"Брати. Остання сповідь" - нове українське кіно виходить в прокат

Фільм "Брати. Остання сповідь" режисерки Валерії Трофименко показує світ, який спочатку може нагадувати сьогоднішнє українське карпатське село. Але це зовсім не так - фільм, знятий за романом шведського письменника Торґні Ліндґрена "Джмелиний мед" навпаки відходить від прив'язок до часу і простору, навіть не через перенесення дії з Швеції до України. "Брати" - це уявний ізольований світ людини і природи поза історичним часом, світ, який збудований за канонами біблійної та міфологічної вічності, але виявляється не простим відображенням праведного життя, а радше смертельною боротьбою бажання, насилля, і божевілля.

Ця боротьба, одночасно і велична і божевільна, нагадує античну трагедію, коли головний герой вступає в боротьбу з богами, засліплений незнанням своєї слабкості і неминучості поразки. Два брати, найрідніші і найближчі люди, які живуть поруч і постійно спостерігають один за одним, спочатку все життя змагаються за жінку, а потім за свою версію минулого з нею. Змагання не слів, а хворих і згасаючих тіл і одночасно змагання зі смертю, а хто кого переживе стає одержимістю обох. Саме такою є близькість між кровними братами, близькість, яка живиться ненавистю і насиллям. Паралелі з архетиповим сюжетом про Каїна та Авеля напрошуються самі по собі.

Мені найбільш цікавим у цьому фільмі видається образ родини та зв'язків, які тримають цих трьох людей, двох братів і їхньої жінки, разом як "рідних". Тут йдеться про звичну патріархальну ситуацію, де жінка є жертвою обох чоловіків, яка не здатна нічого змінити в їхньому спільному житті на трьох, це не звична любовна історія чи сімейна драма про трикутник, який тримається на почуттях кохання. Замість романтичного кохання тут є бажання сексу та їжі, тяжка фізична робота та щоденна рутина. Але на чому тримається рідність братів, рідність, яка має завжди бути ірраціональна (бо навряд хтось досі вірить в метафору кровного зв'язку), чи ця рідність - це лише ненависть і змагання?