Як президент Аргентини вчив Україну закохувати в себе Захід
Чому потрібно малювати Заходу переконливу картинку, якою може стати Україна в разі перемоги у війні проти російської інвазії.
Як не дивно, головною промовою Всесвітнього економічного форуму в Давосі цього року стали не звернення українських високопосадовців про потребу дати відсіч Росії, а виступ 17 січня новообраного аргентинського президента Хав’єра Мілеї.
Вже наступного дня репортаж про цей виступ став найчитанішим матеріалом на веб-сайті авторитетної британської газети Financial Times. Опублікували свої звіти про цю подію й інші популярні міжнародні видання.
Що ж спричинило цей фурор?
Мілеї говорив із аудиторією Давосу тією мовою, яка їй дуже подобається. Його промова блищала релігійною вірою у вільний ринок і непримиренністю до соціалізму та колективізму, що ведуть, на думку аргентинського президента, до бідності.
Дісталося всім – і чинним урядам різних держав, і міжнародним організаціям, і навіть любителям економічної теорії.
Репрезентуючи обплутану міжнародними боргами Аргентину, Мілеї обіцяв побудувати цілком нову країну за правилами, в котрі вірить міжнародний ліберальний консенсус.
Він реально готовий сказати будь-що, аби лише в Аргентину знову повірили в світі.
"Вільний ринок ніколи не помиляється", - ось лише одна цитата з виступу. Аудиторія в залі була в захваті й в один момент закохалася в Мілеї.
Президент Аргентини – колишній телеведучий, а тому володіє навиками акторської гри та мистецтвом виголошення промов. Своїм виступом він хотів вигідно відрізнятися від усіх інших чоловіків та жінок у офіційних костюмах, котрі приїхали до Давосу говорити спокійним тоном про те, що вважають важливим, доки слухачі на стільцях намагаються приховати сонливість.
І Хав’єру Мілеї це вдалося.
Український президент Володимир Зеленський – теж майстер акторської гри, однак його виступи в Давосі були інакшими.
Цілком зрозуміло: коли тобі треба в сотий раз нагадати про потребу України в засобах протиповітряної оборони та далекобійних ракетах, важко звучати надто свіжим.
Втім, навіть якщо це безкінечно несправедливо по відношенню до бійців та бойчинь ЗСУ на фронті – треба сприймати як факт, що західна аудиторія вже дещо наслухалася розмов про україно-російську війну, бачила чимало фото- та відеокадрів її жертв.
На жаль, на Заході існує велика спокуса сприймати нашу війну як запеклий футбольний матч, де ти щиро вболіваєш за одну команду і хлопаєш у долоні, коли вона забиває гол, але для тебе це – просто емоційна розрядка, а тому наступного дня ти просто забуваєш про цей матч, доки не відбудеться новий, чи взагалі перемикаєшся на свіжий серіал на зовсім іншу тему.
Саме тому слід освіжити тон, зміст і стиль наших розмов про Україну перед міжнародною аудиторією – і лідерам держави в першу чергу.
З одного боку, українські лідери мають говорити незручні, неприємні, непопулярні речі для Заходу, пояснюючи, що Росія є загрозою і для них. Але хтось в цей момент просто перемкне телевізійний канал, бо людям некомфортно жити в такій реальності. Ескапізм ще ніхто не скасував.
Тому, з іншого боку, варто згадати улюблену фразу Ларрі Саммерса, колишнього міністра фінансів США та дуже впливового економіста. Він вже багато років коментує складні геополітичні теми, де дуже часто в нього немає позитивного прогнозу, особливо коли відбувається чергова криза.
В таких випадках на питання журналіста "Коли ж ситуація покращиться?" Саммерс відповідає: "Спершу вона погіршиться, а потім вже покращиться".
Треба брати такий підхід на озброєння. Треба малювати Заходу переконливу картинку, якою може стати Україна в разі перемоги у війні проти російської інвазії.
Робити так само, як аргентинський президент Мілеї, що обіцяє створити ліберальний рай в Аргентині з її купою поточних економічних проблем.
Стільки вимог про проведення реформ від МВФ, скільки їх отримала Аргентина, мабуть, не отримувала більше жодна країна. А Мілеї на цьому тлі стверджує, що він для Аргентини буде ще більш категоричним у своїх вимогах про реформи, аніж МВФ.
Коротше кажучи, пообіцяв у Давосі бути більшим католиком за Папу Римського.
Далеко не всі, хто приїхав до Давосу цього року, розуміє, що таке Україна. І це стосується цілого Заходу. Ці люди приблизно розуміють – хто краще, хто гірше –чим загрожує перемога Росії у війні та чому Володимира Путіна потрібно зупинити. Але вони не до кінця розуміють, чим хоче, може і планує стати в майбутньому Україна.
Вони чують наші вимоги, бачать обсяги допомоги – а про Україну та її політичний курс знають вкрай мало.
Може, вони допомагають майбутній авторитарній країні?
Захід не переробиш і не зміниш. Він такий, яким він є. Йому подобається те, що йому подобається. А тому варто точніше окреслити, що перемога у війні дасть можливість Україні стати фортецею ліберальної демократії на сході Європейського Союзу – з усіма інститутами, що такій демократії притаманні.
З комфортними умовами для інвестування, з відкритою для капіталовкладень біржею, зі зручними податками та можливостями ринку праці й освітньої системи. З якістю судів та прокуратури, де ні в кого ніколи не виникає проблем з державними органами, хіба коли ти злочинець.
Якщо для цього потрібно процитувати Маргарет Тетчер або Леха Валенсу – то чому б і ні.
Ідеалістичний Захід хоче мати прекрасний роман з Україною, а не прагматичне задоволення взаємних потреб у стилі "ми просто спимо разом, нічого особливого".
І щоб все було як у казці, як у кращих мріях західних ліберал- демократів про те, як вони з колишньої комуністичної країни роблять країну з найвищою пробою якості демократії та капіталізму.
Наведу приклад. 18 січня у Давосі виступав прем’єр-міністр Іраку Мохаммед Аль Судані, а запитання йому ставив американський журналіст.
Питання формулювалися саме з точки зору американських інтересів на Близькому Сході, де США давно мріють допомогти відбутися демократичним режимам у всіх країнах регіону. Тому журналіст так чи інакше підштовхував Аль Судані, аби той сказав щось на кшталт: "Знаєте, американська військова операція в Іраку в 2003 році допомогла нам побудували справжню демократію та вільний ринок, ми дуже за це вдячні Америці".
Але прем’єр Іраку цього не сказав, натомість зазначивши добрі сусідські відносини з Іраном – країною, до якої американці мають купу зауважень.
Поведінка Аль Судані – це приклад того, як не варто робити. Треба сміливо говорити: дякую тобі, дорогий Захід, що ти даєш можливість відбутися Україні як демократичній країні та створити з країни, замученої століттям радянської влади та пострадянського животіння, майбутнього члена Євросоюзу та НАТО.
Якщо до війни Україна була значною мірою "ні риба, ні м’ясо" в розумінні Заходу, то тепер вона точно хоче стати класичною історією успіху західних порад, західних рекомендацій, західних програм допомоги.
Навіть якщо і не всі західні поради ідеальні, і допомога надається невчасно – Заходу в певні моменти варто говорити те, що йому подобається. Саме такий момент був у Давосі.
Зрештою, може йтися навіть про такий простий та емоційний аргумент, як дати Заходу відчути себе переможцем у нашій війні проти Росії.
Ніл Салліван, радник президентської адміністрації США з безпеки, так нахвалював Україну в Давосі – і половину окупованих територій звільнили, і Чорне море розчистили для експорту.
Самі лише компліменти, жодних надокучань чи критики. На це потрібно казати не "Так, ми дуже круті!", а робити реверанс у відповідь: "Без Америки нічого цього не було би". Це дуже просто – відкриваєш мережу X і робиш ретвіт цієї заяви з відповідним коментарем.
Справа не в тому, що ми – недостатньо круті, а в тому, щоб продовжувати створювати прекрасний роман між Україною та Заходом за канонами шекспірівського сентименталізму.
Всі ці представники західних еліт, що приїхали до Давосу, теж хочуть себе відчувати причетними до боротьби проти російської агресії та до перемоги над нею. Треба дати їм цей шанс.
Так, вони не сиділи в окопах під Авдіївкою чи Мар’їнкою, не знаходилися під атаками дронів у Дніпрі чи Києві, але вони репрезентують собою саме ту Західну цивілізацію, яка допомагає нам грішми та зброєю. До якої ми хочемо навіть не долучитися, а довести, що давно до неї належимо.
Це тут, вдома, в Україні в коментарях до дописів у соцмережах чинять кпини з "бійців економічного фронту", але таке ставлення до людей, які допомагають Україні та ЗСУ грішми, точно не слід експортувати за кордон.
Українське суспільство травмоване війною, тому йому важко бути справедливим.
Якою могла би бути типова українська реакція, наприклад, на виступ Пета Гельзінгера, президента технологічної корпорації Intel, котрий розповідав у Давосі про історію та майбутнє штучного інтелекту? "Та, штучний інтелект – фігня… Ти он війну проти москалів спробуй виграти! І взагалі – скільки ти грошей пожертвував на ЗСУ, шановний Пет Гельзінгер?!".
Ми тут, в Україні, поміж собою розуміємо цей аргумент, але публіка в Давосі щиро вірить, що штучний інтелект – це ледь не так само важливо, як перемоги у війнах, а Гельзінгер генерує податки для державного бюджету США, котрий допомагає Україні.
В наше спілкування з Заходом потрібно додати свіжості. Потрібно знати й розуміти мрії Заходу – і відповідати цим мріям.
Так, всі ми, мабуть, вже встигли чимало покритикувати американських республіканців за їх небажання голосувати за допомогу для України – і публічно, і приватно. Але це не має затуляти ширшу картину, де наша війна входить в історію Європи, в історію Західної цивілізації, в історію світу.
Ця картина має бути шедевром – навіть якщо для цього треба виконати роль художника, який додасть яскравіших кольорів сірим зонам, хоча в житті вони дійсно сірі.
Іван Версюк для БізнесЦензор
youtu.be/U4Z2tuJKZaQ?t=725