Ну от ми й у Малоросії…

Якось то сталося так непомітно, аж навіть десь, на жаль, логічно. Поглинання інформаційного простору, створення монополії на правду. Кількарічна кампанія з дискредитації волонтерського та добровольчого рухів. Знецінення всіх і вся. Ну тих, звісно, що не «лягли» і дедалі менш нелояльні.

Суд над українським солдатом Колмогоровим у Маріуполі, де, на думку військової прокуратури, не було війни. Це навіть не суд над Колмогоровим. Це суд над гідністю кожного українського солдата.А от днями, на річницю Голодомору, знову воронки, знову вони хапають тих, хто воював за цю країну. Ну вірніше не вони, а їх правнуки. Чомусь врізався у пам'ять той епізод з «Саду Гетсиманьского» Багряного, коли вони прийшли до батьківської хати.

З Анатолієм Виногродським ми познайомилися на блокаді. Бойовий полковник.

У мене бракує слів...

І я не хочу чути про право. Я хочу справедливості. Я втомився чути від тисяч людей як народний депутат і про відсутність права, і справедливості. Втомився, бо не знаю, як тому дати ради.Я не знаю, чому воронки не хапають російську агентуру, регіоналів, казнокрадів та іншу наволоч. Не здійснюють викрадення на окупованій території виродків, не знищують ворогів держави.

Проте ні, я знаю чому. Якщо ми не скажемо свого слова, вони обов'язково прийдуть по всіх.