Націоналізм для чайників. Самоідентифікація в часі

- Чому нація шукає героїв, які прийдуть і "все порішають"?

- Чому українці перейменовують вулиці іменами героїв, про життя яких вони майже нічого не знають?

- Чому документальні свідчення про нашу історію ніяк не дочекаються на запит суспільства?

Є певний вік, у якому немає завтра. І вчора для нього - поняття розмите. У дитячому віці особистість живе одним днем. Ідентифікація себе в часі, усвідомлення його плинності, формування уявлення про рух, напрямок, градацію - це складний етап розвитку особи. А якщо взяти до уваги, що нація - це колективна особистість, - то і самоідентифікації нації теж.

Повертаючись до пройденого.

Ми прослідкували становлення і розвиток нації як колективної особистості:

- від моменту самоусвідомлення (я - є!),

- до ідентифікації ближнього,

- навчання мові батьків,

- усвідомлення власного життєвого простору.

Уважне спостереження за життям українського суспільства дає навіть можливість встановити певні віхи - дати, події - коли нація ступала на наступну сходинку в усвідомленні себе.

Тепер, як і в нарисі про мову батьків, написаному 1,5 роки тому, я забіжу трошки вперед. Бо етап усвідомлення себе в часі для критичної маси українців, що ідентифікуються як нація, ще попереду. Потім ми зможемо повернутись до цього питання, прослідкувати певні закономірності і зробити більш глибокі висновки. А зараз - просто трохи роздумів.

Особистість в часі ідентифікують батьки. Це починається із закономірного питання: де я взявся? Розмови "як я був маленьким" - сигнал, що дитина починає усвідомлювати себе в часовому вимірі. І від того, як, у якому вигляді будуть сформовані її уявлення, залежатиме подальше життя, щастя, успіх і ще ціла купа дуже важливих речей.

Це стовідсотково стосується і нації. Для батьків - провідної національної верстви - дуже важливо не розповідати нам на цьому етапі казок про "татка-льотчика", що загинув на дуже важливому завданні... ну, ви розумієте. Правда - той твердий історичний фундамент, на якому будується міцний дім майбутнього. Брехня - найяскравіша, найгероїчніша - це всього лиш пісок. Дім на ньому не встоїть. Як би міцно не цементувала своєю брехню "історічєская общность - савєцкій народ", а будинок поплив, як пливе зараз і московщина, збудована на вкрадених, перебреханих історичних міфах.

Спочатку час сприймається через події, історії. "Колись", "давно", "недавно", "вчора" - немає дат, годин. Є поверхове уявлення: давно-недавно. Пам'ятаю, значить недавно. Не пам'ятаю - давно. На цьому етапі говорити з дитиною мовою дат і фактів - невдячне заняття. І безтолкове. Неідентифікована в часі особистість може сприймати історію тільки у вигляді міфів. Як дитина основні сімейні цінності засвоює через казки та родинні оповідки.

На цьому етапі - нормально, якщо герої діляться на добрих і злих, наших і ворогів, козаків і бусурманів. На цьому етапі розвитку нація створює власну міфологію. Це - важлива віха, адже міфи - це той етап ідентифікації в часі, який ми будемо проходити з наступними й наступними поколіннями. Тільки буде він вже не спонтанним, а усвідомленим і добре виваженим (я, в усякому разі, на це дуже сподіваюсь).

Спостереження за інформаційними потребами суспільства дає багато цікавого матеріалу. Наприклад, зараз українці більше потребують художньої розповіді про нашу історію. Ми почуваємо істотний брак художнього історичного кіно і літератури. Ми міфологізуємо визначні постаті минулого часу, наділяючи часто абсолютно не властивими їм чеснотами. Ми створюємо свої міфи дуже активно. В цих міфах інші герої, ніж у минулих, радянських. В них діди воювали зовсім за інші цінності.

Про етап ідентифікації нації в часі свідчить і дещо імпульсивний, але досить активний процес перейменувань міст, сіл, вулиць. Грубо кажучи, масова поява вулиці Героїв Крут замість Героїв Сталінграду, - оце якраз і є свідчення ідентифікації в часі і маркер, що показує, на якому етапі ми знаходимось.

Окрім "вчора", усвідомлення в часі містись в собі й "завтра". Для молодої особистості поняття ще більш розмите. В масі своїй нація ще не дуже усвідомлює, яким має бути це "завтра". Як в дитинстві. Там на "завтра", за відчуттям маляти, відкладається все найцікавіше і найсмачніше, - треба тільки заплющити очки, поспати, і наступить омріяний день, повний морозива, рідних людей і всіляких радощів, які "бездушні" батьки чомусь відклали на оте саме "завтра". Нічого вам не нагадує? ))

Нація рухається вперед. На зміну "вчора" і "завтра" приходять дати, числа, роки. Казки і мрії набирають конкретики - стають історією і планами. Поступово приходить час, коли інтерес до міфів зміниться інтенсивним пошуком фактів. Саме тоді будуть популярні числені документальні фільми і книги, якими зараз начебто мало хто цікавиться.

До підручників ще дійде час. І я з душевним трепетом думаю про нього. Чи вистачить у нас фактів, щоб передати своїм дітям і онукам справжню історію нації? Чи стане слів? Чи буде вона - ця історія - схожа на клаптикову ковдру, чи на широке, глибоке за національним змістом полотно? Чи не забракне системності, відповідальності, мудрості?

Дійде час і до планів. Ми обов'язково навчимось колективної відповідальності, отримаємо досвід бачення майбутнього і перестанемо шукати всесильних "батьків". А зараз, дивлячись, як нація стрімко вивершує собі героїв і так само стрімко їх анігілює, можна тільки втішатись, що це - нормально для того етапу, де вона знаходиться як колективна особистість.

(Цей матеріал є продовженням теми "Націоналізм для чайників", яку ви знайдете в моєму блозі та фронтовій газеті "Сектор ДІЇ". Далі буде)