Велика Війна. Епілог. Діди воювали

Двоє дідусевих братів, згаданих в "історії другій", загинули. А от дідусів батько - прадід Василь - синів цих своїх пережив.

Як і саму війну. Можливо, тому, що його в сорок першому мобілізувати не встигли. Сталося це лише в сорок четвертому.

В усіх довідниках, до речі, написано, що рідне Ємільчине визволили від німців 3 січня. Так стверджує і "Хроника Великой Отечественной" на російській Вікіпедії (де слово "Ємільчине" написане з кумедною помилкою). Але мій дідусь - не просто історик за фахом, а свідок подій - абсолютно впевнений, що червоноармійці вибивали гітлерівців у ніч на новий, 1944, рік.

"Ось там стояла хата, а отам-он ми ховались у землянці", - розповідав він мені ще в дитинстві. В моєму дитинстві, я маю на увазі. "І от я визирнув", - продовжує дідусь, - "а до тої хати підбігає червоноармієць із ППШ. І з-за рогу кудись - тах-тах-тах!"

Пригадую, мені дуже яскраво уявлявся той червоноармієць із ППШ. Я ж так багато їх бачив - у кіно і на картинках.

От тільки життя - не кіно. В кіно часів мого дитинства радянські солдати були хвацькі, в новенькій формі і в медалях. В реальності, звісно, жоден дурень медалі у бій не начепить. І новеньку форму ніхто тобі щодня не видаватиме. Власне, навіть у належний час не факт, що видадуть: у наступі комунікації розтягуються, постачань не вистачає, і в першу чергу треба постачати, ясна річ, боєзапас і пальне… "Боже, які вони були обдерті", - навіть через сімдесят років мій дідусь в першу чергу згадає про визволителів саме це.

Авжеж, вони були звичайні люди, а не картинки з кіно. Як і прадід Василь, якого мобілізували після визволення.

Пізніш, повідомляючи перед строєм про внесення Солопа Василя в наградні списки, молодий майор назве 44-річного бійця "папашею". Нагороду прадід заслужить уже в Східній Польщі. Я ще пригадую цю оповідь. Вони лежали в якомусь болоті, і прадід зручно заліг за деревом, стовбур якого кривився над землею убік, утворюючи природний бруствер. Прадід вистромив з-за цього бруствера ствол свого "дегтярьова" і стріляв по німцях, які "лізли й лізли". Другого номера вбило, прадідові доводилось самому міняти диски, і за цією справою він не помічав, що наші відступають. То й вийшло так, що певний час ділянку тримав він один зі своїм кулеметом.

Значно пізніше я прочитаю схожу історію у російського письменника Михайла Веллера, і вперше задумаюсь, що, напевне, таких історій було чимало. І здебільшого героями ставали саме так: просто виконуючи свою роботу. І не було в цьому жодного пафосу, а саме робота - брудна і до біса важка.

Як справжній поліщук, прадід ще й завжди називав породу того дерева. Але я вже не пам'ятаю… Що може криво рости на болоті? Напевне, вільха? Ще одна неважлива дрібниця, які зникають з історичної пам'яті разом зі свідками подій, заміщуючись глянцевими картинками.

Недарма ж День Перемоги в СРСР вперше бучно відсвяткували аж ЗА ДВАДЦЯТЬ РОКІВ після самої Перемоги. Коли стало поменше тих, хто справді бачив ціну цієї Перемоги - власне, тих, хто її створив…

Прадід пережив і цю дату. Йому пощастило. У тій же Польщі із осушеної саджалки - це такий міні-ставок по-поліськи - на нього вистрибнув німець і кинув гранату. Осколки щедро нашпигували діда, і на фронт він уже не повернувся - лежав у шпиталі. Але його врятували.

Значно пізніше, коли вже буде свято Перемоги, лікар на огляді скаже прадідові: з вашими дірками в легенях я вам не раджу курити. Ні вашу цю махорку, ні взагалі. А що буде? - поцікавиться прадід. А те буде, пояснить лікар, що на наступний огляд можете не сподіватися, він буде вже вам не потрібен.

Прадід вийде на вулицю, постоїть, витягне цигарки і викине їх у смітник. Подумає ще - і туди ж кине й сірники. І не куритиме більше ніколи. Тільки іноді братиме у когось із приятелів цигарку - понюхати її, не запалюючи.

Простий українець, закоханий в рослини й до смерті не здатний пробачити радянській владі вирубаний двадцять дев'ятого яблуневий садок, Василь Солоп і глибоко за вісімдесят ходитиме у військовому кашкеті. Таким я запам'ятаю його назавжди.

Авжеж, на 9 травня він вдягав ордени й медалі - ювілейні, "За відвагу", Червону Зірку й того самого, з кулеметом здобутого, Бойового Червоного Прапора. Але тепер у мене таке враження, що він робив це з тих же причин, з яких колись воював. Тобто - бо так було треба. Підозрюю, на горде "діди воювали!" він якщо не сказав би, то подумав би щось на кшталт "тебе б туди…".

У вісімдесят вісім - чи на вісімдесят восьмому? - він ще візьметься "трохи поколоти дрова". Щось там поколе й піде відпочити. Від відпочинку він уже не встане. Це було покоління, що вміло вмирати так само спокійно й непафосно, як і здійснювати подвиги.