Один до семи

Коли я читаю офіційні повідомлення про загиблих або поранених, то подумки множу на сім. Звичка прийшла після бою під Білокам'янкою 10 серпня, коли загиблих було семеро, причому чотирьох із них прийняли саме наші медики. "Трьохсотих" того дня було 11. Штаб АТО повідомив про одного загиблого - так ми прочитали в новинах. Про те, як був описаний сам бій, ліпше просто не згадувати.

На щастя, реальну картину висвітлили блогери, що були на місці подій або ж тримали зв'язок із командирами, зокрема Олена Білозерська, тож доволі швидко статистика втрат у ЗМІ була виправлена. Проте як часто "щастить" людям публічним, що користуються довірою читача, опинятися в гарячих точках? Явно рідше, ніж "гарячі точки" трапляються.

Бажання офіційних структур прикрасити дійсність, уберегти вразливу психіку цивільного населення від "потрясінь", має один результат: довіра до цих самих офіційних структур падає, як у "кращі" радянські часи. Читач, котрий бодай трохи прагне розібратися в ситуації, неминуче приходить до висновку, що його "розводять". Безжально і безнадійно.

На червневій ротації під Широкиним обстріли наших позицій з певного моменту велися щоденно. Чітко, майже за розкладом. Доступу до мережі та новин у нас не було, бійці давно звикли до "музичного супроводу" САУ і мінометів, аж одного дня телефони почали розривати дзвінки переполоханих друзів: "Ви там як?!", "Ви живі?!", "Що там у вас?", "Кажуть, що там жах!". "Та нормально все, - відповідаю здивовано. - Вірніше, звісно, ненормально, проте не гірше ніж вчора та тиждень тому. Ненормальність стабільна, звична і майже рідна". Виявилось, інформація про обстріли просочилася в ЗМІ та породила хвилю паніки. Чому штаб АТО мовчав про це кілька днів? Невже думали, що негода "розсмокчеться" сама собою?

Проблем із висвітленням реалій війни не бракує: це і відсутність якісної школи військової журналістики (в силу відсутності досвіду війни - як і солдатам, працівникам медіа доводиться опановувати військову науку "на ходу"), і власне чіткої концепції того, що може потрапляти на загал, а що - категорично ні. Тележурналістів на передову під час активних бойових дій не пускають (що, звісно ж, правильно і логічно), проте ефектна картинка їм потрібна - а отже, "ліпити" її доводиться "з чого Бог пошле". Часто телерепортажі виходять на межі абсурду, що, звісно, викликає захват у глядача та агресію у військових: "Більше ніколи ніяких камер!" - доводиться чути від тих. Трохи простіше паперовим та інтернет-виданням, які черпають інформацію безпосередньо у людей з передової. Нерідко самі журналісти стають мобілізованими, або ж просто серед бійців є такі, що здатні чітко і адекватно описати в соцмережах хід подій. Проте відсоток людей, що читає соцмережі, суттєво менший за аудиторію газети "Вєсті", радіо і блакитних екранів. Також ці дописи проливають світло лише на окремі ділянки прифронтової смуги, не даючи загальної об'єктивної картини. Зрештою, найбільшу довіру з усіх джерел інформації викликають "сарафанне радіо", "циганська пошта" та соцмережі. Штаб АТО - на останньому місці.

Кажуть, що в Ізраїлі під час війни не обнародують інформацію стосовно загиблих, поранених та ситуації в тій чи іншій точці. Певно, відсутність будь-якої інформації все ж таки краще за перекручені факти. В нашому ж випадку недолуга конспірація множиться на банальну халатність, і в результаті маємо дві паралельні реальності - одна на екранах ТБ та моніторах, інша ж безпосередньо у полі. Вони збігаються - десь на одну сьому частину.