Позивний Сталінград

Група поверталась із роботи. Сонце тільки почало висвітлювати край неба. Від цього, а можливо від того, що всі повернулися неушкодженими, на серці потепліло. Заходили з боку "Сісєк". Вийшовши на Лєніна, бійці видихнули, почались перші розмови, жарти. Розслабились.

- Стой, кто ідьот, - пролунало прямо біля вуха.

Поки молодий перелякано озирається, інші посміхаються.

- Свої, Пєтровна. Сьогодні всі цілі. На днях заскочимо - поновимо запаси води, чогось смачненького занесемо, - нахилився прямо до обличчя напівсліпої бабки, яка виглядала з-за паркану єдиного цілого будинку на цьому кінці вулиці.

- Сашко, це ти чи що?

- Я, Пєтровна, я.

- Шо ж ви всі Саші у мене, - бабка прямо чи не на силу, нахиляє за рукави немаленького командира групи та повисає на ньому.

- Бачили, яку вирву зробили мені ті сєпари у городі? Повбивала б. А ковбаси ви мені більше не несіть. То вам вона потрібна, ви молоді. А у мене вже й зубів нема. Ну біжіть, не маячте тут.

"Бойова бабка, позивний Сталінград. У неї своя війна", - розповідають бувалі солдати "молодому". Хтось згадує, як вона на днях облаяла сусідку за сепаратизм (ніби та пожалілась, що їм гуманітарку не возять). Всі сміються, пришвидшуючи крок.

"Це ще що, - каже Хунта, посміхаючись у бороду. - На минулому тижні я заносив їй ліки, так вона підійшла, обійняла, як завжди, і каже: "Синок, дай шмальнуть". Дивлюсь - а вона вже мій АК погладжує".

"Вважай, її обійми - як оберіг". Всі замовкають. Чутно, як позаду Пєтровна шепоче якісь благословення.

Ніхто не знає, скільки їй років. Хтось каже 80, хтось 102. Родичів немає, соціальні служби Пєтровну не провідують. Будинок стоїть на краю вулиці як зачаклований. Все навкруги - "помічене" (а то й розвалене). А у неї все чисто, собаки мирно так гавкають, квіти висаджені, зелений город та червоні черешні найбільшого на вулиці калібру.

Непроста бабка. Характерна.


Момент із реального життя бійців 3 полку спецназу, з соціального волонтерського проекту "Коли закінчиться війна".