Слов’янськНаш: як над звільненим містом підняли український прапор

П'ятого липня місто, з якого почалась війна на Донбасі, святкує третю річницю звільнення. Слов'янськ навчився заново бути українським. Трьох місяців окупації більшості місцевих мешканців вистачило, щоб зрозуміти, що таке дім, і що таке загарбники. Рівно три роки тому над міською радою Слов'янська знову замайорів український прапор. Влад Волошин - військовий журналіст, який тоді виконував обов'язки офіцера прес-центру штабу АТО, був одним із тих, хто підіймав цей прапор.

Операція зі звільнення Слов'янська тривала кілька днів. Місто було блоковане нашими підрозділами. По численним укріпленням бойовиків у всіх районах міста та промисловій зоні працювала українська артилерія. Наші підрозділи готувалися зайти в місто з кількох напрямків. Влад тоді був представником центральної телерадіостудії Міністерства оборони, тому його основними функціями була підготовка матеріалів про роботу наших підрозділів, про те, як просувається антитерористична операція, про події у Слов'янську та Краматорську. Він у складі штурмових груп спецпризначенців заходив у місто. Для «Повернись живим» він вкотре згадав, яким був той день, як відреагували слов'янці на українську армію, та що було б, якби бойовики вирішили оборонятися.

ПРО ПОЧАТОК ОПЕРАЦІЇ. П'ятого липня наші групи спецпризначенців зосередилися біля в'їзду на Славкурорт. Тут ми уточнили маршрути, командири отримали всі корективи. В нашій групі було два добровольця, військові Нацгвардії, Іван Журавльов і Василь Ковальчук. Хлопці були розвідниками і напередодні, перевдягнувшись у цивільне, ходили в місто розвідати обстановку. Вони й вели наші штурмові групи. Спочатку ми на кількох бронетранспортерах увійшли до Славкурорту. Побачили першу лінію укріплень. Там уже нікого не було, але по нам почав працювати снайпер з невеличкої церкви біля озера. Нам вдалося його прибрати, і ми рушили далі.

Коли зайшли в місто, на великому перехресті побачили потужний район оборони. Бойовики навіть притягнули на нього гармати. Вони були недіючі, але виглядали досить солідно. Велика лінія траншей, мішки з піском… З правого боку були багатоповерхівки, звідти теж стріляли. В місті йшли бої.

Коли ми зайшли на центральну площу, мої бійці розсипалися проводити зачистки, а я з кількома хлопцями залишився біля міської ради. Її вхід був закладений мішками з піском, укріплений, було досить багато зброї і пляшок з коктейлями Молотова. В підвалах будівлі було дуже багато зброї. ПЗРК, гранатомети, міномети - якби це все здетонувало, центру міста не було б. Вони приготувалися захищатися, але чомусь залишили все. Слов'янськ готувався до штурму і, судячи з тієї кількості укріплень і зброї, яку ми знайшли, якби бойовики Гіркіна вирішили захищати місто, то бої були б запеклими. І було б багато втрат з обох боків і серед місцевих жителів.

ПРО РЕАКЦІЮ МІСЦЕВИХ ЖИТЕЛІВ. Місцеве населення було готове, що, ймовірно, у місто ввійде українська армія. Це була середина літа, а в них уже кілька тижнів не було питної води, електроенергії. Наша артилерія добре попрацювала по укріпленням бойовиків, і всі бачили, що якщо ми братимемо місто штурмом, то добре їх попрасуємо. Під час операції ми попереджали людей, щоб вони не виходили з будинків і квартир, тому що бойовики вели вогонь, і ми, відповідаючи, могли їх зачепити. Але були люди, які попри обстріли виходили, вітали нас. Бабусі хрестили нас на нашому шляху. Мене розчулив один випадок. Коли ми йшли колоною, чоловік похилого віку їхав повз нас на велосипеді. Ми йому показали, щоб він зупинився. Він став на коліна, дістав зім'яту пачку цигарок і запропонував нам. Він стояв і плакав. І казав, що вони нас дуже чекали. Коли ми вже звільнили місто, підняли прапор, почали підтягуватися місцеві. Навіть з дітьми. Вони говорили, що дуже чекали нас. Того ж дня почали видавати їм їжу, воду, памперси для дітей, харчування дитяче. Хоча в деяких районах досі йшли бойові дії. Вони взагалі за кілька тижнів відчули і зрозуміли, що з собою несуть терористи. Бо в місті були затримання, розстріли, катування в підвалах. Я не побачив тоді нікого, хто нам не був радий.

ПРО ПРАПОР. Коли ми під'їхали до міської ради, до нас вийшло кілька міліціонерів. Вони почали розповідати, що бойовиків уже немає, але до міськради заходити небезпечно, бо там усе заміновано і розставлені розтяжки. Попри це, хлопці з Нацгвардії вирішили вивісити український прапор, щоб було зрозуміло, що місто повернулося під контроль української армії. Ми піднялися на піддашок, де висіли прапори так званої ДНР і якогось святого. Певно, були якісь козачки, бо в них тих прапорів невідомих багато. Тільки ми туди вилізли, по нам почали вести вогонь. У Василя Ковальчука була снайперська гвинтівка, він вирахував, звідки стріляють, і відповідав на цей вогонь. А ми разом з Іваном Журавльовим вчепили прапор, який був у нього з Майдану. Через півтори години до Слов'янська приїхали тодішній міністр оборони Гелетей і начальник Генерального штабу Муженко з кількома знімальними групами. Власне, вони мали підіймати український прапор над містом, але тоді ще тривали бої. Щойно Гелетей почав доповідати президентові, що Слов'янськ під нашим контролем, як на перехрестя вибіг бойовик із двома зведеними гранатометами. Добре, що наші спецназівці зреагували миттєво. Керівництву порадили не лізти на гору, бо працюють снайпери. Тому вони встановили український прапор внизу, біля входу до міськради. Ще кілька днів після цього тривала зачистка міста, але від того дня Слов'янськ повернувся в Україну.

Того ж дня, п'ятого липня 2014 року, було звільнене ще одне місто - Краматорськ. Він зовсім поруч зі Слов'янськом. Бої за звільнення відбувалися одночасно. Керував ними Сергій Кривоніс, який до того, разом із нашим гарнізоном, утримував краматорський аеропорт. Між Слов'янськом і Краматорськом розташовувався 5-й блокпост, через нього того ранку намагалася прорватися група бойовиків. На двох БМП, двох БМД, кількох легкових автомобілях. Наші бійці з 25-ї бригади не дали їм прорватися, знищили кілька одиниць техніки і бойовиків. Кількох узяли в полон. Серед них були дві жінки. Одна з них була механіком-водієм БМП. У Краматорську вулиці також були всі укріплені, перериті траншеями, перегороджені бетонними блоками, узбіччя заміновані. Тут також серйозно готувалися до штурму. Залишали заміновані автомобілі, щоб підривати їх під час руху наших колон. Але того дня українські військові рухалися професійно і впевнено. Краматорськ повернувся під контроль України, а наша армія рушила далі: Дружківка, Костянтинівка, Дзержинськ…

Сьогодні Слов'янськ і Краматорськ живуть повноцінним життям. Люди ходять на роботу, інфраструктура міст відновлена. Життя продовжується у незалежній державі. Але на четвертому році війни в окупації бойовиків, російських найманців і сепаратистів залишається багато населених пунктів Донеччини і Луганщини. В окупації залишається багато українців. Армія зараз має інші задачі, але колись вона поверне контроль над усіма містами і селами України. Тільки для цього на мирних територіях потрібно пам'ятати, що війна триває, і підтримувати свою армію.

Текст: Дар'я Бура

Фото: з архіву Влада Волошина

Проект «Повернись живим»