Володарі повітряного простору: Як "Трійка" створила власний полк ППО, від якого залежить безпека бійців і тилових міст
Індустрія дронів
Сьогодні ППО сухопутних військ на фронті фактично – перший ешелон протиповітряної оборони України. Збиваючи у своїх зонах відповідальності до 70% "Шахедів", військовослужбовці знімають навантаження з інших ланок протиповітряної оборони.
У межах проєкту "Індустрія дронів" на Цензор.НЕТ ми поспілкувалися з командиром 1030-го зенітного ракетно-артилерійський полку "Аквіла" Третього армійського корпусу Максимом Зайченком. Розпитали його про роботу підрозділу, як дрони-перехоплювачі змінили ситуацію в українському небі та проблеми з виявленням врожих цілей.
– Розкажіть, будь ласка, як у "Трійки" зʼявився власний підрозділ ППО? Це був наказ згори, ініціатива самого корпусу, як відповідь на поточну ситуацію, збіг обставин?
– Збільшення загроз повітряного нападу, які противник почав нарощувати, вимагало реакції. Тому ми почали реформувати тоді ще всередині 3 окремої штурмової бригади зенітно-ракетний артилерійський дивізіон. Мене призначили командиром цього дивізіону, а до того я займався в 2 штурмовому батальйоні проведенням наступальних та оборонних піхотних і механізованих операцій.
Але противник почав нарощувати свою безпілотну складову, наносив ураження і коригував їх за допомогою розвідувальних дронів. Окрім того, зберігалась загроза авіації, яка наносила удари по передових позиціях.
І в пошуку рішення ми розпочали реформувати дивізіон у складі 3 ОШБр. Коли стало зрозуміло, що створюватимуться корпуси й обʼєднуватимуться бригади, це рішення на рівні військового управління збіглося з нашим баченням – на рівні корпусу має бути зенітний полк. Він би забезпечував роботу та прикриття військ в усій операційній зоні, починаючи від лінії бойового зіткнення. У нас зараз 150 км лінія фронту – корпусна. І не всі ділянки були прикриті від розвідувальних й ударних коптерів.
Ми як полк підсилюємо підрозділи першого ешелону на лінії бойового зіткнення, але також і в глибину. Бригади зосереджені більше на втриманні своєї зони відповідальності. Утім, є умовно тилові райони, які виступають основними логістичними центрами та забезпечують функціонування фронту. Є командні пункти, по яких ворог намагався наносити ураження. Є населені пункти, як основні опорні райони при фроні. Це глибина до 100 км і там виникала проблема: залітали баражуючі боєприпаси, розвідувальні "крила", які зокрема коригували ракетні удари.
Тому полк, як підрозділ корпусного комплекту, – це дійсно відповідь на ту загрозу, що виникла. До речі, ми – єдиний зенітний полк у складі корпусів, які тримають лінію бойового зіткнення.
– Ви сказали, що займалися проведенням піхотних і механізованих операцій. Нормально було перейти в ППО?
– Я воюю з 2014-го, був в "Азові" звичайним солдатом – стрільцем. Далі – кулеметником, гранатометником. Брав участь у Широкинській наступальній операції (бої за Широкине тривали з 10 до 15 лютого 2015 року, – прим. ред.). Тому я безпосередньо знаю, що таке – бойове зіткнення.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, через те, що в мене був бойовий досвід, мені поставили задачу організувати ветеранів і цивільних людей на Київщині. Київська кампанія, далі – Запорізька. Це були легкоманеврені піхотні задачі, у нас не було ні броньованої техніки, ні достатньої вогневої підтримки. Ми на собі відчули, що таке вплив противника тяжким калібром. Авіація противника тоді була активна, а суттєвої протидії не було. Потім займався розвідкою, зокрема впроваджували в штурмовому підрозділі розвідку безпілотниками.
Думаю, що я приніс дієві й ефективні підходи. Насамперед у плануванні, всебічному забезпеченні наших сил і засобів. Раніше так складалось, що менше уваги приділяли силам протиповітряної оборони. На той момент – це якась "зушка" та "ігла", старий зразок озброєння – оце ППО і й усе.
– Тобто, коли підрозділ зайняв смугу відповідальності, розуміння, що потрібно адаптувати власні спроможності, щоби було ППО, яке здатне прикривати, виникло органічно?
– Так. Організаційно-штатні структури існували й до цього. Питання було, наскільки вони адаптивні до впливу ворога. Адже базово в них були інші задачі. Наприклад, протидія десантуванню особового складу противника. Але єдине таке десантування у нас було на початку повномасштабної війни – в Гостомелі.
Тож органічно питання й виникло – як, маючи людей, озброєння, зробити так, щоб воно знищувало? От були, наприклад, "Стріли-10" на озброєнні. Це зенітно-ракетний комплекс ближнього радіусу дії. Ці комплекси збивали розвідувальні "Зали" чи "Орлани". Але в якийсь момент противник з 3 км піднявся до 4 км і цей комплекс перестав бути актуальним. Тобто озброєння є, але воно нічого не збиває.
Командири з класичним, так би мовити, баченням не сильно сприймали інноваційні речі. Утім, ми змогли довести, що наші ідеї спроможні, що це не абстракція, що це можна реалізувати. І ми почали збивати. Це стало прикладом не тільки для нашого підрозділу, почалося масштабування безпілотної складової.
Це про інституційний розвиток цілого пласту, підходу, зміни усвідомлення, що зенітники – це не тільки ракета чи артилерійський засіб.
– Чому обрали таку назву для полку – "Аквіла"?
– З латини аквіла – це "орел". Він символізує гідність і силу, яка трансформується в домінування у повітряному просторі. Власне, такі принципи ми й закладали в зміст нашого підрозділу. Людей потрібно обʼєднувати не лише під час виконання завдання, має бути така собі корпоративна культура. Ми нанесли на бойовий прапор аквілу та намагаємось робити акцент саме на тому, що ми – володарі повітряного простору.
– Наскільки "Аквіла" сьогодні ефективна? Чи можете поділитися статистикою по збиттях ворожих цілей?
– Зараз щомісяця збиваються сотні засобів повітряного нападу. За той час, який ми пройшли від окремого зенітного дивізіону до полку – декілька тисяч повітряних цілей, за нашими підрахунками.
Утім, тут потрібно розрізняти самі повітряні цілі, тому ми перестали акцентувати увагу на кількості. Є багато різних засобів повітряного нападу – чогось більше, чогось менше, щось збивається простіше, щось складніше.
Наприклад, малі квадрокоптери, які заважають піхоті та передовим позиціям, їх частка значно більша, ніж складніших цілей, як, скажімо, розвідувальних "крил" типу "Орлан" чи "Зала". Або наприклад баражуючі боєприпаси як "Ланцет" – їх значно менше, але вони небезпечніші для нашої логістики. А є баражуючий боєприпас "Молнія". Окрім того, що в десятки разів дешевша (зібрана за $500-700, а "Ланцет" $70 тис. коштує), вона менш технічно цінна: не так далеко летить, її простіше збити, але її дуже багато.
Тобто, можна збивати велику кількість малих мультикоптерів або "Молній", але не знищувати "Шахеди", наприклад. Тому кількісна характеристика – це неякісна оцінка.
Щодо нашого полку – ми збиваємо як мультикоптери на лінії бойового зіткнення, адже прикриваємо підрозділи першого ешелону на тих ділянках, де виникають проблеми, відбувається інфільтрація противника або просування наших сил. І так само ми працюємо на оперативно-тактичній глибині. Це й розвідувальні, й ударні дрони. Тут уже йдеться не тільки про перехоплювачі, а й про зенітну артилерію, ракетні комплекси – виходимо із пріоритетності задач і районів покриття.
Також ми працюємо по "Шахедах". Наш командир Андрій Білецький нещодавно в інтервʼю зазначив, що знищується близько 70% "Шахедів", які летять через зону відповідальності Третього армійського корпусу. Ми регулярно входимо в топи рейтингів за кількістю знищених "Шахедів".
– Які засоби маєте в арсеналі? Що змінилося в захисті українського неба із масовим застосуванням дронів-перехоплювачів?
– Наші засоби ураження ми поділяємо на три основні категорії. Перший – дрони-перехоплювачі. Безпілотні сили й засоби тільки нарощуватимуться в майбутньому. Адже їх можна зробити масовими й вони значно дешевші, ніж класичні засоби. А ще точніші, адже керовані на відміну від зенітної артилерії.
Також у нас є зенітні ракетні комплекси та переносні зенітно-ракетні комплекси, бо протидія армійській тактичній авіації – це теж наша задача. І тут дійсно є результат. Узяти Авдіївську чи Бахмутську кампанію, у яких я брав безпосередню участь, то памʼятаю гвинтокрили над своєю головою, які пускали керовані протитанкові ракети та знищували нашу техніку. Зараз такого нема. Якраз тому, що Сили оборони України обмежили можливість ворожої авіації працювати в прифронтовій зоні. Фактично вони зараз використовують транспортну авіацію у своїх тилах. А також наносять удари КАБами.
І це одна з проблем, яка вимагає вирішення від нас усіх. Як уберегтися від авіаційних бомб, які з великих висот, на великих швидкостях і дальніх дистанцій наносять ураження? На жаль, поки тут мало системних ефективних рішень. Але ми активно над цим працюємо.
Наприклад, скиди КАБів противник завжди намагався коригувати за допомогою дронів. У нашій операційній зоні ворог не може собі дозволити мати розвіддрон оперативної глибини, бо він одразу знищується. Тому опція коригування КАБів уже не актуальна.
І, оскільки це комплекс заходів, далі йде радіоелектронна боротьба та подавлення сигналів. Тут уже підключаються інші структури корпусу. Декотрі дієві напрацювання є, бо КАБи зокрема падають на голови росіянам.
Якщо ж казати саме про кінетичне знищення, перехоплення, то проєкт такий є, але потребує доопрацювання.
Також ЗРК і ПЗРК ефективні в протидії далекобійним ударним дронам та крилатим ракетам.
Окрема група – зенітна артилерія. Гармати різних калібрів, самохідні установки, роботизовані турелі. Тут теж ставка на розвиток автоматизації процесів, модернізації – впровадження сучасних оптико-електронних систем, систем керування вогнем.
– Яких засобів на озброєнні вам не вистачає? Можливо якщо не в кількісному, то в якісному вимірі.
– То залежить від задач. Але скажу, що нам потрібні зенітно-ракетні комплекси ближньої і середньої дальності – цього завжди мало. Щось вже потроху зʼявляється, але це те, що ніколи не буде зайвим.
Зенітна артилерія так само. Є повністю автоматизовані західні зразки. Вони працюють комплексно, і ми зараз рухаємось у тому напрямку, що зенітна артилерія не може бути окремою від засобу виявлення. Бо не можна взяти кулемет чи зенітну гармату й кудись гатити, сподіваючись на результат.
– Ви, до речі, взимку в одному з інтервʼю розповідали, що засоби ураження – це важлива складова, але ж іще потрібні засоби виявлення. За вашими словами, в цьому напрямку хотілося б, щоб ситуація покращилась. Як зараз – ця проблема вирішена чи все ще актуальна?
– Ситуація значно покращилась. Коли ми бачимо на 100-200 км вперед, ми бачимо противника. І він це на собі відчуває, тому намагається змінювати тактику.
Була проблема з тактичними радарами. Вони обмежені в радіусі виявлення. А для того, щоб забезпечити цільне радіолокаційне поле, яке б могло бачити навіть найменші дрони, потрібна певна їх кількість, щоб створити щільність. Тут ситуація теж поліпшується – щось держава дає, десь знаходимо у партнерів, які ці радари закуповують.
– Показник збиття ворожих безпілотників дронами-перехоплювачами постійно зростає. На вашу думку, це результат вдосконалення самих інтерсепторів, покращення навичок пілотів чи тут грає роль кількісний фактор – перехоплювачів просто стало більше?
– Перехоплювачів стало більше. Але ми проводимо оцінювання ефективності кожного бойового розрахунку, враховуючи кількість взльотів, пусків бортів, кількість втрат, дивимось із чим це повʼязано, і, відповідно, кількість збиттів. Збільшуючи кількість останніх, ми працюємо над тим, щоб не падала якість.
70-80% від кожного пуску – це реальна цифра успішних збиттів. Буває ж як: ми пускаємо дрон, він не наздоганяє чи не знаходить ціль, ми його повертаємо. Тобто виліт був, збиття не було, а дрон залишився.
Буває втрата борту. Таке може статитися і через людський фактор, помилку пілота або ж штурмана, але переважно це проблеми, повʼязані з втратою сигналу, технічними несправностями, виробничий брак. Багато факторів і доволі складно обʼєктивно зрозуміти, що саме вплинуло.
– Виробничі дефекти – наскільки це поширена історія? Компанії, які виготовляють дрони, намагаються збільшити обсяги, часом це позначається на якості.
– Так, на жаль, під час масштабування часто падає якість. Але виробники, з якими ми співпрацюємо, які довго на ринку усвідомлюють, що такі речі можуть траплятися. Буває, що комплектність борту, яка прийшла, вчора була актуальною, а сьогодні вже ні. І виробникам, з якими ми маємо звʼязок, можемо повернути партію на переобладнання. Якось нам самі виробники казали: "Подивіться таку-то серію бортів, там може бути крен і проблема з двигунами. Якщо вам такі попалися, поверніть, ми переробимо". Утім, є і не дуже гарні випадки.
– Зараз багато виробників ідуть в ШІ. На ваш погляд, як кінцевого користувача, наскільки це важливо, і чи є моменти, де штучний інтелект не має практичного значення?
– Автоматизація процесів – на користь. Це не тільки моя точка зору, а й людей, які безпосередньо працюють по цілях. Автоматизація дозволяє у перспективі скоротити до нуля похибку пілота. Коли йдеться про ШІ, у більшості випадків зараз це про фінальну фазу, останні 10%, так би мовити.
Також ШІ помічний на великих швидкостях, коли йдеться, наприклад про реактивні "Шахеди". За таких обставин дійсно простіше працювати із системами так званого другого покоління, які мають автоматичне захоплення цілі, розраховують момент підриву. Адже на 300-350 км/год і вище, враховуючи затримку передачі сигналу, важко розрахувати момент точного підриву.
Дистанційне керування дронами вже реалізоване зокрема нашими підрозділами, питання тільки в масштабуванні та забезпеченні стійкості звʼязку. Але залишаються питання пуску, автоматичного набору висоти, виходу на траєкторію. Декотрі виробники вже мають моделі, що виконують ці функції. Тому, думаю, що найближчим часом ці речі стануть більш реальними, ніж до цього.
Але не треба забувати, що вся автоматика потребує підготовки та обслуговування. Сказати, що за місяць-два воно все працюватиме саме, то ні. Це довгий шлях на роки. Більшість експериментальних зразків, які використовують штучний інтелект, проходили через нас. І на початку дуже часто вони захоплювали те, на що не мали реагувати. Наприклад, хмару, місяць, кажанів, птахів тощо.
Зараз люди забезпечують функціонування, контролюють, продовжують керувати напряму. Але було б непогано мати кращі системи насамперед виявлення і захоплення цілі, які б допомагали саме на цьому етапі.
У будь-якому разі цим напрямком треба йти 100%, це підвищує якість. Але потрібно зберігати баланс вартості нашого засобу ураження до засобу повітряного нападу. Чим технологічніші наші засоби, тим вони дорожчі. Перевага має зберігатись на нашому боці. Тобто наш засіб має бути дешевшим за засіб противника. Бо основна ставка противника – масовані комбіновані удари, які мають перевантажувати систему протиповітряної оборони.
Ворог продовжить накопичення, збільшуватиме кількість одночасних пусків з різних сторін. Відповідно, ми повинні мати ще більшу кількість засобів для відбиття загрози. На кожний засіб, який пускає противник, у нас має бути 1,5-2 засоби протидії. Тож вони мають бути дешевими, їх має бути більше.
– Заступник командувача Повітряних сил Павло "Лазар" Єлізаров на початку року, коли прийшов на посаду, казав, що його мета – побудувати над Україною антидроновий купол. Як успіхи? Чи є ви частиною цього куполу?
– Повітряні сили – це інший рід військ, ніж Сухопутні війська, до яких ми відносимось. Моя задача, як командира підрозділу протиповітряної оборони армійського корпусу – прикривати підрозділи корпусного комплекту, війська й операційну зону, дозволяючи проводити наступальні та оборонні операції. І ми з цією задачею повністю справляємось.
Але є чітке розуміння, зокрема в командира корпусу, яке ми пропагуємо, що прифронтове ППО – це ППО сухопутних військ. Воно може знищувати на лінії бойового зіткнення частину засобів повітряного нападу. Чим більше ми знищимо, тим менше доведеться знищувати вглибині країни. Тому фактично ми – перший ешелон протиповітряної оборони України. Далі є інші сили та засоби, прикриття конкретних населених пунктів.
Утім, разом із Повітряними силами ми спільно працюємо та допомагаємо один одному.
– Це помітно. "Шахеди" зараз усе менше долітають зокрема до Києва.
– Так. Інші корпуси, підрозділи в цьому напрямку рухаються, щоб відсунути цю, так би мовити, стіну в бік фронту. І це потрібно масштабувати, надавати можливості та спроможності корпусним підрозділам.
– Нещодавно в одному з інтервʼю нам сказали, що Україна має найкращу архітектуру ППО у світі, зокрема, порівнюючи із ситуацією на Близькому Сході. Погоджуєтесь з цією думкою?
– Найбільш промовистою якраз і була б кампанія на Близькому Сході. Узяти, наприклад, західні країни. Вони мають сучасне озброєння, воно дієве, але їхні запаси обмежені, їх вистачило на доволі короткий проміжок часу активних бойових дій.
Тому, коли ми говоримо про архітектуру, це правильно. Один із головних меседжів, які ми несемо, має виникнути певна екосистема, потрібно вибудовувати структуру управління цими силами та засобами, адже коли вони розрізнені, на небі та на землі відбувається хаос. Також необхідно враховувати питання всебічного забезпечення. Це потрібно розвивати.
Але з точки зору самої архітектури, думаю, що наша система одна з найперших. І підтвердженням цьому є різні навчання, спілкування з іноземними представниками різних військових формувань. Вони переймають досвід, вчаться у нас. Нас слухають, сприймають, як інструкторів і просять, щоб ми долучалися до міжнародних заходів.
– А що у вас із кадрами? Це дуже болюче питання для всіх. Добровольців, мабуть, уже й не лишилось, а ті, кого мобілізують, найчастіше опиняються в штурмовиках. Як поповнюєте свої ряди?
– Наш кістяк складають вихідці з Третьої штурмової, але ми в активному залученні нових військовослужбовців. І я закликаю долучатися до нашого підрозділу.
Ми продовжуємо використовувати ті ж принципи, коли починали, що в 2014-му, що в 2022-му. Це насамперед принцип добровольчості. Ми акцентуємось на рекрутерській діяльності. Багато хто думає, що кличуть у ППО, а по факту їх відправлять штурмувати лісосмугу. Ні, у нас тут доволі чесні відносини. І між командуванням, і між тими людьми, яких ми залучаємо.
Але наголошу, ми – бойовий підрозділ, виконуємо бойові задачі, хоч і спеціалізовані. Ми несемо відповідальність за те, що пообіцяли людям.
Ми працюємо з усіма категоріями. Зараз добровольці – це переважно молоді хлопці, які йдуть за покликом серця. Але є, наприклад, люди, які повертаються із СЗЧ. Ми активно з ними теж працюємо, бо розуміємо, що так могли скластися обставини, що людина зробила помилку, але це не означає, що треба перекреслити людині життя. І люди продовжують служити, вливаються в колектив і знають, що вони отримують.
Є також люди, так звані "обмежено придатні", які можуть служити у тилових частинах. На окремі посади ми їх теж беремо.
Нам принципово важливо, щоб люди були ідейними, хоча б світоглядно розуміли, яку місію вони несуть. А всього іншого ми навчимо. Воювати ми навчимо.
