Арифметичне обґрунтування кризи на ЛБК у 2026 році

*ЛБК – лінія бойового контролю

Сучасна географія війни вимагає точних математичних розрахунків контролю простору, які яскраво демонструють кризу живої сили обох сторін. За даними ексголовнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського, активна лінія фронту становить 1200 кілометрів. Для суто лінійної оборони з розрахунку один солдат на 10 метрів Україні знадобилося б 120 тисяч піхотинців.

Але тактична глибина боїв становить 20 кілометрів, що створює площу у 24 000 квадратних кілометрів. За нормативами, механізована бригада з 4000 бійців обороняє ділянку до 100 квадратних кілометрів. Отже, для щільного контролю цієї площі Україні потрібно близько 240 бригад, або 960 тисяч військовослужбовців на землі.

Третій вимір додав необхідність розгортання понад 10 тисяч мобільних вогневих груп, розрахунків РЕБ та ППО, що вимагає ще 150 тисяч технічних фахівців. Тобто реальна потреба України для тотального контролю свого фронту становить близько 1,1 мільйона солдатів.

Для Росії математика ще гірша: окрім 1200 кілометрів фронту, вони мають 1000 кілометрів активного кордону у Брянській, Курській та Бєлгородській областях. Це 44 000 квадратних кілометрів площі, для надійного прикриття якої московії потрібно 1,76 мільйона сухопутних солдатів. Додавши понад 300 тисяч персоналу для протиповітряної оборони глибокого тилу, отримуємо потребу у понад 2 мільйони військових.

Оскільки Росія має в зоні бойових дій значно менше контингенту, вона фізично не здатна контролювати свій простір, що й призводить до проривів площі, як це сталося на Курщині.

Фінансовий вимір створення суцільного захисного купола над фронтом об'ємом 120 000 кубічних кілометрів скасовує будь-які ілюзії щодо дешевизни оборони.

Точний розрахунок вартості багаторівневої системи прикриття для України такий: обладнання 5000 бронемашин системами активного захисту коштуватиме $2,5 мільярда. Створення суцільного нижнього поля радіоелектронного придушення вимагає 2000 комплексів рівня Буковель-AD, що обійдеться в $1 мільярд.

Для збиття розвідувальних дронів на висотах до 5 кілометрів потрібно щонайменше 500 зенітних систем рівня Gepard або Skynex – це ще $7,5 мільярда. Верхній ешелон вимагає 30 батарей Patriot для перекриття фронту радіусами по 100 кілометрів, що складає $30 мільярдів капітальних інвестицій. Отже, лише базове залізо коштує $41 мільярд. Але головна проблема – це боєкомплект.

Якщо протягом п'яти років війни доведеться перехопити 50 000 балістичних цілей, крилатих ракет та важких дронів зенітними ракетами із середньою ціною $2-3 мільйони за штуку, операційні витрати складуть $100-150 мільярдів.

Загальна вартість побудови та підтримки такого купола на українському фронті складає $150-200 мільярдів, що у 4-5 разів перевищує весь річний бюджет країни.

Для Росії ця стереометрична пастка загострюється до неймовірних масштабів через її гігантську європейську частину площею майже 4 мільйони квадратних кілометрів.

Для розуміння "пушного звєрька" достатньо поглянути на оборону Третього транспортного кільця (ТТК) у Москві.

Площа всередині ТТК становить 73 квадратні кілометри, а робочий об'єм неба до висоти 5 кілометрів – 365 кубічних кілометрів. Якщо Україна спрямує туди рій із 10 000 відносно дешевих дронів, загальна вартість цієї атаки складе лише $50 мільйонів.

Щоб гарантовано збити цей рій над центром столиці, Росії доведеться випустити 10 000 зенітних ракет комплексу Панцир-С1 вартістю $100 тисяч доларів. Тобто лише відбиття однієї масованої атаки вимагає $1 мільярд прямого відстрілу боєкомплекту.

Задля розбудови автоматизованої ешелонованої інфраструктури радарів та пускових установок для одночасного перехоплення тисяч цілей лише над ТТК, потрібно близько $50 мільярдів капітальних інвестицій.

Якщо ж спробувати масштабувати такий щит на всі стратегічні об'єкти, аеродроми та нафтопереробні заводи хоча б на 10% європейської території РФ, капітальні й операційні витрати сягнуть $15-20 трильйонів.

Оскільки річний ВВП росії становить близько $2 трильйонів, їм довелося б витратити всю економіку країни за 8-10 років виключно на протиповітряну оборону, не фінансуючи більше нічого.

Перехід від лінійного сприйняття війни до площинного чітко зафіксований навесні 2022 року під час битви за Донбас.

У квітні-травні генерал Валерій Залужний застосував маневрену оборону біля Попасної та Рубіжного, а речник угруповання Сергій Череватий офіційно ввів у вжиток термін "сіра зона". Це був простір у сотні гектарів, де не було ліній окопів, але який наскрізь контролювався артилерією.

Остаточно площа замінила лінію у липні-серпні 2022 року, коли прибуття систем M142 HIMARS дозволило знищувати логістичні центри на глибині 80 кілометрів, стерши межу між передовою та тилом. Третій вимір інституалізувався 10 жовтня 2022 року, коли російський генерал Сергій Суровікін розпочав енергетичний терор дронами Shahed-136, перетворивши всі напівсфери над містами на поле бою.

З українського боку просторова трансформація завершилася влітку 2023 року, коли командир підрозділу "Птахи Мадяра" Роберт Бровді та міністр Михайло Федоров масштабували застосування FPV-дронів, остаточно витіснивши загрозу з двовимірної площини в об'єм.

Цей математичний глухий кут оборони об'ємів має точні історичні паралелі.

З 1940 до 1943 року німецький адмірал Карл Деніц перевів морську війну у тривимірну товщу Атлантики. Щоб захистити конвої від вовчих зграй у стереометричному просторі океану, Вінстон Черчилль змушений був витрачати мільйони на сонари й авіацію, що било по бюджету Британії болючіше за втрачені вантажі.

У 1967 році міністр оборони США Роберт Макнамара спробував ізолювати площу В'єтнаму високотехнологічною лінією сенсорів, витрачаючи астрономічний на той час $1 мільярд на рік, але зазнав краху перед дешевою партизанською логістикою.

Схожа криза захисту об'єму сталася у 1984-1988 роках під час Війни міст, коли Саддам Хусейн та Рухолла Хомейні зрозуміли неможливість захистити свої столиці системами ППО та просто перейшли до обміну ударами балістичними ракетами на виснаження.

Суворі цифри кубічного зростання витрат змусили Україну адаптувати інженерну стратегію. 12 січня 2024 року прем'єр-міністр Денис Шмигаль оголосив про виділення 20 мільярдів гривень на створення глибоких фортифікацій, що є єдиним способом перетворити об'ємну загрозу назад на плоску, сховавши людей під землю.

Одночасно Армін Паппергер з Rheinmetall та Халюк Байрактар запустили процес перенесення оборонних виробництв за межі досяжності російської стереометрії.

Натомість Володимир Путін опинився в заручниках власної географії: Росія не може вивезти свої ключові заводи за кордон і не має $20 трильйонів на створення суцільного захисного купола.

Величезна площа, яка століттями рятувала Московію від наземних армій, у війні дронових напівсфер перетворилася на нездоланну математичну вразливість, що гарантує її економічне та ресурсне виснаження.