Чи може зростати економіка, в якій нема кому працювати?

У моєму дитинстві дуже популярними були книжки Миколи Носова, і не тільки про Незнайка. Ось розмова Стасика та Мишка з оповідання "Фантазери":

— А я одного разу купався в морі, — каже Мишко, — і на мене напала акула. Я її торох кулаком, а вона мене хап за голову — і відкусила.

— Брешеш!

— Ні, правда!

— Чому ж ти не вмер?

— А навіщо мені вмирати? Я виплив на берег і пішов додому.

— Без голови?

— Атож, без голови. Навіщо мені голова?

Конференція з відбудови України, що відбулася в Лугано минулого року, справила на мене враження зібрання сучасних фантазерів на кшталт "носовських" Мишка зі Стасиком. Конференція цього року в Лондоні показує, що наші фантазери стали ще крутішими. Вже не 7% зростання ВВП на рік, а 9%. На енергетику вже не 130 мільярдів доларів інвестицій, а 400 мільярдів. І так по всім показникам.

Навіщо голова нашим "Стасикам та Мишкам"? Вони вже не бачать берегів… Інтернет у відповідь зайшовся сарказмом з приводу диких фантазій уряду, в тому числі і на цьому веб-сайті. Глузувати з приводу недолугих перлів Свириденко та Шурми не складно, складно найти відповіді на реальні проблеми нашої економіки.

Перше питання до фантазерів: а хто буде в Україні працювати, щоб виконати ці фантастичні прогнози зростання? За переписом населення в 2001 році нас було 48,5 мільйонів. Станом на початок цього року Інститут демографії дає оцінку у 28 мільйонів (плюс – мінус 4 мільйони).

Причина такого скорочення не тільки війна, і не стільки війна, як депопуляція з-за дуже низького рівня народжуваності і з-за трудової еміграції. Ці явища склалися задовго до 2022 року, мільйонні потоки біженців тільки погіршили погану ситуацію.

Вже цього року, коли почалася відбудова житла, зруйнованого російськими окупантами минулого року в Київській області, головною перепоною є не дефіцит фінансування або будівельних матеріалів, а нестача робочих рук. Коли справа дійде до відбудови на сході і півдні України, де руйнування в сотні разів більші, ніж на Київщині, то хто ж там буде працювати?

Для підтримання стабільної кількості населення при тій смертності, що ми мали до 2022 року, українська жінка в середньому мала б народити і виростити 2,15 дитини. Реально в 2021 році на одну жінку припадало 1,2 дитини.

Оцінка інституту демографії для 2022 року була на рівні 0,9 дитини, очікування на 2023 рік ще гірші – 0,7 дитини. Прогноз на післявоєнний період - 1,5 дитини. Все це означає, що депопуляція буде продовжуватися, навіть без врахування еміграції.

Щодо еміграції, то наведу такі дані. Станом на 1.01.2020 в Польщі легально перебувало 2,1 мільйони іноземців, з них майже 1,4 мільйони – українці. За 2019 рік Польща видала 724 тисячі дозволів на проживання (це більше, ніж всі інші країни ЄС разом), з них 551 тисячу отримали українці.

В 2020 році українці отримали 601 тисячу дозволів на проживання в ЄС. Майже 90% дозволів – це дозволи на працевлаштування. Тобто, до мільйонів, які ми втрачаємо з-за низької народжуваності, додаються мільйони, які їдуть на заробітки, і більшість з них не повертається.

І на цьому тлі в 2022 році російська навала вигнала з України ще приблизно 7 мільйонів людей, з яких не повернеться за різними оцінками від 50 до 90 відсотків.

Як ця демографічна ситуація вплине на економіку? Очевидно, скороченням трудових ресурсів. За прогнозами 2020 року за 5 років без врахування еміграції кількість людей, які працюють в Україні, скоротиться мінімум на 330 тисяч.

Скорочення працюючих з-за еміграції і з-за військових втрат буде ще більшим. Я вже не кажу, що значно зросте чисельність непрацездатних на одного працюючого з-за старіння населення, викликаного низькою народжуваністю.

Єдиний реалістичний вихід з демографічної катастрофи – це трудова імміграція. До 2022 року іноземці приїздили на роботу до України, за останні роки чисельність їх зростала. Якщо в 2017 році у нас легально працювало 12 тисяч іноземців, то до 2020 року їх чисельність зросла вдвічі.

Але порівняно з демографічними та еміграційними втратами – це крапля в морі. Для компенсації втрат трудових ресурсів нам потрібно, щоб потік трудових іммігрантів в Україну вимірювався не десятком тисяч на рік, а багатьма сотнями тисяч. А для прискореного зростання економіки нам потрібні мільйони трудових іммігрантів.

Де їх взяти? Чому вони не їдуть до нас?

Загальна кількість емігрантів в світі за даними 2019 року становила 271 мільйон, їх кількість росте останні роки постійно (в 2000 році в світі було 173 мільйони емігрантів). Тобто для компенсації демографічної катастрофи в Україні вистачить значно менше одного відсотка від цього потоку. Звідки зараз їдуть люди працювати до нас (зрозуміло, за станом до 2022 року)?

За даними Державної служби зайнятості в 2021 році іноземцям було видано 21 тисяча дозволів на працевлаштування. Найбільше працівників приїхало з 4 країн: Туреччина – 3,8 тисяч, Індія – 3,2 тисяч, Білорусь – 1,6 тисяч, Росія – 1,2 тисяч.

Таким чином, працівники з цих 4 країн забезпечили майже половину всіх отриманих дозволів на роботу в 2021 році.

За напрямками економічної діяльності зі значним відривом лідирував сектор ІТ та телекомунікацій, тобто високо кваліфікований труд, зовсім не будівництво або збирання черешні.

Така дуже не типова географічна та професійна структура трудової імміграції в Україні викликана декількома факторами. Перш за все – це її малий обсяг, це не масове явище, тому не містить масових професій у будівництва і сфері послуг. По-друге, на ринку праці України виникла велика нестача персоналу в сфері ІТ при високому рівні заробітної плати. В жодному іншому секторі економіки такої ситуації не було.

Після війни, якщо ми хочемо швидко відбудувати зруйновану росіянами інфраструктуру і промисловість, нам потрібно буде на порядок більше іноземних працівників, перш за все – масових професій, бо проблемою №1 після війни буде будівництво житла, а не створення відео-іграшок.

Нам будуть потрібні сотні тисяч будівельників та робітників галузі будівельних матеріалів. Простіше за все, це можна буде вирішити шляхом контрактів з іноземними компаніями, які самі привезуть будівельників, яких заберуть назад після закінчення контракту. Цей простий варіант дає мало шансів для вирішення демографічних проблем, бо привезені іноземними фірмами будівельники не зможуть асимілюватися в українському суспільстві і залишитись тут жити і працювати.

Значно кращим варіантом є видача будівельних контрактів українським компаніям, які завербують на роботу будівельників з Туреччини, Пакистану або Індії. Змішані інтернаціональні колективи в таких компаніях дають великі можливості для асиміляції іноземців і їх подальше постійне проживання і роботу в Україні. Але для цього потрібні ряд умов.

Найперше, треба викинути на смітник правила і процедури видачі дозволів на роботу для іноземців. Мінекономіки в 2021 році пропонувало удосконалити ці правила, але ці правили були створені для того, щоб ускладнити трудову імміграцію, а не спростити її. Правила мають мати іншу мету, ніж нині мають.

Друге, потрібно вкластися в створення українських представництв Державної служби зайнятості за кордоном. Завдання цих представництв – інформувати іноземців про робочі місця в Україні і надавати послуги українським компаніям з найму іноземних працівників. І ще, потрібно надати цим іноземним робітникам кошти на переїзд в Україну, бо далеко не всі мають гроші на подорож з Бангладеш в Україну. Відсутність інформації та коштів на переїзд – головна перепона для трудової міграції з бідної країни.

Ми зараз погано уявляємо, який обсяг роботи потрібний для інформування про Україну. Показовим є досвід Непалу, де є велика кількість бюро по працевлаштуванню, де 20% працездатних чоловіків працюють або працювали за кордоном в Малайзії, ОАЕ, Катарі або Саудівський Аравії (тобто в дуже обмеженому колі країн), існує проблема поганою інформованості про умови та оплату праці. Що тоді казати про інформованість непальців або бенгальців про роботу в Україні?

Українські трудові емігранти багато років масово їздили в дві країни – Росію та Польщу, бо про них можна отримати достовірну інформацію з багатьох джерел.

Відсутність достовірної інформації створює невизначеність, яка має великий вплив на економічну поведінку людей, в тому числі створює перепони для трудової міграції. Завдяки дослідженням у поведінковій економіці, започаткованим Деніелом Канеманом, ми вже знаємо про ці явища. Але мало знати, треба навчитися використовувати ці знання в практичній роботі з трудовими мігрантами.

І тут постає практичне питання: де саме, в яких країнах мають бути розміщені українські бюро працевлаштування? Ми фізично не зможемо охопити сотню країн, треба обрати декілька найбільш перспективних. Якими мають бути критерії відбору?

Якщо мати на меті не просто швидке залучення робочої сили, а й подальшу асиміляцію, то іммігрантів залучати треба з культурно близьких країн. Крос-культурні дослідження, наприклад World Value Survey, однозначно свідчать, що найбільш близькими до нас є росіяни та білоруси, але в реальних умовах сучасності важко знайти більш ворожих для нас народів.

В той же час, якщо ми подивимось на сучасні приклади формування націй з великим впливом іммігрантів, наприклад на Малайзію або, ще краще, Сінгапур, то побачимо, що вони формувалися з зовсім культурно далеких етносів. Але їх формування було цілеспрямованою державною політикою протягом десятків років.

Наприклад, така маленька деталь, в Сінгапурі при заселенні багатоквартирних будинків примусово забезпечується змішування різних етносів в одному будинку. Примусове створення етнічно різноманітних колективів в школах, університетах, гуртожитках є виправданою практикою в багатьох країнах.

Тобто, якщо ми будемо практикувати масову трудову імміграцію, нам потрібно з самого початку запроваджувати політику змішування іммігрантів з місцевим населенням, уникати всіма засобами утворення гетто з іммігрантським населенням.

Це зможе зробити тільки сильна ефективні держава, стихійно цей процес на піде, стихійно утворяться гетто і перманентні конфлікти з місцевим населенням. Є емпіричні дослідження в США, які показують, що якщо в якомусь районі міста кількість чорного або латиноамериканського населення перевищує 12%, то там починається стихійний виток білого населення і утворення гетто.

Далі, крім працевлаштування і розселення, трудовим іммігрантам потрібно забезпечити вивчення мови, історії та культури України. Одночасно, потрібно проводити роботу з місцевим населенням, щоб сформувати позитивне відношення до трудових іммігрантів, вони не повинні відчувати вороже ставлення з боку корінного населення.

Масова трудова міграція спрямована з країн або з регіонів з низьким рівнем життя до більш заможних країн та регіонів. Це очевидно, але не абсолютно. Якби тільки бідність відправляла людей на пошуки краще оплачуваної роботи, то в штаті Біхар, де рівень життя найнижчий в Індії, не було б взагалі населення, але там живе більше 100 мільйонів індійців.

Соціологічні дослідження показують, що примусом до еміграції є не просто бідність, а поєднання її з війною або стихійним лихом. Більш того, війни та природні катастрофи є значнішим приводом до еміграції, ніж низький рівень життя.

Ми маємо це враховувати в пошуках потенційних джерел трудових мігрантів. Є країни з постійними потенційними загрозами військових конфліктів (приміром, М’янма) і загрозами природних катастроф з-за зміни клімату (приміром, Бангладеш).

Я не хочу сказати, що саме в цих країнах завтра треба відкрити бюро працевлаштування від Державної служби зайнятості. Я хочу сказати, що нам вже сьогодні треба почати щось робити, щоб знайти пару мільйонів додаткових робочих рук для відбудова розваленої росіянами країни. Це більш складна робота, ніж дикі фантазії з приводу мільярдних потоків інвестицій, але значно більш потрібна.

Я вже не кажу про наступну і ще більш складну роботу – забезпечити персоналом високотехнологічні виробництва, які має створювати Україна після війни.