Заробітна плата керівників бюджетних установ: Бенкет під час війни

Найризикованіша й найважливіша робота під час війни – захищати Батьківщину. За місяць безперервного перебування на нулі в шанцях військовий може отримати до 200 тисяч гривень. Це абсолютний максимум.

Фактично ця цифра значно менша й вона жорстко прив'язана до кількості діб, проведених безпосередньо на лінії бойового зіткнення. Це підтвердить будь-який військовослужбовець, а тому в середньому, в кращому випадку, виходить 150 тис. грн на місяць.

Поряд із цим є категорія найманих працівників, суцільно й щільно заброньованих, які, перебуваючи на затишних посадах, отримують за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів не менше тих, хто, ризикуючи своїм життям, захищає нас із вами в лавах Збройних Сил України.

Це посадовці численних державних установ, місцевих адміністрацій, дотичних до них комунальних підприємств, народні депутати, місцеві депутати, що, як правило, свої бонуси отримують бартером тощо.

Оклади цих посадовців обмежені лише строком їх перебування на посаді. Було б у році не 12 місяців, а більше, їхні великі, навіть за військовими мірками, заробітні плати, просто множились би на відповідну кількість місяців у році, безвідносно до отриманого/не отриманого результату.

Про суддів і прокурорів, їхні зарплати, пенсії "за віком" у 40 років та "по інвалідності" від МСЕК годі мовити. Це неподобство є загальновідомим. Тому, аби не дратувати публіку, про них і згадувати не будемо.

Суспільна корисність служіння державі – єдиний критерій, за яким мав би оцінюватися внесок будь-кого, хто отримує заробітну плату з державного чи місцевого бюджету, тобто за рахунок коштів платників податків. І служба в лавах ЗСУ є гарним еталоном для оцінки корисності, небезпечності й суспільної важливості такої роботи.

Очевидно, якщо існує якась невідповідність цьому правилу, то з системою оплати праці в державному секторі щось не так.

У недержавному, приватному секторі економіки все влаштовано по-іншому, а тому, якщо роботодавець і найманий працівник дійшли згоди, то там рівень оплати праці може бути яким завгодно високим. Державі має бути байдуже до цього, аби все було по-білому та платилися податки.

Отож, давайте спробуємо трохи зануритись у цей світ безпечних і красивих кабінетів, даруйте, по-сучасному – бекофісів, м'яких крісел, відданих підлеглих, численних помічниць і помічників, незліченних радників і порадниць.

Для цього є купа відкритих даних (дашборд Міністерства фінансів, Нацагентство з питань запобігання корупції), оприлюднені резонансні розслідування. Живемо ж у добу прозорості та цифровізації, тому приховати щось матеріальне дуже складно. Та й на просторах інтернету є велика кількість корисної інформації з цього питання вже в готовому аналітичному вигляді. Тому повторюватись немає сенсу.

Але для початку трохи історії, бо потрібно нагадати, з чого все розпочиналося. Добрих років десять тому все починалось, як і більшість великих справ, із благих намірів – із започаткування реформи системи управління державними фінансами.

Саме тоді в повітрі вітчизняного інформаційного середовища з подачі "професійних реформаторів та лідерів суспільних думок" почали лунати різного роду наративи, суть яких зводилася до простої тези про те, що корупція в нашій державі існує лише тому, що у чиновників маленькі заробітні плати. Тому вона має бути конкурентоздатною в порівнянні з приватним сектором економіки.

Подібні гасла лунали з усіх прасок. Якщо платити достатньо, то сама собою якось зникне корупція й заживемо, як у Швейцарії чи Фінляндії, ну окей, щонайменше як у Польщі – і це напевне. Приблизно з такою логікою, але вже років двадцять тому в нас "реформували" суди, прокуратуру, силовиків.

Що ж у сухому залишку?

Корупцію ми, як відомо, не подолали, бюджетних синекур побільшало, а от заробітні плати чиновникам, особливо високого рівня, дійсно зробили майже необмеженими, конкурентоздатними, а часто-густо навіть вищими, ніж у бізнесі. "Професійні реформатори" стали професійними держслужбовцями найвищих рангів. Справді "талановита людина" – талановита в усьому!

Але перейдімо вже до фактів. Є таке статистичне дослідження Держстату – "Рівень заробітної плати працівників за статтю, віком, освітою та професійними групами", що готується на основі анонімних мікроданих за основними показниками щодо заробітної плати та соціально-економічних ознак працівників.

Це спостереження, принаймні раніше так було, проводилося раз на чотири роки, а тому по ньому є дані за 2012, 2016 і 2020 роки. З об'єктивних причин, це дослідження, мабуть, не проводилось у 2024 році, але сподіваємося, що воно буде відновлене, оскільки є важливим для суспільства.

На основі даних цього спостереження можна проаналізувати динаміку як абсолютних показників, так і відносних, які нас цікавлять навіть більше, адже абсолютні показники в наших умовах досить швидко девальвують.

Виходячи з цих даних, можна побачити, що з 2012 по 2020 рік з-поміж усіх КВЕД частка найвищих заробітних плат (топ 1%) у секторі державного управління (позначена на рисунку нижче червоною штрих-пунктирною лінією) зросла з 1,6% у 2012 до 11,3% у 2020 році. За той самий період, наприклад, у добувній промисловості вона скоротилась із 9% до 7,3%, на транспорті – з 8% до 3,7% тощо.

Рис. Частка найвищих заробітних плат (топ 1%) у структурі фонду оплати праці відповідного КВЕД, %

Згідно з даними дашборду Міністерства фінансів, станом на лютий 2026 року заробітна плата, більша ніж у солдат на нулі (ті самі сакральні 150 тис. грн/міс.), була у керівництва 23 державних органів центрального рівня.

Найвища – у НАЗК (323,7 тис. грн/міс.), найменша, як не дивно, – у Міністерстві фінансів (154,6 тис. грн/міс.). Поміж цих відомств помістилися такі важливі центральні органи влади, як апарат Верховної Ради України (працюй не працюй, а грошики капають, у сумі аж 203,5 тис. грн/міс.), Державна митна служба (привіт корупціонерам – 169,8 тис грн/міс.), Державна авіаційна служба (169,2 тис. грн/міс.), Центральна виборча комісія (162,7 тис. грн/міс.), Державна архівна служба (157,6 тис. грн/міс.).

Десь така сама картинка по керівниках окремих органів місцевого самоврядування, особливо заможних громад і там, де особливо цінують не професіоналізм, а лояльність.

За підрахунками незалежних фахівців, на утримання органів місцевого самоврядування територій, що перебувають у окупації, минулого року було витрачено близько 1,8 млрд грн. Того року, згідно з даними Open Budget, наприклад, у місті Луганськ, звісно на папері, а не фактично, було зареєстровано щонайменше 26-27 люксових авто вартістю понад 3 млн грн.

Збіг? Все можливо, але навряд.

Взагалі, для пересічного й заможного державного посадовця, а таких у нас чималенько, стандартною є історія: "я не я й корова не моя". Заробітні плати – це лише вершина айсбергу. Основне добре заховано в нерухомості, ювелірці, витворах класичного та сучасного мистецтва, крипті, готівці, бізнесі численних родичів, статевих партнерів, які здебільшого напрочуд талановиті підприємці та успішні інвестори.

У якості преміювання найбільш відданих системі прислужників призначають до складу усілякого роду наглядових рад ("Укрзалізниця", "Енергоатом", "Укренерго", "Укроборонпром" тощо), де вони лише за місяць перебування на віртуальній посаді можуть отримати суму грошей, яку більшість звичайних працівників ніколи не отримують навіть за рік сумлінної праці.

У такий спосіб лояльність цих людей купується зараз і навіть трохи авансом, бо в разі якоїсь пертурбації вони – перші кандидати на найвищі політичні посади в державі. Ймовірно, що ті, хто їм із "барського плеча" дає гарно підзаробити вчора й сьогодні, завтра потребуватимуть їхньої лояльності та протекції. Таке собі замкнуте порочне коло самозбереження влади і грошей. За 35 років незалежності насправді його так ніхто і не зміг розрубати. Ті спроби, що були, – суцільна профанація.

Отже, дивлячись на все це, висновки, на жаль, можуть бути тільки невтішними.

Грошове утримання військових могло би бути еталоном формування заробітної плати в державному секторі економіки, бо це найбільш благородна й ризикова робота. З нашими сусідами такий статус у цієї роботи буде ще довго.

Але, як завжди, реалії життя далекі від наших уявлень про справедливість і прекрасне. Маємо констатувати факт, що сотні й тисячі державних службовців і керівників бюджетних установ, декларації яких у всіх на виду, отримають значно більше за людей, що кожної хвилини ризикують своїм життям заради нас і майбутнього країни.

Найцікавіше, що все це "неподобство" – в межах закону. Тому Державне бюро розслідувань, НАЗК, Рахункова палата та інші контролюючі органи, як-то кажуть у народі, не кують і не мелють. Їхні керівники – такі самі призначенці, гвинтики системи, глобальна мета якої – збереження статус-кво. Звісно, час від часу з їхнього боку можуть виникати якість "несанкціоновані" згори імпровізації, але, як правило, буря в склянці води нічим не завершується.

Саме так влаштована системи оплати праці в державному секторі для керівників, мета якої – самозбереження та слугування системі політичної влади. Вся сіль і суть. Решта – словесна мішура, адже факти й тенденції говорять самі за себе.