"Єврейське питання" та українська відповідь - і не лише

Під час нещодавнього візиту до України ізраїльський президент Рівлін заявив, що українці сприяли нацистським злочинам під час Другої Світової. Візит було присвячено річниці трагедії Бабиного Яру, заяву було зроблено з парламентської трибуни - тож вона закономірно викликала обурення українських патріотів.

Водночас навіть дехто з відомих націоналістів - як от народний депутат Андрій Лозовий на сторінках "Цензор.НЕТ" - різко критикуючи подібні заяви ізраїльських очільників, не забувають наголосити, що в того ж Ізраїлю українцям багато чого варто повчитися, і взагалі, хотілося б мати з цією країною дружні відносини.

Насправді вся річ у тім, що "проукраїнська Україна" ще тільки формується. До зовсім нещодавніх пір пасіонарні українці уявляли себе:

- або часткою "великого радянського народу" (чи, як гірша модифікація цього психотипу - "Русского мира"),

- або представниками вічно пригнічуваного народу-невдахи,

- або такими собі підпільниками з УПА, проти яких увесь світ, і які приречені хай на героїчну, але поразку.

Тобто в першому випадку йдеться про цілком антиукраїнське світосприйняття. А в другому та третьому - про світосприйняття жертви. Річ, одначе, в тім, що в останні роки в Україні, хай повільно і непевно, постає четверте світосприйняття. Те саме, "проукраїнське". Назвімо його, для простоти, патріотичним. Адже саме це притаманно так званим визнаним, чи усталеним, націям.

Наприклад, геть нещодавно (за історичними мірками, звісно) точно такими закомплексованими почували себе і євреї. Проте ще під кінець тридцятих років минулого століття вони почали боротись за відновлення втраченої тисячі років тому державності. Й при тому, м'яко кажучи, не ґребували засобами. Саме євреї першими запровадили терористичні практики на нинішніх землях Ізраїлю та Палестини. Тільки, на відміну від пізніших ісламських шахідів, євреї у цій боротьбі воліли не стільки гинути самі, скільки знищувати ворога.

Так, євреї-імігранти в Палестині, яка тоді була "під мандатом" Британської імперії, підривали британські військові об'єкти та стріляли в спину англійським військовим. Авжеж, були й інші підходи: хтось, як народжений на території України знаменитий Моше Даян, навпаки, ішов служити до британської армії… Але був і прямий тероризм. Який нічим не відрізнявся від прийомів тієї ж УПА.

Добившись незалежності та створення 1948 року держави Ізраїль, євреї мусили витримати три великі війни з сусідами-арабами, не кажучи вже про перманентний "тихий" конфлікт, який не припинявся ніколи - як у нас, в Україні, не припиняється, попри всі перемир'я, протистояння з підтримуваними Росією "республіками" на Донбасі.

І в цих випадках євреї - точніш, тепер уже ізраїльтяни - теж не надто добирали засобів. Коли покійний Аріель Шарон у 1953 році створив "загін 101" (зерно майбутнього спецназу ЦАХАЛ), першочерговим завданням цього загону були "рейди відплати" на арабські поселення. Під час лише одного з таких рейдів, 14 жовтня 1953 року (оцініть дату), в йорданському поселенні під назвою Кібія ізраїльтяни підірвали 42 будинки; загинуло не менше 69 осіб, включаючи жінок та дітей.

У 1983 Шарона звинуватили у військових злочинах під час Ліванської війни, що сталася попереднього року. Тоді ліванські християни знищили в сумнозвісних таборах біженців Сабра та Шатіла до 3,5 тис. беззбройних біженців-арабів. Ізраїльські загони під командуванням Шарона стояли поруч, і легко могли б запобігти різанині. Але нічого зроблено не було. І це - лиш офіційні дані, які легко знайти у "Вікіпедії". Реальна провина Шарона за ці тисячі життів може бути значно більшою.

Але, попри це, як і попри подальше відсторонення Шарона від мілітарних справ, цього військового й державного діяча в сучасному Ізраїлі вшановано. Як героя нації. Між тим, скажімо чесно: чим його вчинки щодо арабів відрізняються від вчинків очільників УПА щодо поляків та все тих же євреїв?

Тут у жодному разі не йдеться про "самі ті євреї такі". Річ у тім, що "самі такі" буквально всі. І на те є також купа прикладів.

Скажімо, Російська імперія пригнічувала євреїв аж до самого свого розпаду, хоча на той час до них в усій Європі, включаючи ще не нацистську Німеччину, вже ставилися більш-менш толерантно. Та це не заважає Ізраїлю та РФ підтримувати нині рівні - принаймні, позірно - відносини. Згадувати історію ніхто не хоче.

"Великий картопляний голод" в Ірландії 1845 - 1849 років мав на демографічну ситуацію ірландців навіть гірший вплив, ніж Голодомор - на демографію українців. Авжеж, винен був біологічний шкідник - фітофтора. Але британський уряд нічого не зробив для полегшення становища ірландських селян. Хоча міг би. В підсумку Ірландія втратила до 25 % населення. Більшість із цих людей, щоправда, не померли, а виїхали до Америки - але чимало було й померлих. Вінцем страждань тих, хто лишився, стала епідемія холери, яка забрала до 36 тис. життів.

Але в Англії теж ніхто не хоче згадувати цю історію. Та й у Ірландії не надто квапляться.

Не дуже хочуть згадувати у Франції історію з Алжиром, свободу якому Париж надав лише на початку 1960-х. Японці дуже не люблять згадувати, що одних лише китайців у Другу світову винищили більше, ніж німці тоді ж - європейських євреїв та громадян СРСР разом узятих (називають цифру в 30 мільйонів осіб). Годі вже казати, припустімо, про США та В'єтнам, чи про складні взаємини між українцями й поляками, де поняття "винного", здається, не знайти взагалі.

Як би цинічно це не пролунало, але насправді йдеться про "хвороби зростання" націй - політичних націй, наголошу - під час чого відхилення неминучі. Сьогодні ізраїльтяни вкрай обережно (порівняно із попередніми часами) ставляться до можливих цивільних жертв серед арабів. Англійцям і на думку не спаде спробувати знову завоювати Ірландію, а Франції - Алжир. Ще менше цікавлять когось задавненіші рани - скажімо, винищення індіанців обох Америк європейськими колоністами, чи винищення африканців бельгійцями, чи багато століть війн між англійцями та французами, або французами та німцями.

А колись же дві останні нації так само сперечались за право вважатися "справжніми спадкоємцями" імперій Хлодвіґа та Карла Великого, як от сьогодні сперечаються за спадок Київської Русі деякі інтелектуали України та Росії.

Бо "справжніх спадкоємців" у плані націй не буває, як не буває і справжніх "націй" в етнічному сенсі. Бувають лише історичні колізії. З часом вони минають і забуваються. І тоді народи - точніше, звичайно, їхні лідери - можуть сказати нарешті: "Простіть нас, а ми вас прощаємо".

Якщо ж цього не відбувається - значить, у діло вступила поточна політика. Проросійська, наприклад. Або просто помилкова, інерційна. А от історія тут ні до чого.

Що ж: якщо ізраїльтяни, з їхніми майже трьома тисячоліттями історії, хочуть навіяти українцям той самий комплекс меншовартості - то навряд чи це викличе щось, окрім цілком зворотньої реакції.

Хоча особисто я не думаю, що річ саме в ізраїльтянах загалом. Де-де, а в Ізраїлі влада і народ ніколи не були одним і тим самим - як, зрештою, і в Україні. Й недарма є ізраїльтяни, які просто в ці хвилини тренують українських бійців або розробляють - добровільно! - плани реформування української армії.

В підсумку дві країни таки порозуміються. І тим швидше, чим швидше деякі ізраїльські можновладці зрозуміють, що не варто ставитись до інших народів так, як дехто, не так давно, ставився до них самих.