Замкова виправна колонія (частина 2)

Керівництво в'язниці не втрачає надію довше поводити нас довкола. Поряд з нами з'являється все більша кількість працівників, які бажають з нами поспілкуватись. Але поки ми не розуміємо, до чого це, і навіть раді такій увазі.

Колонія чи курорт?

І ось ми наближаємося до будівлі з засудженими заради якої ми подолали цей нелегкий шлях. Рядовий працівник нервово всміхається і відкриває залізні сині двері з вивіскою "Сектор максимального рівня безпеки для тримання осіб засуджених до довічного позбавлення волі".

Зненацька на шляху з'являються нові незнайомі нам працівники. Ті вправно заговорюють нам зуби і переконують, що ми маємо побачити спочатку найголовніше - ремонт найстарішого корпусу. Ми не встигаємо оговтатись як вже йдемо напіврозваленими коридорами.

- Ось тут переступайте. Бо може вдарити струмом, - попереджує нас один з працівників, а позаду чуємо незрозумілі смішки інших.

Ми щиро здивовані тим, як довго нам показують голі стіни та ще й з таким ентузіазмом про це говорять. Адміністрація не втрачає можливості та хизується "правильним розподілом бюджету".

Деінде зустрічаємо ув'язнених, які роблять тут ремонт. Дехто з них встигає з нами поговорити і звісно ж розхвалюють умови утримання. Вони хвилюються, ніяковіють та відводять очі, а адміністрація пронизує їх поглядом.

Ми вже напружені, намагаємось читати між рядками, а працівники наступають нам на п'яти і не відходять навіть на півметра. Зненацька, я вперше відчуваю потужний психологічний вплив і почуваю себе злісним правопорушником. Лячно! Відганяю навіяні думки.

Ув'язненні, що працюють будівельниками, запрошують нас подивитись їх камери. Це особливі камери "для слухняних", вони схожі на повноцінні помешкання звичайних гастрабайтерів.

А в сирому та вологому коридорі зі стіни на мене дивиться та сама "Мона Ліза" в авторській інтерпретації.

- У нас тут власний Да Вінчі. Коли мають вільний час, дозволяємо трохи помалювати, - дивуються з мого інтересу до тюремного живопису працівники.

Рибне правило: їдальня там, де чутно запах смаженого пеленгасу

Поряд відчуваю запах смаженої риби, негайно вирушаємо у цьому напрямку. Ніс приводить нас у їдальню, де зараз вже годують ув'язнених.

Перевіряємо холодильник із харчовими зразками, - тут немає стікерів. Працівники просять "повірити на слово, - все сьогоднішнє", ми звісно не погоджуємось. До того ж, по сусідству розляглось дві заморожені курки, які хочуть дружити з відкритими зразками масла. Вимагаємо змінити їй місце проживання, у відповідь чуємо чергові смішки.

\

Квашений буряк чекає на вечерю, але вже пахне несмачною кислинкою і я не вірю, що це можна комусь вживати в їжу. Чищена картопля приймає ванну (дуже дивна практика в українських колоніях) і після обіду піде на пюре.

За найкращими італійськими традиціями, в Замковій колонії самостійно виготовляють пасту, або як її тут звуть "вермішель". Брудне приладдя доживає свого віку, але поки ще готує ось такі макаронні вироби.

Окрім свіжозамороженої риби та курятини, ми зустріли тут елітні сорти м'яса. Ще живі вони тут розводяться в сушених яблуках. Але нас упевнюють, що це "мушка, пил, ниточка", прямуємо далі.

По який бік ґрат живе повага: втрата меж та порушення прав

Наступні години моніторингової місії Національного центру правозахисту ми проводимо з засудженими, яким винесли вирок "довічне позбавлення волі". Вперше за весь час перевірок з нами мають бажання спілкуватись майже в кожній камері. Тим часом, працівників навколо нас більшає, але ввічливості з їх боку - дедалі менше. Обличчя супроводу постійно змінюються. Адміністрація навмисно дихає нам у шию та заглядає в наші записи, підслуховує особисті розмови і не дозволяє підійти до тієї чи іншої камери. Але обмеження стосуються не лише нас, - працівники безрозсудно та без будь-яких пояснень відмовляють ув'язненому в аркуші чистого паперу після особистої розмови з представниками перевірки. Лише згодом ми усвідомили, що це звичайний спосіб психологічного тиску на території Замкової. До того ж, як виявилось, не лише для засуджених.

- Дайте хоча б вдихнути, відійдіть на крок - прошу я адміністрацію Замкової, але реакція відсутня.

Тим часом, засуджені жаліються на порушення з боку адміністрації. А те, що відбувається в межах Замкової виправної колонії за словами ув'язнених більш схоже на дешевий фільм з найгострішим сюжетом. Втім, нахабні чоловіки у формі відмовляються пояснювати причини порушень, палять посеред коридору у нас за спиною, регулярно глузують з ув'язнених, відвішують хамовиті репліки в бік моніторингової місії та безпосередньо обговорюють її представників в нашій присутності. Хіба це не свідчить про низьку культуру та неналежну компетентність керівництва та працівників установи?

Ми здивовані та, навіть, збентежені поведінкою керівництва виправної колонії, але я встигаю записати діалоги з ув'язненими. Аби точно відтворити почуте, процитую їх:

- Я визнаю свою вину, і я опинився тут за свої вчинки. Але хіба це дозволяє комусь обмотувати ганчіркою кийок та бити мене ним? Були і синці, але кому і що тепер я доведу? - перед нами стоїть, на перший погляд, адекватний молодий чоловік.

Він говорить з нами відверто під час діалогу тет-а-тет ледь визираючи з-за "клітки".

- Схоже, що листи від мене не доходять в вищі органи, можливо вони не виходять за межі колонії. Допоможіть, будь ласка! - продовжує він, тримаючи в руках вщент списані аркуші.

Адміністрація дуже напружено відкривала його камеру за нашим проханням, а потім знехотя все ж вивела на особисте спілкування. І хоча ув'язненні знаходились за гратами, склом, працівники намагались будь-яким чином втрутитись у їх приватність: підслуховували нашу розмову під дверима, опирались проханням залишити нас, відмовлялись хоча б прикрити двері. Невже їм дійсно є чого боятись чи приховувати? Нас без сумнівів це зацікавило...

Нашу увагу привернув ще один засуджений. Він просив про розмову та благав про допомогу, а тим часом працівники Замкової стояли в кроці від нас та дозволяли собі потішатися з ув'язненого.

- Ви щось знаєте про засудженого Петрова (прим.авт. - всі імена змінені для конфіденційності та безпеки ув'язненого)? - запитуємо ми у сусідів цього чоловіка.

- Я часто чую як двері його камери відкриваються, а потім крики та глухі звуки, ніби хтось б'є по підлозі. Він лише здається дивним, насправді він нормальний. Його просто доводять до такого стану, - розказують нам у відповідь.

Неодноразово засуджені жаліються на доступ до всесвітньої мережі, обмеженні телефонні дзвінки, примусове голосування.

- Два рази в тиждень дають подзвонити близьким. Доступ до Інтернету півгодини на тиждень. А коли були вибори, то всіх змушували голосувати за одного кандидата. Хіба це не порушення наших яких-не-яких прав? - не втомлюючись, повторюють засуджені.

Найгірше, що нам доводиться чути в межах Замкової колонії звучить з уст засуджених без жодного остраху:

- Краще б вже залишили смертну кару. Ось так мучитись...ліпше вже закінчити це все, померти.

Наприкінці перевірки ми прямуємо на виробництво, де просимо показати відповідні документи контролю та обліку праці засуджених. Втім, знову чуємо чергові смішки та образи. Декілька засуджених намагаються відвести погляд, а дехто набрався сміливості та навпаки заглядає в очі, - ніби просять зрозуміти це мовчання. Ми розуміємо...

Насамкінець, керівництво Замкової відмовилося провести нас за межі колонії. Ми самостійно прямуємо до виходу і розуміємо, що це лише початок. Далі буде...

Пасічна Анастасія