Європа залишилась у Європі...

Європа залишилась у Європі, а ми близько 01:30 висіли із літака у Борисполі. Протягом року не дозволяв собі виїжджати за кордон, навіть, коли запрошували заради дуже благородної мети: боявся залишати щось дуже рідне і когось дуже рідного. І виїхати погодився, лише аби супроводжувати поранених друзів-атівців у паломництві до всесвітньо відомого духовного центру у містечку Лурд, розташованого у Французьких Піринеях. Щорічне Міжнародне паломництво військовослужбовців, яке відбувалося 15-17 травня (уже у 57ий раз!) - організоване Міністерством оборони Франції - цього року об'єднало 12 200 чоловіків і жінок у військових одностроях із 38 країн світу. Серед них і 16 наших хлопців, представників ЗСУ, яким, попри їх молодий вік, довелось пройти через серйозні випробування дорогами сьогоднішнього українського фронту. Чи не єдиний захід у світі, який об'єднує таку кількість військовослужбовців не з метою проведення військових навчань чи участі у бойових діях!

- Вот, пожалуйста, возьмите. Может, вам понадобятся, - промовив чоловік у білій сорочці та з червоною краваткою, простягаючи на очах у пасажирів, які очікували посадки на рейс Київ - Мюнхен, 200 євро одному із наших поранених бійців. - Спасибо Вам!

- Вас половина Москвы поддерживает. Удачи вам, ребята! - з особливим оптимізмом у голосі в курилці Мюнхенського аеропорту звернулась до наших хлопців молода москвичка-дуже-оптимістка.

- Ви з України? - запитав чи то німецькою, чи то польською мовою продавець, коли ми з молодим офіцером-десантником підійшли купити води. - Я з колишньоъ Югославії. Ми знаємо, як це. Самі пережили. Може, вам більшу плящину? Тримайтеся там! Хай щастить!

А я просто пишався своїми друзями у військових одностроях, із жовто-блакитним прапорцем на плечі та нашивкою UKRAINE навпроти серця, коли ми з групою наших хлопців-атівців - хтось опираючись на милиці, хтось із перев'язаними грудьми та рукою, хтось несучи у руках рюкзак власний та свого товариша - пересувалися скляними коридорами по глянцевих помостах аеропортів Борисполя, Мюнхена, Тулузи. Не помітити нас було неможливо. І поглядів нас супроводжувало чимало. Європа нас бачила - хтось, можливо, дивився із деякими ідеологічними упередженнями; хтось із щирим співчуттям; хтось під настирливий шепіт жорстоких докорів власного сумління. А ми просто їхали до Лурду, аби спільно помолитися за мир у рідній країні, за бойових побратимів на неспокійних позиціях українського фронту, за рідних і близьких, за поранених і за тих, хто уже відійшов у вічність. Цьогоріч нам особливо було за кого молитися...

Начальник Генерального штабу Збройних сил Французької республіки йшов прямо переді мною у багатотисячній урочистій молитовній ході у Лурді із свічкою в руках та з дружиною праворуч у супроводі армійських генералів і командуючих різних силових структур держави. Усі спільно брали участь у молитві. Це я для наших завзятих інтерпретаторів 35-ої статті Конституції України про відокремлення церкви від держави! А йому, Начальнику Генштабу дуже секулярної республіки, така норма не перешкоджає жити, відповідно до гарантованих йому Конституцією прав! Це я для "юристів-фахівців" Національного університету оборони, які, пригадую, 2 роки тому з претензіями на фаховість у сфері юридичної науки говорили про неможливість інституту військового капеланства у ЗСУ, покликаючись на ту ж норму Основного закону... Можливо, звідсіля у нас і проблеми у державних структурах: посади для фахівців існують, а от самих фахівців - обмаль?..

У Франції ми не мовчали. Хлопці розповідали своїм новим друзям із різних армій світу про те, що бачили і що пережили у зоні бойових дій. І спілкування у дружній неформальній атмосфері робило свою справу: люди прозрівали, коли дізнавались про уже кілька хвиль мобілізації в Україні, про російські танки на нашій землі, жахались, коли бачили поранення наших військових. Ми намагались бути присутніми усюди, брати участь у всіх можливих заходах, аби молитися за мир та за наших побратимів на передовій, аби ділитися тим, що сьогодні переживає наш народ і про що так мало знають у спокійній Європі.

На церемонії закриття, коли почергово урочистою ходою вносили тридцять вісім національних прапорів країн-учасниць, аплодисментами зустріли лише нашу прапороносну групу - трьох молодих бійців у блакитних беретах і з жовто-блакитним прапором. І коли наші хлопці на очах у цілого світу стояли серед красиво одягнених європейських і американських військовиків із яскраво сяючим лакованим взуттям і барвистими прикрасами на формі, я не міг вгамувати пам'яті, яка невтомно вимальовувала у моїй уяві обличчя тих, із ким мені довелось пройти болотистими стежками українського фронту, жити при свічках у викопаних у землі бліндажах, тісно притулившись там одне до одного, коли поряд із нами розривались снаряди «Градів»... І тоді мені здавалося, що у гучному й радісному галасі святкування не було на цілісінькому світі нікого для мене ріднішого, за тих кількох хлопців у блакитних беретах із жовто-блакитним стягом у руках...

Європа залишилась у Європі. А ми повернулись!..