Паспортний геноцид: чому Президент хоче позбавляти українців громадянства?

«А скільки у вас паспортів?»

«А скільки паспортів у ваших колег по фракції?»

«А скільки депутатів Верховної Ради мають інші громадянства, окрім українського?»

Ось такі різкі питання доводиться чути останнім часом від журналістів. Цікавість цілком виправдана, враховуючи нещодавній скандал довкола колишнього голови ДФС Романа Насірова.

Мало того, що головний податківець країни підозрюється у нанесенні державі збитків на суму у 2 мільярди гривень, він, як виявилось, окрім українського громадянства має ще паспорти Великобританії та Угорщини. Лише оцініть масштаб проблеми: високопосадовець, відповідальний за мільярдні збори з бізнесу і населення, має інші, певно, більш вигідні для нього паспорти інших держав. Чи можна чекати від такої людини самопожертви на користь країни і народу? Питання риторичне. Утім постає воно не вперше.

Проблема подвійного громадянства - одна з найбільш обговорюваних в українській політиці.

Щоразу, коли політики порушують це питання, громадськість збурюється і вимагає дискусії. Така активність зрозуміла і доречна.

Адже громадянство надається людині незалежно від бажання політиків. Воно набувається на підставі «права крові» або «права ґрунту». Для одного синя книжечка з тризубом може бути лише формальним папірцем, якого він легко готовий позбутися (це нам яскраво довели події трирічної давнини в Криму та на Сході країни). Для іншого цей документ має сакральний сенс. Зрештою, українська державність, яку намагалися знищити і заперечити протягом століть, і зараз лишається слабкою і вразливою. Тому усвідомлення своєї причетності до держави і ставлення до статусу громадянина в українських реаліях має безліч відтінків. А отже простої відповіді на питання, кого і за що позбавляти паспорта з тризубом, не існує.

Утім український політикум не був би собою, якби не маніпулював такою болісною для суспільства темою. У 2004 році, наприклад, запровадження подвійного громадянства, як і російської мови в статусі другої державної, лунало у передвиборчій риториці Віктора Януковича. Це, до речі, забезпечило йому підтримку проросійськи орієнтованого населення України і керівництва Російської Федерації.

Натомість за президентства Віктора Ющенка неодноразово лунали заяви щодо введення суворішої (в окремих випадках кримінальної) відповідальності за добровільне набуття українськими громадянами громадянств інших держав.

Утім електоральні настрої у вирішенні цього питання - не найкращі порадники. Проблема подвійного громадянства і того, як держава має реагувати на це - глибоко дискусійна. І законопроекти, які регулюють цю сферу, мають широко обговорюватися з науковцями, представниками громадських організацій, трудовими мігрантами, діаспорою, міжнародними експертами. Чи відбувалися ці розгорнуті дискусії під час підготовки невідкладного президентського законопроекту № 6175 щодо реалізації права змінити громадянство? У цьому є сумніви.

Адже якби президент дослухався до своїх громадян, у тому числі тих, які проживають в інших державах і мають їхні паспорти, він навряд чи наполягав би на невідкладності цього проекту. Його суть зводиться до того, що у разі добровільного набуття особою громадянства іноземної держави до неї буде застосована процедура припинення громадянства України. Якщо це мала бути відповідь глави держави на скандал довкола Насірова, то вийшла вона асиметричною. Бо логічно було б не писати нашвидкоруч сумнівної якості закони, а вчинити простіше - наприклад, перевірити усіх депутатів президентської партії, а також тих, кого глава держави рекомендує на найвищі посади, на наявність іншого громадянства. Що заважало зробити це раніше, до призначення Насірова, який, до речі, також обирався до ВР за списком БПП? Таке ж питання виникає і до Олега Ляшка, який не перевірив наявність іншого паспорта у депутата Артеменка. Що заважає цим політичним силам та їх лідерам перевірити своїх депутатів зараз?! Невже для цього потрібен окремий закон?

Між тим, дослідження доводять, що значна частина українців зацікавлена у подвійному громадянстві. У першу чергу тому, що наявність додаткового паспорта розширює можливості для працевлаштування, ведення бізнесу чи навчання за кордоном. Для трудових мігрантів набуття іншого громадянства - це шанс на покращення умов проживання і роботи за кордоном. У той самий час збереження українського паспорта для них має як символічне значення, так і практичне. Воно дає змогу купувати житло в Україні, переказувати кошти, відкривати банківські рахунки і загалом інвестувати в Батьківщину. Зрештою, трудові мігранти зараз є чи не найбільшими закордонними інвесторами. За даними НБУ минулого року обсяги приватних грошових переказів сягнули шести мільярдів доларів. А це майже 6% ВВП країни.

За офіційними даними в період з 2014 по 2015 рік з України виїхали майже мільйон громадян. За даними МЗС легально за кордоном перебувають понад 5 мільйонів українців. Ці люди поки що не розірвали зв'язок з Україною. І вона не повинна відштовхувати їх, а навпаки - робити все, аби поступово повертати цей ресурс. Якщо ж сьогодні українська влада поставить цих людей перед вибором, який паспорт зберегти, а від якого відмовитись, то очевидно, що свій вибір вони зроблять не на користь України і на Батьківщину вже не повернуться.

Санкції проти громадян України за кордоном зруйнують довіру української діаспори до держави, інтереси якої вони активно лобіюють у світі. До речі, саме Світовий конгрес українців чи не першим обурився, ознайомившись із нормами президентського законопроекту. У його зверненні до Президента є цілком логічне питання, чи відповідає він нормам Конституції. Адже у статті 25 основного закону чітко визначено, що «громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство».

Є й інша загроза. Стосується вона, зокрема, тих українців, які проживають у прикордонних регіонах країни. Не секрет, що мешканці селищ на Буковині мають румунські паспорти, чимало жителів Закарпаття - угорські. Українці з Волині нерідко мають громадянство Польщі, а жителі Харківщини, що проживають на кордоні з Росією, давно отримали громадянство цієї держави. Уявімо лише, що в один момент цим законом влада позбавить цих людей українського громадянства. Де гарантії того, що сусідні держави не стануть сприяти автономізації цих територій і не почнуть проводити там референдуми про приєднання?

Зрозуміло, що проблема подвійного громадянства і реакції на це явище існує не лише в Україні. Багато країн його і досі не сприймають. Окремі (як, наприклад, Саудівська Аравія) погрожують за це кримінальним переслідуванням. У той же час країни, які не заперечують проти цього явища, обмежують права громадян з двома паспортами щодо зайняття ними певних посад. Наприклад, у Вірменії та Єгипті особи, що мають додаткове громадянство, не можуть обиратися до парламенту. Утім в Україні вже є інструмент впливу на посадовців з іншими паспортами. Це Закон України «Про державну службу», згідно з яким на державну службу не може вступити особа, що має громадянство іншої держави. Якщо цей закон не працює у випадку із народними депутатами та топ-чиновниками, то річ, певно, не в тому, що він поганий, а в тих, хто його не виконує та не контролює виконання.

Так, в Україні точиться війна, а отже побоювання стосовно того, що подвійне громадянство становить загрозу безпеці країни та підживлює сепаратистські настрої, мають підґрунтя.

Однак вирішувати проблему одним махом, не дискутуючи, не дослухавшись до голосів мільйонів українців - не просто шкідливо, це відверте нехтування думками тих, на кому зрештою і тримається Україна.

Профільний комітет рекомендував цей законопроект до повторного першого читання і виступив проти автоматичного позбавлення українського громадянства. І яким буде кінцевий варіант документу - поки невідомо. А отже головні баталії щодо цього принципового для глави держави законопроекту ще попереду.