Сигнал тривоги: чим загрожує Україні зростання торговельного дефіциту

Зовнішня торгівля України сьогодні – це вже не суха статистика митниці й не технічний розділ макроекономічного огляду. Це нерв економічної стійкості держави, дзеркало в якому видно, що саме Україна здатна виробляти, продавати світові й захищати як основу власного суверенітету. І це дзеркало нині показує тривожну картину: країна дедалі більше купує складне, дороге й технологічне, а продає переважно те, що створює меншу додану вартість.

Торговельний дефіцит – це не просто різниця між експортом та імпортом, а сигнал небезпеки. Це показник того, наскільки економіка залежить від зовнішнього фінансування, міжнародної допомоги та валютних інтервенцій. Коли імпорт зростає швидше за експорт, країна поступово втрачає не лише валюту, втрачає час, виробничі можливості, промислову глибину та шанс на самодостатній розвиток.

Показники початку 2026 року вже не дозволяють заспокоювати себе формулами про тимчасові труднощі. У січні-квітні експорт товарів становив $13,9 млрд США, тоді як імпорт – $32,2 млрд. Від’ємне сальдо торгівлі товарами сягнуло $18,3 млрд. У квітні експорт зріс на 11,5% рік до року, але імпорт – одразу на 38,3%.

Тобто навіть тоді, коли експорт демонструє позитивну динаміку, імпортний вал накриває цю динаміку в рази сильніше.

За даними НБУ, у І кварталі 2026 року експорт товарів і послуг становив $13,4 млрд, а імпорт – $30,9 млрд. Баланс товарів і послуг був від’ємним – мінус $17,4 млрд, а імпорт товарів перевищив експорт у 2,6 раза.

Це вже не дисбаланс на кілька місяців. Він свідчить про симптом економіки, яка воює, відновлюється, але водночас ризикує закріпитися в ролі ринку збуту для чужих технологій і постачальника сировини для чужих ланцюгів доданої вартості. Саме тут проходить межа між статистикою і стратегією.

Україна продає переважно зернові, соняшникову та ріпакову олію, цукор, чавун, окремі металургійні товари – тобто сировину або продукцію первинної переробки. Натомість імпортує нафтопродукти, гази, електричні акумулятори й енергетичне обладнання, телекомунікаційну апаратуру, автомобілі та товари вищого технологічного рівня. Це означає просту, але жорстку річ: ми віддаємо світу дешевше, ніж купуємо у світу.

Частина імпорту об’єктивно необхідна. Війна змушує Україну імпортувати паливо, енергетичне обладнання, товари для оборони, продукцію для відновлення інфраструктури та критичного забезпечення. Але війна не пояснює всього. Головна проблема в тому, що країна дедалі більше фінансує споживання, відновлення і технологічне забезпечення за рахунок зовнішніх валютних ресурсів, тоді як власна експортна база зростає надто повільно та залишається структурно слабкою. Цей дисбаланс прямо тисне на валютний ринок. НБУ фактично закриває структурний дефіцит валюти інтервенціями.

Станом на 22 травня 2026 року від’ємне сальдо валютних інтервенцій з початку року становило $17,3 млрд, що на 27,3% більше, ніж торік. Попри міжнародну допомогу, резерви з початку року до кінця квітня скоротилися на $9,1 млрд. Офіційний курс на 28 травня становив 44,30 грн за долар США та 51,54 грн за євро.

Формально Україна живе в режимі керованої курсової гнучкості. Фактично ж стабільність курсу значною мірою купується резервами і зовнішньою підтримкою. Це не може бути довгостроковою моделлю розвитку. Валютні резерви – це щит, але не двигун економіки. Міжнародна допомога – це опора в час війни, але не заміна виробництва. Інтервенції можуть виграти час, але вони не можуть замінити експортну силу країни.

Тому головне питання сьогодні звучить гостро та без прикрас: чи може Україна й надалі підтримувати макрофінансову стабільність, якщо імпорт зростає у кілька разів швидше за експорт? Відповідь очевидна: ні, якщо не змінити саму модель зовнішньої торгівлі.

Неможливо роками жити в логіці "експортуємо сировину – імпортуємо технології" і водночас будувати сильну економічну державу. Переламати негативні тенденції неможливо лише адміністративним стримуванням імпорту. Україні потрібна не політика заборон, а політика економічного повороту. Потрібен Новий економічний курс, у якому зовнішня торгівля стане не наслідком слабкої структури економіки, а інструментом її модернізації. Суть проста: не просто менше купувати за кордоном, а більше виробляти всередині країни; не просто експортувати більше тон, а продавати дорожчі, складніші, технологічніші товари.

У цьому плані я б виділив наступні напрями.

Перший – глибока переробка аграрної продукції

Україна не має залишатися експортером зерна як сировини. Пріоритетом мають стати борошно, крохмаль, біоетанол, корми та харчова продукція, білкові концентрати, органічна продукція та готові харчові товари. Один і той самий гектар української землі може давати в рази більшу валютну виручку, якщо країна продає не сировину, а продукт із доданою вартістю. Земля не повинна працювати лише на чужу переробку – вона має працювати на українські заводи, робочі місця і валютну виручку.

Другий – нова промислова політика

Металургія, машинобудування, енергетичне обладнання, транспортне машинобудування та оборонно-промисловий комплекс, виробництво комплектуючих і електротехніки мають стати основою експортної реконструкції. Україна не виграє зовнішньоторговельну конкуренцію лише зерном і олією. Потрібна індустріалізація нового типу – технологічна, енергоефективна, експортно орієнтована.

Третій – імпортозаміщення у критичних секторах

Ідеться не про повернення до закритої економіки, а про розумну локалізацію там, де імпорт створює стратегічну залежність: паливо, енергетичне обладнання, акумулятори, елементи зв’язку, будівельні матеріали, продукція для інфраструктури, окремі позиції оборонного виробництва. Державні закупівлі, програми відновлення та міжнародна допомога мають працювати не лише як механізм споживання ресурсів, а як важіль розвитку українського виробника.

Четвертий – активна торговельна дипломатія з ЄС

Припинення дії окремих пільгових режимів, обмеження на українську аграрну продукцію з боку окремих країн ЄС, зміни митних правил і політичний тиск на європейських ринках створюють додаткові ризики для експорту. Україна має вести переговори не як прохач, а як майбутній член європейського економічного простору. Потрібні довгострокові квоти, прогнозовані правила доступу, інтеграція прикордонної інфраструктури, спільні виробничі ланцюги та механізми захисту українського виробника.

П’ятий – дешевший і довший кредит для експортерів

За нинішньої вартості грошей бізнес не може масово інвестувати в модернізацію, переробку й експортні потужності. У квітні 2026 року ставки за новими кредитами резидентам становили 18,5%, а облікова ставка НБУ – 15%. За таких умов експортна експансія буде обмеженою. Потрібні спеціальні кредитні лінії для експортерів, страхування воєнних ризиків, експортно-кредитна підтримка та гарантії для інвестицій у виробництво.

Читайте також: Економіка війни та миру: Скільки коштує державі політика високих ставок НБУ?

Шостий – логістика як фронт економічної боротьби

Український експорт стримується не лише цінами, а й фізичною здатністю доставити продукцію на ринки. Морські порти, Дунайський кластер, залізничні переходи з ЄС, євроколія та прикордонна інфраструктура, склади, холодильні потужності та сертифікаційні центри – усе це має розглядатися не як технічна інфраструктура, а як частина зовнішньоторговельної стратегії держави.

Нарешті, потрібна координація монетарної, промислової та торговельної політики. Не можна одночасно декларувати потребу в експортному прориві й утримувати економіку в режимі дорогого кредиту, слабкої промислової підтримки та пасивної торговельної політики. Валютна стабільність має забезпечуватися не лише інтервенціями НБУ, а передусім зростанням експортної виручки та скороченням критичної імпортної залежності.

Україна має перейти від моделі "експортуємо сировину – імпортуємо технології" до моделі "виробляємо складніше – експортуємо дорожче – імпортуємо вибірково". Саме в цьому полягає суть нового економічного курсу у сфері зовнішньої торгівлі. Це не питання економічної моди. Це питання виживання економіки як системи, здатної фінансувати оборону, відбудову, соціальні зобов’язання і майбутній розвиток.

Війна пояснює частину нинішніх дисбалансів. Але вона не може бути вічним виправданням відсутності стратегії. Якщо торговельний дефіцит і надалі покриватиметься лише міжнародною допомогою та валютними інтервенціями, країна зберігатиме видиму макрофінансову стабільність, але не створюватиме фундаменту розвитку. Це буде стабільність без прориву, рівновага без сили, виживання без модернізації. Зовнішня торгівля має перестати бути слабким місцем української економіки. Вона повинна стати інструментом промислового відродження, технологічної модернізації та економічної незалежності. Для цього потрібні три речі: виробництво з високою доданою вартістю, активна держава розвитку та нова якість інтеграції у світові ринки.

Негативні тенденції у зовнішній торгівлі можна переламати лише тоді, коли Україна почне конкурувати не дешевизною сировини, а силою власного виробництва, технологій і державної економічної стратегії. Або ми залишимося країною, яка продає дешевше, ніж купує, або станемо країною, що виробляє складніше, продає дорожче і сама визначає свою економічну долю. Іншого шляху до сильної України немає.