Власюк, Мудра і санкції: що побачать арбітри ICSID
Уявімо на секунду, що війна закінчилася і минули вибори. Що залишить по собі нинішня влада? Великий держборг, корупційні скандали і купу судів.
Рано чи пізно доведеться судитися з тими, проти кого останні 11 років запроваджували санкції. І справа тут не у вибаченнях – просити пробачення ніхто не стане навіть після рішення суду, адже під санкції потрапляли переважно представники країни-агресора. Справа в майні, яке було вилучене і націоналізоване абияк, без дотримання елементарних норм міжнародного права. І хоча на рівні моралі ми відчуваємо себе правими на 100%, на рівні міжнародного права ми в найглибшій пастці, в яку потрапили з власної волі.
Власна воля полягала в тому, що організатори санкцій нагадували мавпу з гранатою. Я писав, що санкції – це переважно піар-інструмент, який допомагає політикам створювати видимість, що вони активно діють. Завдання цього інструменту – показати, що "погані хлопці" несуть відповідальність не колись потім, а просто тут і зараз, миттєво. Саме так із 2015 року працюють санкції в Україні. Багато пафосу, вольовий профіль, рубаючі рухи руки, гучні заяви і жодного ризику для себе особисто. Останні 11 років санкції запроваджували лихо і безрозсудно, зовсім без урахування наслідків, хоча варто було для початку вивчити найбагатшу світову практику. Вона зводиться до чіткої формули: перш ніж оголосити санкції, добре прорахуй наслідки і обери той інструмент, який принесе країні користь, але вбереже від негативних наслідків. Адже запроваджуєш санкції ти, а відповідальність несе вся країна.
Але в реальності все відбувалося так само, як у сумнозвісному "Міндіч-гейті". Вивчаючи матеріали, я не міг позбутися думки, що клерки, які вносили на РНБО подання щодо санкцій, почувалися невразливими. Ну як же, це на нас напали, весь світ автоматично за нас. Що може піти не так?
Не так пішло міжнародне право.
Позови проти України загрожують майбутніми збитками
За останні роки проти України було подано кілька десятків позовів до міжнародних арбітражів на кшталт Стокгольмського суду чи International Centre for Settlement of Investment Disputes (ICSID). Оскаржують переважно конфіскацію і націоналізацію майна, а також упущену з вини держави вигоду. Суспільна підтримка в Україні мізерна, успіх не гарантований, але юридичні шанси далеко не нульові. Україна вже витратила десятки мільйонів доларів на захист у судах і виплату компенсацій, і це лише початок. Міжнародні суди ще не приступили до розгляду ключових позовів, але рано чи пізно це станеться.
Судова бюрократія нудна і високочола. У ній немає місця срачу і козацькому рейду. Вона про те, як застрахуватися від тисячі ризиків і обрати найтверезіший варіант, а не найгероїчніший. А якщо хочеться ухвалити складне рішення і відібрати чиюсь компанію, то треба сто разів подумати про юридичний механізм. Умовно, як посадити Аль Капоне за несплату податків, а не назвати його гангстером, а потім з тріском програти процес.
Судячи з усього, це не зовсім наш випадок. Ось два переліки вже поданих позовів проти України до міжнародних судів.
UNCTAD веде великий масив публічних інвестиційних спорів, і 38 із них стосуються України. Більшість уже або закриті, або врегульовані. Але з відкритих найгучніші – це процеси щодо AEROC, "Мотор Січ", Enwell Energy, Smart Energy, ABH ("Сенс Банк"), ВЕБ, "Остхем". Далеко не всі позови в переліку спрямовані проти санкцій РНБО. Наприклад, позов китайських компаній у справі Motor Sich охоплює раніші обмеження, а в судових спорах щодо газових активів беруть участь інші державні органи. І все ж це лише початок. Їх може бути набагато більше.
У січні 2026 року з'явився юридичний огляд ICLG, який навів дані на початок листопада 2025 року. Він налічив 47 історично відомих інвестиційних спорів, частину з яких уже припинено. З них 13 справ на той момент залишалися незавершеними, 9 рішень ухвалено не на користь України. Загалом 25 справ розглядалися в ICSID, ще шість – за правилами Стокгольмської торгової палати і 16 – в інших арбітражних процедурах.
У цих позовів є одна неприємна особливість. Кожен із них, у разі успіху, претендує на багатомільйонні або навіть мільярдні компенсації від України. Навряд чи позивачі розраховують отримати назад свої "Мотор Січ" чи AEROC, але от гроші – це інша справа. Міжнародні суди на кшталт ICSID охоче розглядають такі спори. Найгучніші процеси – ще попереду.
Поки що "доходи" від санкцій перевищують "витрати". Держава отримала майно на мільярди гривень від конфіскації активів. Багато активів потрапили до АРМА, деякі вже продані (як AEROC), а деякі належать державі (як "Сенс Банк") і приносять прибуток. За даними Фонду державного майна, у 2024 році від реалізації санкційних активів перераховано 809,8 млн грн. У 2025 році – 4,51 млрд грн. Зокрема, торік ФДМУ продав націоналізовану компанію AEROC за 1,89 млрд грн. Це один із найбільших зафіксованих результатів приватизації санкційних активів.
Однак попереду – розгляди в судах. За кілька років терези можуть хитнутися у протилежний бік. Наприклад, німецька AEROC Investment Deutschland GmbH, якій належала українська "дочка", вимагає від України компенсації в 100 млн євро. У неї доволі непогані шанси.
Адже є одна велика і важлива деталь. Санкції, на підставі яких Україна конфіскувала цілу низку активів, лише для нас самих виглядають і звучать дуже правильно. Рішення Вищого антикорупційного суду, на підставі яких конфісковано більшу частину активів, надають процесу легітимності і навіть дуже нагадують американську систему конфіскації, яка спрацювала, зокрема, для конфіскації яхти одного з російських олігархів. Однак це лише наша думка з цього приводу. Але позови проти України розглядають міжнародні суди, і в них зовсім інша логіка дій.
Скільки Україна витрачає на юристів
Але це ще не все. Уже зараз можна сказати, у скільки Україні обійшлися санкції за останні одинадцять років.
У 2014-2018 роках (за Порошенка) у держбюджеті закладалися видатки на міжнародний судовий захист в обсязі 1,326 млрд грн. З кожним роком ці суми зростали – від 39,7 млн грн у 2014 році до 762,4 млн грн у 2018-му. Це ще не конкретні виплати за позовами, а прогнозовані витрати на адвокатів, які представляють Україну в численних судах. Разом – грубо близько $50 млн за роки, коли маховик санкцій тільки розкручувався.
Дивлячись на ці цифри, уже можна констатувати: ще за Порошенка Україна почала регулярно і щільно годувати юристів. Виникла нова бурхливо зростаюча галузь економіки. Як у старому анекдоті, її принцип – не програвати і не вигравати, а судитися якомога довше, поки клієнт готовий платити.
А ось цифри за наступні роки і розповідь про те, як відбирали міжнародних радників. Цифри і факти підтверджують мою гіпотезу. Станом на травень 2025 року Мін'юст користувався послугами 12 юридичних радників у 26 справах, які перебували на розгляді закордонних юрисдикційних органів (конкретика за посиланням). Є в переліках і українські юридичні компанії, які давно і щільно освоюють бюджети держави і держкомпаній. Йдеться про десятки мільйонів доларів сукупно.
А ось аналіз даних Prozorro із сумами винагороди юридичним радникам. Далеко не всі ці справи стосуються санкцій, але щодо санкцій буде приблизно те саме. Наприклад, на ведення справи проти російського "ВЕБу" у 2025 році з держбюджету виділено 65 млн грн, однак один із юридичних радників виставив рахунок, який набагато перевищує цю суму. І щось мені підказує, що так буде й надалі.
За позовом ABH Holdings (компанія вимагає компенсації за "Сенс Банк") ситуація ще показовіша. У 2025 році Мін'юст уклав два контракти з Quinn Emanuel на юридичний супровід справи на суму 3,784 млн євро.
Можна сказати, звісно, що для держави такі витрати виправдані, адже вони запобігають значно більшій шкоді і забезпечують захист національної безпеки. Але в тому й річ, що вони не запобігають і не забезпечують. Це просто гонорари, які треба кидати в топку юридичного потяга день у день, щоб той їхав. Однак немає жодної гарантії, що суди буде виграно.
І що особливо приємно, не існує в природі єдиного публічного консолідованого балансу, який показав би вартість усієї санкційної політики, доходи і витрати, включно з гонорарами юристам. Уся ця бухгалтерія розмазана між Мін'юстом і Мінфіном, АРМА і Фондом держмайна, а також іншими відомствами. Не думаю, що нинішня влада (як і попередня) хотіла б зробити ці дані відкритими. На мою думку, тут набагато більше репутаційних ризиків, ніж приводів бити себе в груди.
Дуже схоже на те, що в наступні роки Україна "згодує" вітчизняним і міжнародним юристам ще сотні мільйонів доларів. Ці суми треба платити просто тому, що існують позови. Гонорари адвокатів зовсім не означають, що Україна справи виграє. Усе вирішать суди.
Щоб порахувати майбутні витрати, можете взяти кількість потенційних позовів і помножити її на $4,7 млн. Британський інститут міжнародного і порівняльного права (BIICL) спільно з Allen & Overy дослідив понад 400 рішень в інвестиційних арбітражах. Він порахував, у скільки обійдеться юридичний захист державам-відповідачам. Медіанна вартість – $2,6 млн, а середня вартість – $4,7 млн на один арбітражний розгляд.
Висновок такий. Уже зараз, навіть без компенсацій за арбітражними рішеннями, Україна витрачає десятки мільйонів доларів на міжнародний судовий захист.
А головні битви в судах ще попереду. Лише для справ "Мотор Січі", "Сенс Банку" і ВЕБ сума претензій до України перевищує $3 млрд. Лише за позовом ABH Holdings позовна вимога становить $653 млн, а раніше вона сягала $1 млрд. Так, це вимога позивачів, а не рішення суду. Але можемо назвати це інакше – прямі ризики України.
А є ще вимоги AEROC, Enwell, Smart Energy та інших справ із невідомою публічною сумою. Є також позови, які ще не подані, але можуть бути подані. І будуть, якщо Україна почне програвати суди.
Чому Україна може програти арбітражі
І ось перший тривожний сигнал. Україна програла велику інвестиційну справу, пов'язану з поверненням промислового активу державі. 1 травня 2026 року арбітраж ICSID ухвалив остаточне рішення у справі Emergofin і Velbay проти України, що стосується Запорізького алюмінієвого комбінату. Позивачу присуджено $71 млн як реституційні збитки за експропріацію 68,01% акцій комбінату (компенсація витрат на купівлю пакета).
Нагадаю, що ЗАлК контролював російський олігарх Олег Дерипаска ("Русал"), і цей факт ICSID теж враховував. Основну частину вимог (понад $1 млрд) суд відмовився задовольнити, відмовившись перекласти на Україну витрати ЗАлКу після купівлі Дерипаскою. Але він зробив це не тому, що Дерипаска – російський олігарх, а суд підтримав Україну. Просто арбітраж вирішив, що комбінат втратив свою ринкову вартість ще до 2011-2012 років. До речі, то не був санкційний спір, бо комбінат у 2015 році повернувся державі після розгляду щодо приватизації. Але й тут був сюрприз – суд визнав санкції 2018 року проти Дерипаски слабко обґрунтованими (до речі, український Верховний Суд скасував їх у 2020 році).
Таким чином, станом на 2026 рік ми маємо не гіпотетичний ризик, а вже ухвалене арбітражне рішення ICSID. Це вкрай неприємний прецедент, адже він – не на користь України. Арбітраж працював у 2015-2018 роках, був призупинений у 2022-му, але відновлений – і тепер маємо такий результат. Війна не стала домінантним чинником в очах суду. Санкційний механізм України також, як бачимо, виявився вразливим.
Виходить, що арбітраж дивиться не на лайки в соцмережах чи справедливість з української точки зору. Його цікавить відповідність стандартам міжнародного права, які охоплюють законність експропріації, відсутність свавілля та інші складні технічні категорії. Постає справедливе питання до тих людей, які займаються санкціями. Якщо своїми діями чи бездіяльністю вони роблять правову позицію України вразливою, то вони безпосередньо створюють ризики майбутніх виплат Україною репарацій, компенсацій та інших "цій".
Чим же керуються ICSID та інші міжнародні суди?
Арбітраж ICSID має кілька важливих відмінностей від звичайного іноземного судового спору.
По-перше, згідно зі статтями 53-55 Конвенції ICSID, остаточне арбітражне рішення є обов'язковим для учасниць угоди.
Грошові зобов'язання за ним мають визнаватися і виконуватися в державах-учасницях Конвенції як національні судові рішення. Іншими словами, остаточне рішення арбітражу є обов'язковим до виконання державами, які поставили свій підпис під такою обіцянкою. Як відомо, Україна свій підпис поставила.
Так, ICSID встановлює обмеження на звернення стягнення на суверенні активи. Умовно, Україна не може втратити резерви Центробанку чи будівлі посольств. І все ж, навіть якщо Україна не виплатить присуджену компенсацію добровільно, інвестор може домагатися її стягнення за кордоном у межах застосовних правил про імунітет. І тут можливі будь-які сюрпризи.
По-друге, війна сама по собі не позбавляє арбітраж юрисдикції і не звільняє Україну автоматично від інвестиційних зобов'язань. Так, арбітраж бере до уваги такі параметри, як національна безпека, фінансова стабільність і надзвичайні обставини. Але це лише аргументи захисту, а не скасування гарантій.
По-третє, арбітраж вивчає деталі конфіскації. Чи була вона пов'язана з правопорушенням? Чи здійснена вона в суспільних інтересах? Чи накладено просто обмеження на використання власності (коли майно не вилучається, а просто арештоване)? Для кожного з цих варіантів існують свої критерії законності та обґрунтованості.
Не випадково, скажімо, країни Європи рідко конфіскують майно, навіть якщо накладають санкції. Адже подібний крок, найімовірніше, закінчиться вимогою компенсації. А суверенні активи (як, наприклад, гроші Центробанку РФ) і зовсім користуються імунітетом. Якщо ви пам'ятаєте, Україні не передали саме ці гроші, і Бельгія відмовилася до них торкатися. Було прописано спеціальний механізм, за яким Україна отримувала гроші ніби за рахунок доходів від арештованих коштів ЦБ РФ. А це, погодьтеся, дві великі різниці.
Так, відомий випадок конфіскації Сполученими Штатами яхти російського олігарха. Однак якщо ви глибше вивчите кейс, то виявите дивовижну подробицю. Конфіскація відбулася зовсім не через санкції. Влада США подала цивільний позов до суду, а суд узяв до уваги той факт, що існували підозри у "відмиванні грошей" тими структурами, які оскаржували арешт. Іншими словами, яхту вилучили не через санкції на підтримку України, а нібито за підозрою в нечистоплотних фінансових операціях (згадується легендарний процес над Аль Капоне).
Здавалося б, закономірне питання: чому колишньому власнику взагалі належить компенсація, якщо держава законно вилучила майно? Але суд розділяє політику і права власності, і це по-своєму правильно, бо створює стабільну основу для ведення бізнесу. У цьому сенсі не рятує навіть рішення українського суду. А саме рішенням ВАКС, нагадаю, оформлено більшу частину конфіскацій активів підсанкційних осіб в Україні. Не рятує навіть спеціальний закон (а саме такий було ухвалено щодо "Сенс Банку"). Всередині України – так, діє закон "Про санкції". Він фіксує підстави для стягнення активів на користь держави через загрозу національній безпеці або суспільну необхідність. Всередині України це жирна крапка. З погляду міжнародного арбітражу, це кома, після якої починають вивчатися технічні питання. Наприклад, чи було дотримано всіх процедур, як обґрунтовано загрозу національній безпеці і так далі. Державі недостатньо стягнути активи через суд. Вона має довести чистоту та обґрунтованість рішення на всіх етапах.
Крім того, справи Enwell і Smart проти України показали дивовижний тренд. Навіть якщо майно не було конфісковане, але санкції та пов'язані державні процедури вже обмежили економічну діяльність іноземної юридичної особи, власник може розпочати міжнародний спір і навіть, можливо, отримати компенсацію.
По-четверте, Україна погодилася на механізми захисту інвестицій через міжнародні договори. Міжнародний інвестиційний арбітраж – не політична декларація і не звичайний український суд. Він розглядає спори не з точки зору кількості лайків у Facebook, не з точки зору правоти України в цій війні (на мій погляд, вона беззаперечна), не з точки зору орлиного погляду лідерів думок. Він дивиться, чи дотримано міжнародних зобов'язань.
Міжнародний інвестор (а це може бути навіть офшор, на який "записаний" бізнес в Україні) може стверджувати, що рішення українського суду порушує зобов'язання держави за інвестиційним договором. Арбітри перевіряють, чи порушила Україна міжнародні зобов'язання, включно з гарантіями належної процедури, справедливого поводження та захисту від неправомірної експропріації.
Наведу кілька конкретних прикладів. Україна в різний час підписала угоди, які дозволяють цим інвесторам звертатися до міжнародного арбітражу, а саме:
- справа AEROC Investment Deutschland – договір Німеччина-Україна, 1993 рік;
- справа ABH Holdings ("Сенс Банк") – договір України з Бельгійсько-Люксембурзьким економічним союзом, 1996 рік;
- справа ВЕБ.РФ – договір Росія-Україна, 1998 рік;
- китайські або псевдокитайські (доведіть це) інвестори в "Мотор Січ" – договір Китай-Україна, 1992 рік;
- Enwell Energy – договір Велика Британія-Україна, 1993 рік;
- Smart Energy B.V. – договір Нідерланди-Україна, 1994 рік;
- EMIS Finance B.V. – договір Нідерланди-Україна, 1994 рік.
Ви напевно звернули увагу на договір Росія-Україна від 1998 року. Ну хоч його ми можемо не дотримуватися? На це дав відповідь міжнародний арбітраж. Він встановив, що державна належність ВЕБ сама по собі не виключає його захисту за російсько-українським інвестиційним договором 1998 року.
Інший приклад – процес AEROC. Українську компанію з виробництва будматеріалів було конфісковано, а потім продано через приватизаційний аукціон Геннадію Буткевичу (власник мережі супермаркетів "АТБ") за 1,89 млрд грн. Буткевич у цій ситуації добросовісний набувач, і завод навряд чи повернеться колишньому власнику – російській групі LSR Андрія Молчанова. До цього етапу Україна молодець.
Неприємність лише в тому, що український завод належав німецькій компанії AEROC Investment Deutschland. Саме вона оскаржує вилучення своїх українських активів після санкцій проти російської групи LSR. Навіть якщо Україна доведе, що підсанкційна особа фактично контролювала актив і санкційна конфіскація відповідала українському закону, це мало що змінює. Адже арбітри спитають насамперед, чи мала німецька компанія права, що підлягають захисту. Спойлер: судячи з усього, мала, і ці права гарантовані міжнародною угодою України, яка має більшу вагу, ніж закон України, рішення суду України і тим паче санкції України, які самі по собі – більш ніж сумнівний інструмент.
Рішення арбітражу може виявитися зовсім не на користь України. Якщо так, країні доведеться заплатити компенсацію. А Буткевич залишить завод собі.
Мудра, Власюк та інші "відповідальні" за санкції
І тут у мене виникає закономірне питання. Невже архітектори санкцій України (зокрема, уповноважений президента з питань санкцій Владислав Власюк, який називає себе досвідченим адвокатом) не знали про це?
Хто перевіряв юридичні ризики рішень, які ухвалювалися від імені президента України? Чи є висновки Мін'юсту, МЗС, СБУ та НБУ, які попереджали про ризик арбітражних позовів? Хто мав попередити президента і РНБО про можливі наслідки?
Може, на крайній випадок, держава витратила кілька доларів, щоб залучити юридичних радників до, а не після запровадження санкцій? Це ж так логічно. Замість того, щоб ПОТІМ витрачати мільйони на захист інтересів України в міжнародних судах, хіба не можна було врятувати Україну ЗАЗДАЛЕГІДЬ, ухваливши вивірене рішення?
Простіше кажучи, чи не готувалися рішення про конфіскацію підсанкційних активів "на коліні"?
Наведу перелік тих, хто готував санкції в Україні. Спершу у складі Групи Єрмака-Макфола, а потім самостійно за них відповідав нинішній уповноважений президента у сфері санкційної політики Владислав Власюк. На рівні апарату влади процес курувала ексзаступниця міністра юстиції та ексзаступниця голови Офісу президента Ірина Мудра, яка стала фігуранткою гучного розслідування НАБУ. У фінансовій сфері до питання була причетна Дар'я Софіна, яка нещодавно звільнилася з посади директорки департаменту ліцензування НБУ. Двоє останніх уже пішли з влади, пан Власюк поки що залишається на посаді. Не виключено, що він наступний на вихід.
Уже зараз можна прогнозувати, що названі вище посадовці не понесуть жодної відповідальності, якщо Україна виявиться винною мільярди доларів фігурантам санкційних списків. У мережі немає жодного документа про те, що Власюк чи Мудра підготували кінцевий пакет документів. Голосувала РНБО, вони лише рекомендували. Публічно Власюк і Мудра завжди були за все хороше і проти всього поганого. Вони писали в соцмережах полум'яні гасла, які відгукувалися лайками в серцях мільйонів українців.
Якщо міжнародний арбітраж ухвалить рішення на користь колишніх власників компаній і банків, вони ніколи не визнають, що схибили на етапі підготовки санкцій і тим самим наразили Україну на ризик. Ці люди звинуватять у всьому міжнародні суди, які ухвалили ганебні рішення на користь агресора. Вони закличуть світ згуртуватися навколо України і згадати, хто тут агресор, і бла-бла-бла. А тим часом Мінфін отримає рахунок із багатьма нулями і почне судомно ховати закордонні активи України.
Погодьтеся, як це знайомо. Залучати борги, виплачувати які будуть наступні покоління. Ухвалювати документи, за які відповідатимуть наступні президенти та уряди. "За нас такого не було" – універсальна відмовка.
Що ж до репутаційних втрат, то почесне право нести їх умовний Власюк напевно передасть президенту Володимиру Зеленському. Але президент миттєво перекине гарячий пиріжок комусь іще. У чомусь він матиме рацію. За Зеленського Україна нікому репарацій не платила. За Зеленського країна була поглинута війною, а не щурячими перегонами в судах. І взагалі, ми тут жертви і ми тут праві.
Перефразовуючи класика, у санкцій сім батьків, а програш у міжнародному арбітражі – сирота.
Чи вистоїть націоналізація "Сенс Банку"?
Якщо вже мова зайшла про Власюка, окремо поглянемо на кейс "Сенс Банку".
Держава націоналізувала банк у 2023 році. Офіційне обґрунтування – санкції проти істотних власників і захист фінансової стабільності. У червні 2023 року було ухвалено спеціальний закон №3111-IX, який дозволив виводити системно важливі банки з ринку за наявності певних санкційних обставин. Схоже, ще на тому етапі всі забули, що договір про захист інвестицій між Україною і Бельгійсько-Люксембурзьким економічним союзом містить особливі положення про захист від експропріації.
Далі ми пам'ятаємо. Спершу головою поставили Дмитра Кузьміна. Але вже дуже скоро пішла чутка, що від нього вимагали підпису під рішеннями, які можна було б кваліфікувати як правопорушення. Так це чи ні, але Кузьмін лише через три тижні пішов у відставку, а замість нього так само на три місяці зайшла Олена Зубченко, після чого банк очолив Олексій Ступак (сьогодні фігурант розслідувань Національного антикорупційного бюро).
Одразу після націоналізації, 23 липня 2023 року, за спеціальною прискореною процедурою сформували первинну наглядову раду. До неї увійшли п'ятеро людей: троє незалежних членів і двоє представників держави. Одним із них став той самий Владислав Власюк. На той момент він уже був учасником Групи Єрмака-Макфола, але ще не уповноваженим президента з питань санкцій. Лише 16 серпня 2024 року Володимир Зеленський підпише указ №506/2024 про призначення Власюка радником – уповноваженим президента з питань санкційної політики. І все ж його призначення до набсоводу "Сенсу" не було надто чистим з юридичної точки зору. Адже легко припустити, що Власюк мав стосунок до створення і запровадження санкцій проти колишніх власників "Сенс Банку", а тепер він увійшов до набсоводу. Але навіщо?
Вибачте за безглузде питання. Якщо у Власюка були особливі завдання – то які? Це особливо цікаво у світлі подальших порушень, виявлених Нацбанком, чи подальших розслідувань НАБУ. Якщо ж ви, шановна владо, хотіли винагородити свого фаворита теплим місцем із високою зарплатою, – чому не призначили його в умовний "Енергоатом" або хоча б у "ПриватБанк"? Навіщо було ставити його саме в "Сенс"?
Ще через 23 місяці було обрано нових незалежних членів набсоводу банку, але Власюк як представник держави залишився. У цьому немає злочину самого по собі, але я нагадаю, що сталося за три роки після націоналізації.
Перше. "Сенс Банк" зосередив на собі понад 80% фінансових потоків грального ринку України. Сама ця сфера в Україні – доволі токсична, адже обсяги "тіньового" ринку порівнянні з обсягами легального або навіть перевищують їх. Чи не обслуговував "Сенс" і законні, і незаконні операції?
Друге. Через два роки після націоналізації перевірки НБУ виявили в "Сенс Банку" набагато більше порушень, ніж в інших держбанках. Численні порушення фіксували перевірки НБУ, але – без наслідків. У 2025 році діяльність банку вивчала тимчасова слідча комісія на чолі з Ярославом Железняком. Під час її засідань було озвучено численні підозри та підозрілі епізоди. Зокрема, згадувався неформальний "смотрящий" за банком Василь Веселий. Але – теж без наслідків.
Двічі скандалу не давали розгорітися. Це сталося лише у 2026 році, коли в межах операції НАБУ "Форест Гамп" відсторонили голову набсоводу "Сенсу" Миколу Гладишенка та голову правління Олексія Ступака.
Уже згаданий Владислав Власюк тоді дивом уцілів. Технічно його звільнили з набсоводу "Сенсу" якраз напередодні оголошення операцій "Форест Гамп" і "Феміда". Але ж Нацбанк знайшов у "Сенсі" масові порушення за попередні роки, а НАБУ розслідувало зловживання також за минулий період. Операції таких масштабів могли пройти повз увагу членів набсоводу лише в одному випадку – якщо ті взагалі не з'являлися на своїх місцях і не приділяли уваги роботі банку. Але тоді постає інше питання – за що вони щомісяця отримували таку високу зарплату?
Іншими словами, це ідеальна міна під Власюка. Варіантів тут небагато. Або він знав про порушення, але мовчав. Або ж він просто фаворит, призначений на солодку посаду з хорошою зарплатою. Обидва варіанти кидають тінь на владу. Це робить Власюка ідеальним кандидатом для наступного можливого скандалу.
Третє. Банк залишився в дуже вразливому фінансовому становищі, і це підриває початкове пояснення націоналізації – загрозу фінансовій стабільності. До 2023 року банк був одним із провідних в Україні за надійністю, а підтримувати мінімально необхідний рівень капіталу заважали радше обмеження НБУ, а не якість управління. І навпаки, після націоналізації банк перейшов на особливий режим роботи, який регулятор запроваджує для проблемних держбанків, які не можна ні ліквідувати, ні вважати здоровими. Ба більше, дуже зросли ризики. Я писав про судовий процес Kernel проти "Сенс Банку" – у разі успіху аграрної групи він загрожував гігантською "дірою" в капіталі.
Четверте. Уже починаючи з 2025 року, "Сенс Банк" став фігурантом розслідувань НАБУ і САП. Також його роботу вивчала спеціальна слідча комісія Верховної Ради.
Ну і п'яте. Посипалася ще одна опора націоналізації. 10 квітня 2024 року Загальний суд ЄС анулював рішення про включення Михайла Фрідмана та Петра Авена до санкційних списків за період із лютого 2022 до березня 2023 року. Суд вирішив, що недостатньо доведено підстави для санкцій, на які посилалася Рада ЄС. Суд не вважав установлену близькість бізнесменів до російської влади достатньою для включення до санкційних списків. Важливо розуміти, що це рішення Загального суду ЄС не означало автоматичного зняття всіх обмежень. Крім того, українські санкції залишилися чинними. Однак це рішення може дати арбітражу вагомий аргумент. Може постати питання – як саме українська сторона довела близькість колишніх власників "Сенсу" до влади РФ? Наскільки чистими були ці санкції?
Це принциповий момент. Навіть санкції, запроваджені у відповідь на повномасштабне російське вторгнення, мають відповідати конкретним юридичним критеріям і підтверджуватися достатніми доказами. Інакше вони втрачають вагомість. А той факт, що Власюк написав у Facebook правильні слова, а його підтримали 1000 людей, загроз для України не знімає. Взагалі-то, для отримання компенсації ABH достатньо послатися на угоду про захист інвестицій. Якщо арбітраж додатково вирішить, що санкції було запроваджено без достатніх підстав, це лише ускладнить захист України.
Можливі мотиви націоналізації
Давайте подивимося, що ми маємо на сьогодні.
Чи можна використати націоналізацію для подальшого перерозподілу власності?
Теоретично – можливо, і тоді це однозначно корупційна схема. Але таку версію, звісно ж, треба довести.
Згадується кейс "Промінвестбанку" з епохи Порошенка. Перші роки після анексії Криму та конфлікту в зоні АТО Україна не чіпала російські державні банки – "Промінвестбанк" (контролювався "ВЕБ.РФ"), "Сбербанк" (не плутати з "Ощадбанком"), "ВТБ Банк" і ще два невеликі. Відбувалася підкилимна метушня, в яку дивним чином були замішані інтереси Петра Порошенка, а також його довіреної особи Макара Пасенюка. Досягти бажаного не вдавалося, і тоді у 2017 році на держбанки РФ наклали санкції, які по суті тривали до лютого 2022 року.
Продати банки росіянам не дозволили, запровадили в них зовнішнє управління, а в лютому 2022 року відправили на ліквідацію. Зовні це супроводжувалося патріотичною риторикою, але основа, судячи з усього, була іншою. Тонкість у тому, що російські держбанки мали дуже якісні активи, переважно кредити великим підприємствам України. У цьому сенсі санкції проти них справді були виправдані питаннями національної безпеки, адже кредитор має доступ до внутрішніх документів підприємств і навіть впливає на їхню роботу. Але я не думаю, що саме турбота про безпеку була ключовою для попередньої влади. Найцікавішими були саме їхні активи, і з 2017 по 2022 рік заволодіти ними намагалися багато хто. Зокрема, у 2020 році "Промінвестбанк" практично викупив Ігор Коломойський через структуру "Фортифай", але конкуренти зірвали цю угоду, як і продаж Сергію Тігіпку.
Наведу лише дві цифри. У лютому 2022 року сукупні чисті активи російських "Сбербанку" і "Промінвесту" оцінювалися в 47 млрд грн. До серпня 2025 року виручити від продажу майже 600 лотів через аукціони Prozorro.Продажі вдалося лише 5,5 млрд грн. Величезна частина активів розійшлася по кредиторах і частково втратила свою цінність унаслідок війни, але інша частина розтеклася по потрібних руках за символічну ціну. Відзначитися встигли навіть ICU, привласнивши собі майже мільярд відсотків, зароблених на державних облігаціях із портфеля "Сбербанку Росії". Під певним кутом усе це виглядає як ліквідація з метою захоплення активів.
Виходить, маємо два суперечливі меседжі. Перший – прибрати російські держбанки з українського ринку було цілком правильним і логічним кроком. Другий – ніхто при цьому не скасовував корупційну складову і бажання "розпиляти" активи.
Здавалося б, випадок "Сенс Банку" зовсім інший. Спершу були санкції проти власників, потім ухвалено спеціальні закони, а потім банк відійшов державі як системно важливий. Однак є й інша точка зору.
Спочатку про націоналізацію "Сенсу" не йшлося, хоча санкції проти власників уже були запроваджені. На початку війни вони демонстрували відверто антивоєнну позицію. Аргумент, що материнська "Альфа" працювала в Росії і підтримувала російську економіку, також звучав неоднозначно. Скажімо, досі в РФ працюють австрійський RaiffeisenBank і угорський OTP Bank, вони дуже великі й істотно підтримують російську економіку. Тому автоматичний зв'язок "працює в РФ – отже, має бути націоналізований" не складається. У який момент усе змінилося, я не знаю. Але раптово з'явилися закони про націоналізацію стратегічно важливих банків, а потім відбулася й сама націоналізація.
Формальне пояснення було таке. Оскільки власники перебувають під санкціями, вони не можуть розпоряджатися своїми активами (логічно), не можуть поповнювати капітал банку (теж логічно, бо НБУ не прийме від них грошей) і надавати повний спектр послуг (не дозволяв Нацбанк). Паралельно Україна відмовилася отримати гроші в капітал "Сенсу", продати банк іншому приватному власнику та отримати "Сенс" унаслідок добровільної поступки колишніх власників. Було обрано саме шлях націоналізації.
Неважко помітити, наскільки активною була роль Нацбанку в цьому процесі. На рівні регулювання він заблокував поповнення капіталу банку і ускладнив управління його операціями. А потім дуже доречно спрацював закон, який дозволяв націоналізувати за те, що неможливо поповнювати капітал і повноцінно проводити операції.
З точки зору громадянина України, такі дії виглядають професійними та адекватними. Однак міжнародний арбітраж може дивитися на ці самі дії під іншим кутом. Він має право спитати, наскільки обґрунтовані достатність і співмірність такого втручання. Особливо з огляду на той факт, що держава теж не поповнює капітал "Сенсу" і запровадила спеціальний режим нагляду за його діяльністю.
Але це ще не все. Процитую матеріал авторитетного українського видання The Kyiv Independent. У ньому написано, що банк "Сенс", який тоді належав російському олігарху українського походження Михайлу Фрідману, був націоналізований у межах воєнних указів. Цей момент, за словами співрозмовника видання, знайомого з процесом націоналізації, дозволив високопосадовцям узяти банк під свій контроль, оминаючи увагу міжнародних спостерігачів.
"Банк "Сенс" являв собою можливість... Вони грабували поганого хлопця (Фрідмана). Він був легкою мішенню... Це схоже на історію з Робін Гудом, за винятком того, що Робін Гуд ділився своєю здобиччю", – цитувало видання своє джерело.
Цікаво, як видання пояснило мотиви націоналізації.
"На відміну від чотирьох найбільших банків, які вже належали державі до повномасштабного вторгнення Росії, за "Сенс Банком" не велося пильного спостереження з боку міжнародних експертів, тому він став зручною мішенню... Це було майже як скарбничка, де можна було проводити сумнівні угоди", – зазначається в тексті.
The Kyiv Independent звернув увагу, що від початку націоналізація виглядала дуже дивно.
"Український державний банк, конфіскований у російського власника у 2023 році, імовірно, було перетворено на інструмент внутрішньої корупції... Поспішна націоналізація банку, що проводилася практично без контролю, полегшила його приховані маніпуляції порівняно з іншими державними банками", – писало видання.
У матеріалі йдеться, що "Сенс" контролювала та сама група, яка фігурує в "Міндіч-гейті"
Найцікавіше, на думку видання, сталося двома роками пізніше. У травні 2025 року вже згадана Ірина Мудра очолила Комітет із добору кандидатів, який займався формуванням незалежного складу набсоводу "Сенсу". Вона використала свій вплив, щоб поставити головою набсоводу банку Миколу Гладишенка, пов'язаного з групою Міндіча. При цьому вона ігнорувала і навіть своїми діями нівелювала той факт, що в Гладишенка був істотний конфлікт інтересів, а щодо його кваліфікації існували обґрунтовані сумніви.
"Документи, вивчені виданням The Kyiv Independent, показують, як стало можливим імовірне відмивання грошей: згідно з протоколами засідань, посадовці, включно з Мудрою, через два роки після націоналізації банку домоглися призначення до наглядової ради лояльних до них осіб", – писало видання.
І ось тут цікава цитата, на яку особисто я звернув увагу в контексті вже цієї статті: "Стосунки Мудрої з банком "Сенс" почалися у 2022 році, коли вона була членкинею впливової робочої групи з російських санкцій, співголовою якої був колишній керівник канцелярії президента Андрій Єрмак. Група наполягала на запровадженні санкцій проти Фрідмана через його зв'язки з Кремлем, що проклало шлях до націоналізації "Альфа-банку" урядом".
Очевидно, що мається на увазі Група Єрмака-Макфола, яка на початку війни напрацювала кілька дуже цінних документів, що лягли в основу санкцій проти російського ВПК, нафтогазового сектору і представників російської влади, пов'язаних із війною. У мене немає причин заявляти, що ця група займалася плануванням рейдерських операцій. Однак широко відомо, що фактичним секретарем цієї групи був Владислав Власюк, сьогоднішній уповноважений президента з питань санкцій. І ось це вже цікаво.
Виходить, Власюк не лише був знайомий з Мудрою і мав стосунок до вироблення рекомендацій щодо санкцій. Він увійшов до набсоводу націоналізованого "Сенс Банку" як представник держави. А держава, судячи з усього, на той час включала в себе так звану "групу Міндіча".
Цитую The Kyiv Independent:
"Сенс-банк" став першим банком, націоналізованим під час повномасштабного вторгнення Росії після ухвалення спеціального воєнного законодавства. За словами джерела, знайомого з процесом націоналізації, процедуру націоналізації "Сенс-банку" було проведено поспіхом, без належної прозорості та без урахування принципів належного корпоративного управління і правильного добору управлінського персоналу... Банк перейшов у відання Міністерства фінансів, яке мало намір приватизувати його, а не передавати під управління держави. Міжнародний валютний фонд навіть включив приватизацію банку як умову для укладення економічної угоди у 2025 році. Однак приватизація банку так і не відбулася, вона затягнулася через правові реформи і тривалі процедури, такі як вибір консультантів... Мережа, що стоїть за цією схемою, скористалася тривалим процесом приватизації, щоб захопити банк у своїх власних інтересах".
Як на мене, це звучить як повноцінний склад злочину. І це ще не все. Мудра могла бути знайома з Власюком і за іншими епізодами. Вона є фігуранткою спецоперацій "Форест Гамп" і "Феміда", суть яких зводиться до рейдерства. Чи могло бути так, що уповноважений із санкцій знав про рейдерські схеми і про те, що в ці схеми був залучений "Сенс Банк"? Питання не таке абстрактне, як це може здатися. Нагадаю, свого часу пан Власюк очолював антирейдерську комісію при Мін'юсті, тож знайомий із темою рейдерства (а це тема розслідування "Форест Гамп") зовсім не з публікацій медіа.
А тепер уявіть, що всі ці факти потраплять на стіл арбітрам ICSID. Які висновки вони мають зробити?
На мій погляд, захист ABH отримає всі підстави заявити, що "Сенс Банк" націоналізували, щоб збудувати на його основі корупційний бізнес, контрольований владою. А хто в нас влада? Та хоча б Мудра і Власюк.
Звісно ж, особисто Мудра і Власюк навряд чи постраждають, хоча виникає питання, в чиїх же інтересах вони працювали. Натомість ця ситуація кидає жахливу тінь на репутацію президента Володимира Зеленського і чинної влади загалом. Крім того, вона істотно підриває авторитет санкцій, які мільйони громадян України сприймають як справедливу і чесну боротьбу з російськими агресорами. І тут шок-контент – виявиться, що справа зовсім не в патріотизмі. Набагато більше схоже на те, що це корупційна схема із захоплення та управління багатомільярдною фінансовою машиною, щоб пропускати через неї гроші грального бізнесу і відмивати гроші на застави.
Далі арбітраж складе власну думку про те, наскільки законно та обґрунтовано держава діяла під час націоналізації і подальшого управління "Сенс Банком". А особливо – чи дотримувалася Україна міжнародних інвестиційних зобов'язань.
Як ви думаєте, якою буде думка арбітрів? І скільки ризикує заплатити Україна за таким програним позовом?
***
Звісно ж, позови і наявність "дір" у санкціях – це ще не вирок. Україна має дуже серйозні юридичні аргументи для захисту. Збройна агресія, національна безпека, збереження фінансової стабільності і захист стратегічної інфраструктури є істотними обставинами. Міжнародні арбітри не можуть і не стануть їх ігнорувати. Україна свого часу повністю виграла "справу Бойка" з вимогою виплатити $100 млн за Житомирську кондитерську фабрику. Також Україна домоглася відмови в попередніх заходах щодо Smart Energy та успішно захищалася щодо значної частини вимог у процесі проти JKX (хоч позов і програно).
І все ж, схоже, ніхто не ставив собі питання: а що ж буде потім? За 11 років Україна створила масштабну систему санкцій, конфіскацій і державного управління вилученими активами. Але цей процес був хаотичним і непродуманим. Автори санкцій і конфіскацій виглядали як легковажні патріоти, впевнені, що можна особливо не заглиблюватися в деталі. Але не виключено, що за пафосними заявами вони приховували зовсім непривабливі речі на кшталт корупційних схем.
Така поведінка вже коштувала Україні мільйонів доларів, які пішли юристам у вигляді гонорарів. Але головний ризик залишається попереду – мільярдні виплати внаслідок необережних і навіть непрофесійних дій людей, які мають багато влади, але ні за що не відповідають. Навіть якщо виплати виявляться неповними, платити доведеться зовсім не їм.
