Йокодзуна степу

- Та ну вас, не буду я за вами бігати. Тут почекаю.

Цього разу червневе сонце на Світлодарці було напрочуд милостивим. Дядя (наш провідник) махнув рукою у напрямку бліндажів за 50 метрів і почав зручно вмощуватись на бруствері.

Це був четвертий ВОП за останні 3 години. І всюди - напівприсядки, перебіжками по-двоє. На попередніх ВОПах ми були у лютому: тут нас накрили мінометами, там за рогом має бути спостережний пункт, а в глибині десь стоїть Дашка.

За звичних обставин довелося б як завжди півгодини "танцювати", розповідати хто ми, для чого знімаємо. Але цього разу вистачило декількох кліків у смартфоні з демонстрацією лютневих фото, щоби викликати довіру у бійців.

- Ух ти, наш Максимка!

- Диви, а цієї чудо вафлі в нас вже немає.

- А цей кіт досі в "Акваріумі" живе, тільки виріс, зараза.

На новому (для нас) ВОПі традиційно в першу чергу відпрацьовуємо штабні завдання - "наближуємо" ворожі позиції по периметру, чітко фіксуючи кожен кущик та вигин "зеленки" (потім батальйонна розвідка буде з цим розбиратись).

Спокійними ці позиції ніяк не назвеш, обстріл щоночі, як за годинником. Проте по дорозі назад спостерігаємо відвертий дзен. Наш провідник-розвідник, у позі відпочиваючого Будди насолоджується вже спокійним вечірнім сонцем.



Одне це фото варто було всієї нашої біганини окопами Світлодарки під травневим палаючим сонцем. Проте не втримався і дорікнув:

- Дядя, ну ти даєш, тут же все прострілюється.

- Та я товстий, мене вцілити важко, - хитро усміхається і показує рукою на невеличкий пагорб. - З їхнього боку навіть мене не видно.

Тут же погоджуємо фото. Задоволено і водночас хитро посміхається Олег.

- Хлопці, тільки куди ви цю фотку поставите, я ж не полковник якийсь, і не генерал?! Хіба мені вишліть, рідним покажу.