і є одним зі світових лідерів в цьому секторі. А заснована вона була в 1952 році, коли Ізраїль не міг виробляти навіть велосипеди і мусив запровадити норми видачі продовольства.

Напередодні і під час арабо-ізраїльської війни 1948 року головним джерелом постачання зброї для оборони Ізраїлю була нелегальна торгівля, бо крім Чехословаччини, жодна країна офіційно не продавала ізраїльтянам зброю. Шимон Перес був в то час урядовим керівником закупівлі зброї, а нелегальне постачання літаків організував американський авіаінженер Ел Швіммер. Він скуповував непридатні літаки, яких було повно після закінчення світової війни, ремонтував і переправляв нелегально в Ізраїль, наприклад, під виглядом реквізиту для кінозйомок.

Перес запропонував Швіммеру перенести його підприємство зі США в Ізраїль, голова уряду Бен-Гуріон ідею підтримав, хоча всі решта членів уряду були проти, бо вважали авіарементний завод, який буде працювати на експорт, фантастичною ідеєю. Міністр фінансів, наприклад, не надав необхідного фінансування, не дивлячись на підтримку проекту Бен-Гуріоном, який вже тоді вважався ізраїльтянами уособленням біблійного Мойсея.

Тому Перес, який був не просто ідейним соціалістом, а кібуцником, на цей державний проект мусив збирати приватний капітал. Фактично, неймовірна підприємливість лише двох людей призвела до створення підприємства, яке не тільки ремонтувало літаки, а й змогло їх виробляти (після 1967 року, коли Франція припинила постачання військової техніки, Ізраїль налагодив виробництво французьких Міражів без жодної ліцензії). За подібним сценарієм державного підприємництва створювалося технологічне виробництво в Ізраїлі до середини 1980-х років, коли економічна криза примусила переглянути засади економічної політики.

Серед промислових секторів економіки в 1950-60-х провідними були харчова і текстильна промисловість. Остання спиралась на власну сировинну базу, бо природні умови Ізраїлю виявилися сприятливими для вирощування бавовни, і забезпечувала 12% товарного експорту. Текстиль був провідним сектором промисловості протягом 40 років, доки не занепав в 1990-х роках під тиском дешевого текстилю зі Східної Азії.

Таким чином, економіка Ізраїлю поставала під могутнім впливом двох факторів: потік робочої сили з-за кордону (4-5% приросту населення кожного року) і зовнішні джерела фінансування.

Україна зараз існує також завдяки фінансовій підтримці з-за кордону, половина українського бюджету – це іноземні кошти. Їх достатньо для того, щоб протистояти агресії Росії, але зовсім не достатньо для економічного зростання. Для цього потрібні не іноземні кредити, а російські репарації, хоча б у розмірі заморожених на Заході активів. На жаль, шансів на їх отримання зараз нема, держави Заходу не згодні зробити ці російські активи засобом репарацій, хоча є шанс, що вони будуть використані в якості забезпечення для випуску облігацій для України.

З робочою силою ситуація ще гірша – населення України безперервно скорочується кожного року, починаючи з 1992, при тому зростає частка населення пенсійного віку. Змінити цю ситуацію можливо тільки шляхом значної імміграції, але суспільна думка різко проти масової імміграції, а держава не має ніякої демографічної політики, здатної припинити депопуляцію.

Економічна криза 1970-80-х років і її подолання

Війна 1973 року, відома під назвою війни Судного дня, стала не тільки величезною соціально-психологічною травмою для ізраїльського суспільства, а й мала негативні економічні наслідки, які розтяглися більш, ніж на десять років.

Війна Судного дня призвела до значних втрат, людських та матеріальних, а масова мобілізація різко скоротила робочу силу. Природно, що в 1974-75 роках різко впала імміграція (майже до нуля), що поглибило проблеми в економіці, яка всі роки зростала за умови постійного притоку робочої сили. Така економічна ситуація мала би привести до скорочення споживання, але уряд штучно підтримував його рівень. В той же час відбувалися воєнні дії Ізраїлю в Лівані (війни 1978 та 1982 року).

Природним результатом такої політики став великий бюджетний дефіцит (у 1973-1985 роках він в середньому становив 15% ВВП), покрити який держава могла за рахунок підвищення податків та нарощування боргу. Державний борг покривали банки, які вимушені були замість кредитування економіки купувати державні облігації. Але приблизно третина дефіциту покривалась грошовою емісією, що спричиняло інфляцію.

Кризові явища наростали кожного року, доки не призвели до гіперінфляції в 450% в 1984 році. Макроекономічна стабільність, яка є передумовою економічного зростання, була остаточно знищена, прогноз гіперінфляції на 1985 рік перевищив 1000%, що потребувало негайних рішучих дій уряду.

В 1985 році уряд Шимона Переса запровадив програму стабілізації та виходу з кризи, яка включала:

• значне скорочення державних витрат і бюджетного дефіциту;
• угоду з профспілками про контроль зростання заробітної плати для розірвання спіралі цін та зарплат;
• тимчасовий контроль цін на базові товари та послуги;
• девальвацію шекеля і запровадження фіксованого обмінного курсу;
• припинення грошової емісії для покриття бюджетного дефіциту.

Одночасно Ізраїль в 1985 році вивів війська з більшої частини Лівану, за винятком буферної зони вздовж кордону.

За декілька місяців криза припинилася, інфляція впала нижче 20% річних. Але припинення кризи було недостатнім, потрібний був перегляд економічної політики, яка призвела до цієї кризи. Цією політикою Ізраїль користувався майже сорок років, але вона себе вичерпала цілком в дусі відомого афоризму: "Хибна економічна політика – це правильна економічна політика, яку використовують занадто довго". Зміна економічної політики Ізраїлю відбулося на тлі сприятливих зовнішніх умов, що разом створило сучасну модель ізраїльської економіки, яка з 2018 року увійшла до топ-20 найбільш конкурентоспроможних економік світу.

(Далі буде)

[1] Шимон Перес. Дрібних мрій не буває. Про сміливість, уяву та створення сучасного Ізраїлю. – К., Bookcheff, 2023