ЛОМом по "Галичині"

Повідомлення прес-служби Львівської ОДА про перепоховання 23-х воїнів дивізії «Галичина», що загинули у Бродовському котлі, неабияк сполошило українську патріотичну спільноту. Буквально через годину після подачі інформації українські ЛОМи (лідєри обществєнного мнєнія - рос.) зайшлись у соцмережах істеричними постами. Тематика - стара, як війна московської пропаганди з українською національною історією.

Уважно прочитавши коментарі до допису, наприклад О. Мочанова, можна прослідкувати усі ключові моменти інформаційної операції РФ проти України, побудованої на міцно вбитих у голови «радянських школярів» міфах про «фашистов-бєндєровцов». Але давайте послідовно.

23 липня на меморіальному військовому цвинтарі у с. Червоне Золочівського району відбулось перепоховання тіл двадцяти трьох воїнів дивізії «Галичина». Тіла були знайдені пошуковою групою Товариства пошуку жертв війни «Пам'ять» у ході дослідження місць боїв під Бродами 13-22 липня 1944 року. На перепохованні були присутні ветерани-дивізійники, представники духовенства, представники молодіжних організацій. Інформаційне повідомлення у пресі супроводжувалось фото почесного караулу, серед якого був боєць в однострої дивізії. Саме це фото і викликало збурення в основному російськомовного українського сегмента соцмереж.

Націоналістичний портал «Сектор правди» ще раз переконався в тому, що новий проект - документальний цикл «Жива УПА», перший фільм якого «Орест» був днями презентований у Києві, - життєво необхідний для мислячої частини української спільноти. Цей проект, попри його історичність, є абсолютно актуальним, адже у ньому на рівні життєвої історії однієї людини піднімається цілий пласт проблем, що розділяють, поляризують українське суспільство і дають змогу ворогу здобувати одну інформаційну перемогу за іншою.

Герой першого фільму циклу «Жива УПА» - пан Орест Васкул - починав свій шлях боротьби з більшовицькою навалою у дивізії «Галичина». Далі були полон, УПА і Кингирське повстання. Більш як чотири тисячі дивізійників «Галичини» склали кістяк інструкторів Української Повстанської армії, адже вони проходили вишколи на найкращих навчальних полігонах - Нойгамері, Гайделягері - де отримали ґрунтовну військову освіту.

Під час роботи над фільмом знімальна група ретельно вивчала документи як стосовно героя, так і матеріали, дотичні до історії дивізії «Галичина». Беручись за роботу над фільмом, ми не мали упереджень стосовно дивізії, вивчення ж документів остаточно сформувало наше ставлення до цієї військової одиниці і до проблем інформаційного характеру навколо неї.

У інформаційній війні РФ проти української історії основними важелями є міфи, які можна об'єднати назвою «про фашистів». Коріння міфів сягає у глибоке дитинство, в ігри-«війнушки», де «наші» обов'язково перемагають «фашистів». Відраза до всього, що називається словом «фашист» така міцна і глибока, що ніяка логіка, ніякі документи, жодні спростування не можуть її перебороти. Зомбування лікуванню не піддається. Німецька символіка часів другої світової, форма, хоч трохи візуально схожа на форму Вермахту, навіть просто слово «фашист», кинуте будь-де, породжують неконтрольовану хвилю емоцій, близьких до істерики. Саме таку ми й спостерігаємо сьогодні.

Чому ми називаємо це зомбуванням? Тому що форма радянських військ, що завдали Україні не менше руйнувань і спричинили значно більше жертв, на рівні «ворогів» не сприймається і досі, навіть після доведення факту російської агресії на Донбасі на міжнародному рівні. Навіть форма НКВС не сприймається як ворожа. В Україні не існує заборони на символіку російської та радянської армії, немає заборони на символіку НКВС та КДБ. Але навіть серед заборон на нацистську символіку немає переліку відзнак дивізії «Галичина». Чому ж так гамірно сьогодні в українському медіа-просторі?

Ось основні постулати інформаційних опонентів пам'яті «Галичини».

- Вшанування пам'яті дивізійників суперечить висновкам Нюрнберзького процесу.

(Це - чистої води інформаційно-пропагандистський прийом (або заява невігласа від історії), жодних висновків стосовно «Галичина» - фашисти» у Нюрнберзі зроблено не було. За всю поствоєнну історію жоден з дивізійників не визнаний воєнним злочинцем. Отже, робити висновки про засудження дивізії «Галичина» у Нюрнберзі - це наклеп).

- «Галіцкіє фашисти разривают страну».

(Ще один прийом інформаційної війни - перекласти відповідальність за конфлікт і війну на Донбасі з РФ на західні області України. До речі, неологізми «галіцкіє», «Галіція» - це теж нововведення рашистської пропаганди, з'явились вони зовсім недавно і радо «юзаються» певним мереживним сегментом: «А мы, негалицкая не-Галичина, будем молча набюбдать и терпеть, очкуя сказать фашистам - Нет и Нахуй?» (О.Мочанов. Орфографію збережено).

- Такі заходи - добра пожива для російських ЗМІ.

(У нас дуже великий сегмент аудиторії переймається проблемами рашистських ЗМІ. Уже давно є сенс визнати, що будь-яка подія в Україні буде по-своєму інтерпретована ними. За браком подій у хід підуть зґвалтовані пенсіонерки та хлопчики в трусиках. Не забагато честі - турбуватись про ворожі мас-медіа?)

- Такі заходи дратують Польщу.

(Стурбованість українців нервами сусідів не має меж! Варто пам'ятати, що Польща розглядає події того періоду виключно у контексті власного права на територію, що відійшла до України у 1939 році. Тому вона, так би мовити, - зацікавлена сторона і не може вважатись неупередженою).

Та все ж основним постулатом є твердження, що такі події розділяють суспільство.

Тут не можна не погодитись. Суспільство розділене. На тих, хто вивчає українську історію вдумливо і глибоко, і тих, хто й досі жахається «страшних слів» і спирається на радянські міфи. До речі, у багатьох країнах світу знання історії - необхідна умова набуття громадянства. Суспільство розділене на нащадків тих, хто вважав ворогом Німеччину і боровся з нею у лавах червоної армії, і тих, хто бачив ворога у Росії і боровся з нею у лавах дивізії «Галичина». А ще тих, хто боровся і проти Німеччини, і проти СРСР у лавах УПА, куди йшли українці (і не тільки українці) і з одного, і з другого боку.

Суспільство є і буде розділеним, допоки влада країни (навіть умовно зараз складно назвати її українською) буде більше зайнята питаннями фінансів, аніж відновленням історичної справедливості. А лідери суспільної думки (ЛОМи) не припинять набивати собі ціну (віртуальну і реальну) за рахунок істерик у соцмережах, допоки ще із ЛОМів не перйменовані в ЛОСІв (лідерів остогидлих суспільних істерик).

Фільм «Жива УПА. Орест» закінчується зверненням визнати на рівні держави Україна матеріали Комісії Дешена, як це зроблено у Німеччині, Австралії, Канаді, Великій Британії. Ганебне тавро «фашистів» мусить бути зняте. Не тільки задля пам'яті наших предків, а і для блага нащадків, аби раз і назавжди вибити ґрунт з-під ніг «майстрів» у праведному гніві ділити країну на «наших» і «фашистів».

На фото: флешка з фільмом "Жива УПА. Орест"