Рука руку миє, а вор вора криє.

Не маємо можливості щиро порадіти якійсь добрій новині. Так хотілося потішитися зустрічі наших героїчних параолімпійців, надовше розтягнути це нечасте відчуття гордості і радості за свою країну.

Аж тут накрила новина про чергового «особливо важливого в особливо важливих справах».

Бо не такий важливий мав би бути трохи скромнішим! А так українцям відразу зрозуміло - велика риба потрапила…

На цей раз «підозрюється» Павло Гречковський, шанований ще вчора пан з цікавими, за чутками в інтернеті, сімейними зв'язками.

Не з чуток, а з власного життєвого досвіду знаю про діяльність благодійної організації в нашій країні. Знаю, чим вона живе і за кого бореться. Знаю про всі нездоланні виклики, які щодня долаються…

Так от. Ми змушені звертатися, просити, волати до простих українців: допоможіть! Бо хлопчина, який пішов воювати, і якому ми всі завдячуємо спокійним мирним життям, хоч і вийшов з госпіталю, але повноцінно жити він ще не може! Яке там повноцінне життя! Він вийти з дому не може, бо ноги не ходять. А щоб вони пішли, потрібна дороговартісна реабілітація. А дороговартісна вона тому, що тренажер спеціальний коштує захмарну суму. Більше того, якщо вдасться купити такий тренажер, виникає питання: а як доставити важкопораненого в реабілітаційний центр? Ну не зможе він подолати цей шлях так, як можемо ми, - на своїх двох, чи на своєму авто… Бо своє здоров'я він залишив там, на передовій. Отже, виникає нова потреба - спеціальний автомобіль з автопідйомником, аби перевозити людей з обмеженими можливостями….

І от сидить такий хлопчина вдома, і навіть очі нікому не мозолить, щоб нам совісно не було, бо вийти нікуди не може… Та й совістити нікого не хоче, бо гідність людську має: не для того воював, щоб колоти комусь своїм каліцтвом очі. Сидить він вдома, зціпив зуби, і чекає. Поки все складеться для нього вдало: і людське милосердя, і «вдячність» держави.

А ми, також зціпивши зуби, пишемо листи-звернення-запрошення-спонукання. Допоможіть, долучайтесь, зверніть увагу, не проходьте байдуже… І розуміємо, що звернення ці вже набридли, як зубний біль, і мало хто на них відгукується, бо попереду, як кажуть, буде люта зима, і простим людям треба її пережити.

Окремий пункт - розмова з батьками. З літніми спрацьованими людьми, які дивляться повними сліз очима і тремтячими руками протягують папірці з діагнозом. Вони заглядають в очі і шукають там надію, що син не залишиться калікою, прикутою до візка. І також чекають, поки все складеться - і «вдячність», і милосердя…

І в такий от момент накриває нас усіх новина. Що десь там, у дуже важливих кабінетах, дуже важливий пан Гречковський зглянувся вирішити питання за певну суму.

Тієї суми вистачило б, аби вирішити всі наші питання миттєво! Неможливо спокійно і адекватно сприймати таку новину, коли дякуєш Богу за кожні 10 гривень, які перераховують прості люди.

Цього «запідозрили»… А скільки щодня беруть! А трохи дрібніші особи? А в не таких високих кабінетах?

А ще виникає питання: хоч хтось в цій країні вірить, що чергова «зірка новин» отримає по заслузі? Якщо сам прем'єр-міністр напередодні ніби анонсує: «тонкою вудкою не піймати велику рибу»?

Ми продовжуємо працювати і закликати до співпраці всіх, у кого в країні війна з усіма її наслідками.

Але такі новини не додають оптимізму і віри в те, що все це недарма…