Прости мене Господи, що не можу простити...

Не писав 20 лютого нічого. Без мене було багато і офіційних гучних промов, про те, що "Герої не вмирають" і про те, що ми перемогли вже, і про нову Україну... Багато було тихих сліз на Інститутській... Вони приходили тихо, розкладали на асфальті нехитрий харч, наливали поминальну... І жінки у чорному і сиві чоловіки по-однаковому витирали скупі сльози, говорили про щось, хрестилися. Я і хотів би, але не наважувався підійти до них та сказати їм щось втішливе, ну хоча б "Герої не вмирають". Але не міг. Не мав морального права, бо що я (не Всеволод Стеблюк, а громадянин, що з 1 грудня був на Майдані), зробив за цей рік в ім'я пам'яті Небесної сотні? Чи змінив я владу? Чи ближче ми стали до Європи? Чи здолали ми корупцію? Чи перемогли ми внутрішнього ворога? А зовнішнього? Чи пішла Банда Геть?, Чи покарали тих, на чиїх руках кров патріотів? У кожного своя відповідь на ці запитання, "своя правда й воля..."

Згадуючи події річної давнини, події, які змінили Україну, змінили світ, перш за все пригадав, а де я був і що робив 20 лютого? Той похмурий ранок зустрів в салоні свого авто у дворі Михайлівського собору. Туди перебрався з Трапезної, де був наш шпиталь, бо дуже хотілось поспати пару годин в тиші (з 18 лютого не спав нормально). Далі - була робота... Скільки пройшло тоді поранених з кульовими - порахував наступного дня. А тоді - жах, відчай (чим допомогти, як бути, що робити?!!!), і робота... Шість столів, крик: "КОРИДОР!!!", пораненого на стіл, вена, інфузія, тиск, знеболюючі, гормони, туга тампонада. Перша така тампонада - і шок у мене: наскрізне через сідничну ділянку, кровить, тиск падає, в дірку впхав весь бинт 7х14!!! Це потім нас будуть вчити натовські інструктори, як треба тампонувати Квік-клотом. А ми це робили з перекисом, і перемагали!
Перша смерть на столі: поранення в груди, куди - не видно, нема коли, агонія. Хапаю лярингоскоп - а в глотці кров. Вибираю тампоном, вставляю клинок - знову залито, намагаюсь побачити щілину з-під тампона - не бачу, заливає... Розумію, що не заінтубую. Пробують молоді колеги (3 анастезіолога на шпиталь!) - пхають у стравохід... Качаємо, качаємо, качаємо. На ЕКГ - брадикардія. Периферії немає, Чубата (без 5 хвилин лікар, чудова анестезистка) намагається десь увіткнутись - мимо, "дме вени". Пхаю підключичку - є!!! Вводимо адреналін з атропіном, качаємо, дихаємо - зіниці звужуються...Але без особливої надії, розумію, що куля пройшла через середостіння, напевне магістральні судини. Брадікардія переходить у фібриляцію. Дефібрилятор! Розряд! Асистолія... Ще пару розрядів, кричу "Молітесь всі!!!" Качаємо під "Отче наш..." Поплили зіниці... Все... Закриваю очі. Беру дюфошку, встромляю перикардіально - кров під напором. Тампонада серця... Без шансів. Виходжу за церкву і починаю ридати. Вголос, не стримуючись (вдалася напруга трьох діб). Дзвоню Олені і крізь сльози розповідаю. Вона витверезлює: "Зберись, ти потрібен не в соплях а у нормальній формі. Йди до столів, я виїзджаю!" Потім вона у парі з класним лікарем, літнім таким дядькою, з яким ми на пару в одній кімнаті 18 лютого в Профспілках латали хлопців, буде стояти цю добу. Проводжаю до скверу свого першого "двохсотого". Там вже 13... Повертаюсь. До стола. "КОРИДОР!!!" Вносять хлопчину, вміщується на дерев'яному щиті. Закутаний у прапор. Наскрізне через поперек. Ноги тіліпаються - спінальник. Намагаюсь затампонувати рану. Не кричить, тільки цілує прапор!!! Задзвонив телефон у нього: "Мамо! У мене все гаразд, мене трохи зачепило, тут лікар він скаже.." Брешу МАМІ: не хвилюйтесь, все під контролем, відправляємо в безпечну лікарню!. Виходжу на вулицю, йду до скверу, там вже 24, батюшки відспівують. Міліція не забирає тіла - слідчі бояться прийти описувати, судово-медичні експерти не виїзджають. А хлопців все приносять... Дзвоню начальнику районної міліції: "Давай я буду описувати (я ж професор кафедри криміналістики та судової медицини)" Відповідає: "Нехай везуть так, будемо описувати на Оранжерейній".... Знову столи, кров, біль, сльози. Дістаємо з ключиці кулю (через щит, бронік - стирчить в кістці!) - 7,62мм, Калаш (не снайперська!). Хлопець народився в вишиванці!. Не всім так таланило... Коли стемніло , виходжу на вулицю, курю (прости Господи!) під церквою. Іноземні делегації, кореспонденти. Моє перше інтерв'ю - BBC. Нашим нічого не розказував, страшно, майже ніхто (хіба що Мусій Олег) не знають, що разом з ними мєнт, полковник. Мєнт, який три місяці з дня в день був на Майдані. Просто як Всеволод-анестезіолог. НІч. Десь о другій ночі валюсь під іконою Пантелеймона Цілителя на килимі, провалююсь в тяжкий сон. З світанком ми встали в новій країні. Це був початок. Це була надія! Ми казали: ось вона плата за незалежність. Але ціна поки що зростає. Але якщо після 10 грудня я зрозумів: нас не злякати, після 19 січня - нас не зупинити, то після 20 лютого я зрозумів: Ми не пробачимо! Ніколи! Нікому! Нікому з тих хто бвивав нас на Майдані. Нікому, хто вбиває нас, вбиває наше майбутнє, нищить нашу націю у цій "гібридній війні"! Нікому, хто нас зраджує! Деб він не сидів, ким би він не був, як би він не називався! І за Іловайськ, і за аеропорт, і за Дебальцево! За біль та ганьбу полону, за смерть Влада, Андрюшки, Макса, Віті, за всіх! Ніколи і нікому!
Настає прощена неділя. Прости мене Господи, що не можу простити...