Що спільного між примусовою колективізацією та земельним мораторієм

Автор: Геннадій Єфіменко

Як в часи комуністичного будівництва, так і зараз, в часи "демократії, верховенства права та руху України до Європи" земля на папері належить народу, але насправді - ні, бо нею не можна розпоряджатися.

Концерт в колгоспі "Ленінський шлях" (10 червня 1981 рік). Джерело фото

Земля як тоді в СРСР, так і зараз, належить українцям лише у межах, дозволених владою, а не законом.

Відповідно до статті 41 Конституції України: кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Але, ні Верховна Рада, ні навіть Конституційний Суд, основне завдання якого слідкувати за виконанням Основного закону в державі, не бачать порушення Конституції уже багато років.

Мало того, у Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ), який своїм рішенням від 22 травня 2018 року визнав, що заборона на купівлю та продаж сільськогосподарської землі призводить до порушення прав громадян, вони навіть виправдовували "політичну доцільність" такого порушення "турботою про народ".

Проблема власності на землю успадкована з радянських часів.

При захопленні влади більшовики проголосили гасло "Земля – селянам!", яке самими селянами розумілося як надання їм землі у власність, по суті - як перерозподіл землі.

Щоб утримати владу у листопаді 1917 більшовики ухвалили "Декрет про землю", акцент у якому був зроблений на скасуванні поміщицької власності на землю.

І хоча як у цьому декреті, так і в ухваленому у січні 1918 року "Законі про соціалізацію землі" йшлося про скасування назавжди права приватної власності на землю, обидва законодавчі акти були зустрінуті українськими селянами із схваленням, оскільки в їхньому розумінні поняття "приватна власність" виглядало як синонім "поміщицької власності".

Вже в 1919 році більшовики зробили в Україні першу спробу комунізувати село – тоді замість обіцяної роздачі землі вони ініціювали створення великих радянських господарств.

Однак українське село повстало проти цього. Урок було засвоєно: вже наступного року основну масу поміщицької землі все-таки розділили між селянами.

Більшовикам знадобився ще рік, щоб зрозуміти згубність комуністичного штурму, основною рисою якого на селі у 1920 була хлібна розкладка (по суті – реквізиція довільної кількості хліба у селян для потреб міста).

У 1921 році почалася ера нової економічної політики (НЕП), основою якої став податок (спочатку продовольчий, а згодом грошовий) за право користування землею.

По суті земля ставала приватною власністю, хоча формально залишалося в силі рішення про неприпустимість приватної власності на землю.

Натомість було надано законодавчий дозвіл на оренду землі та застосування сільськими господарями найманої праці.

Такі заходи сприяли швидкому відновленню сільського господарства в Україні. Але навіть обмежена економічна свобода робила селян самодостатніми, що категорично не влаштовувало більшовицьку владу.

Така самодостатність, разом із потребою збільшення експорту хліба для забезпечення індустріалізації, і спричинила новий комуністичний штурм.

Вирішити хлібну проблему та повністю підкорити собі селян у Кремлі вирішили шляхом розгортання "суцільної колективізації та ліквідації куркульства як класу", курс на який було остаточно затверджено наприкінці 1929-на початку 1930 року.

Вже 30 січня 1930 року політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову "Про заходи з ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації", за якою у низці регіонів, чільне місце серед яких займала Україна, законодавчо скасовувався дозвіл на оренду землі та найману працю, а тих, хто це практикував раніше, переважно і було оголошено "куркулями", які підлягали "розкуркуленню".

Землю, худобу, майно та засоби виробництва таких господарств було реквізовано і передано в колгоспи, а більшість хлібних запасів передавалося державі.

Щодо інших селянських господарств, то почалася масова їхня колективізація у комунній формі, тобто усуспільненню підлягало все аж до присадибної ділянки та птахів. Це спричинило масові заворушення.

У першому кварталі 1930 року в Україні відбулося 3 190 таких повстань, тоді як в інших регіонах суцільної колективізації на порядок менше – в Центрально Чорноземній області РСФРР – 924, на Північному Кавказі – 427, на Нижній Волзі – 267. Кремль змушений був відступити.

Вже 2 березня у газеті "Правда" було опубліковано статтю Й.Сталіна "Запаморочення від успіхів", у якій він піддав жорсткій публічній критиці примусову і спрямовану на комунну форму колективізацію селянських господарств і заявив про потребу колективізації артільній формі, за якої присадибна ділянка та значна частина худоби залишалися у приватній власності.

Майже одразу потому були ухвалені формальні урядові рішення, після яких примусова колективізація тимчасово була призупинена, а більша частина селян вийшла з колгоспів.

Але вже восени 1930 колективізація розгорнулася з новою силою, щоправда тепер в артільній формі. До початку січня 1932 року в УСРР в колгоспи було об’єднано 86,6 % орних земель.

Три роки підряд влада діяла методом продрозкладки, яку поширювала і на продукцію, зібрану на присадибних ділянках. Це позбавляло селян будь-яких економічних стимулів до праці, що спричинило масовий недосів та падіння поголів’я худоби.

Наприкінці 1932 – на початку 1933 під прикриттям хлібозаготівель комуністичний режим організував вилучення усіх запасів продовольства.

По суті йшлося про намір знищити частину українського народу шляхом терору голодом, тобто було організовано Голодомор.

Та все ж, зрозумівши згубність для режиму продовження комуністичного штурму, у січні 1933 року Кремль змінив основні засади своєї політики на селі – замість продрозкладки знову, як і в 1921 році, було відновлено податок. Але тепер і до кінця існування СРСР мова вже йшла про колгоспи, оскільки одноосібних господарства фактично не залишилося.

Тоді земля, реманент та худоба на папері, як колективна власність, належала всім працівникам колгоспу одночасно. Насправді ж – нікому з них.

З уведенням наприкінці 1932 паспортної системи селяни практично перетворилися на кріпаків, якими і залишалися до 1974 року.

На жаль, і сьогодні чимало представників влади фактично відкрито заявляють, що не хочуть давати селянам повну свободу.

Присадибні ділянки, які в радянські часи було означено як "особисту власність" (по суті – острівець приватної), рятували спочатку від голоду, а потім наповнювали продовольством не лише родини селян, а й значною мірою городян. І це вкотре підтверджувало ефективність приватної власності на землю.

Після здобуття Україною незалежності на селі пройшло розпаювання земель, яке ззовні нагадувало деколективізацію.

Здавалося б, за селянами було закріплено право власності на землю, як, приміром, за багатьма городянами – право власності на отриману раніше від держави квартиру.

Однак якщо городяни отримали справжнє право власності на приватизовані помешкання, з можливістю їх продавати, то селянам ці права штучно обмежили, що певною мірою повторює досвід "соціалістичного будівництва".

Штучні обмеження права приватної власності на землю дедалі більше стають гальмом подальшого розвитку сільського господарства. Обмеження права власності стосується як тих, хто не бажає займатися сільським господарством і міг би витратити отримані від продажу землі кошти на власні потреби, в тому числі і на бізнесові проекти, так і тих, хто хоче ефективно працювати у цій галузі.

Адже через відсутність прав на орендовані землі, фермери просто не зацікавлені інвестувати свій час, зусилля і кошти в те, що їм не належить.

Як і у період існування колгоспів, так і зараз, сільське господарство в Україні, з найродючішими у світі чорноземами, позбавлене можливості ефективно розвиватися.

Обмеження права власності на землю заважає стати на ноги і тваринництву. За оцінками економістів Світового банку, однією з вагомих перепон у його розвитку як галузі з тривалим терміном окупності, є неможливість набути право власності на землю. Фермери не ризикують вкладати кошти в цей напрямок господарства.

Завдання позбутися рудиментів колгоспного ладу як ніколи на часі.

Геннадій Єфіменко, історик, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН