Про наслідки викриття текстових запозичень Лілією Гриневич: коментарі "Дисергейту"

Антиплагіатна ініціатива "Дисергейт" зібрала коментарі щодо фактів плагіату, виявлених у наукових роботах міністра освіти та науки України Лілії Гриневич.

Елеонора Шестаков,  викривач "Дисергейт", доктор наук.

В останні дні йде активна дискусія навколо відповіді пані Лілії Гриневич щодо звинувачення її у плагіаті. Викликає повагу той факт, що пані Міністр знайшла сміливість публічно визнати, що "Ці дві статті писалися в перервах між законодавчою роботою, уривками і похапцем" та "Визнаю, що деякі зауваження до цих двох статей є справедливими. Публічно обіцяю, що зазначені статті не використовуватиму в подальшому науковому доробку". Здавалося б, що пані Міністр освіти та науки, яку добре знають в якості Голови Комітету з питань науки та освіти Верховної Ради України, як людину, яка багато зробила для того, щоб у новому законі України "Про вищу освіту" була норма про боротьбу з плагіатом, вчинила так, як і мусила вчинити.

Проте два останніх абзацу її посту у мережі, який присвячено відповіді на звинувачення у плагіаті, викликають декілька концептуальних запитань. Перше запитання: на підставі яких фактів було зроблено заяву про те, що викриття у плагіаті робили та просували у соціальних мережах, масмедіа люди Табачника? Плагіат – це завжди глибоко індивідуальний вибір: привласнювати чи ні чужі тексти, вирішує сама людина. Як людина сама вирішує віддавати чи ні на публічну професійну експертизу до наукового видання статті з плагіатом, до того ж недбало написані. Звинувачувати безпідставно когось в тому, що використовують наслідки такого індивідуального та свідомого вибору, – це не просто недалекоглядність, спроба відвернути увагу від суті проблеми (плагіату), а відверте намагання перевести розмову в фарсову площину. Зрозуміло, що не люди Табачника чи когось іншого писали ці статті "уривками і похапцем", включаючи до них частини чужих текстів. Зрозуміло, що не люди Табачника чи когось іншого вимагали від пані Міністра друкувати ці статті у провідних наукових виданнях України. Зрозуміло, що не люди Табачника чи когось іншого змусили відмовитися пані Гриневич від цих статей, а вона сама.

Таким чином, виникає друге запитання: навіщо було у відповіді на звинувачення у плагіаті апелювати до спроб реваншу людей Табачника та "захвату" НАЗЯВО, Державної інспекції навчальних закладів, Інституту модернізації змісту освіти? Навіщо було формувати у суспільства уявлення про нібито спроби "рейдерського" захоплення ключових інститутів, які відіграють головні ролі у житті освіти та науки країни? Відповідь нібито очікувана: "Я буду цьому активно протистояти". Але що за цим стоїть? Стереотипна відповідь, що, крім мене, ніхто цьому не зможе протистояти? Як свідчить немала кількість коментарів, освітяни та науковці пішли у напрямку такого шаблонного шляху. Але я не думаю, що це була основна причина саме таким, дещо дивним, чином побудувати текст відповіді на звинувачення у плагіаті.

Мені здається, що причина парадоксальної побудови тексту відповіді пані Міністра (перша частина ламає горизонт очікування (Х.-Р. Яусс), бо м’яко зрікаються статей, а друга – працює з суто кліше, бо апелює до підступів політичних опонентів) в іншому. Зараз у суспільства назріла критична маса людей, які розуміють, що безкарність за плагіат, прикриття плагіату, створення та підтримка "фабрик" плагіатних дисертацій, статей, може привести до остаточного колапсу в науці та освіті України. Але запуск механізму притягнення до відповідальності за свідому, багаторічну плагіатну діяльність заціпить та унеможливить подальше соціально комфортне існування не лише окремих високопосадовців, їх родичів, знайомих, а також ректоратів, керівництва та професури багатьох вишів, наукових установ, де працюють плагіатори, функціонують спецради з захисту дисертацій, випускаються наукові видання. Як відомо, за новим законом "Про вищу освіту" передбачено суттєве покарання опонентів та установ, які допустили до захисту плагіатні роботи. А 27.07.2016 р. з ініціативі МОН України з Постанови Кабінету Міністрів України від 24.07.2013 № 567 "Про затвердження Порядку присудження наукових ступенів", було виключено розділи "Позбавлення наукових ступенів" і "Розгляд апеляцій". З подачі МОН було створено правовий вакуум, який й дає підстави для розвитку академічної недоброчесності, зокрема нерегульованого та неконтрольованого жодною чинною нормою закону плагіату в наукових доробках. Довго такий стан речей існувати не може. З одного боку, тиск "низів", які вимагають причинно-наслідкових дій у боротьбі з плагіатом. З іншого – намагання "верхів" та тих, хто причетний до плагіатної діяльності, скерувати ситуацію у напрямок пробачення плагіаторів та почати все нібито з чистого аркушу. Це і є підставою для еклектичної за своєю сутністю відповіді пані Лілії Гриневич. Але така еклектика, яка хоче втілити в життя приказку "і вовки ситі, й вівці цілі", не може більше тривати. А куди вона поверне – подивимось...

Світлана Арбузова, докт. мед. наук, професор, член-кореспондент НАМНУ, заслужений лікар України.

Доречно згадати іншу недавню історію - з міністром культури, який невдало використав слово "генетика". Ніхто з науковців не відреагував, і це правильно, бо немає навіть предмету для диспуту. Важливо, що є насправді. Він вибачився за некоректне висловлення і на цьому треба поставити крапку. З міністром освіти й науки інша справа. Пані Гриневич, крім вибачення, має показати, що готова до боротьби з плагіатом і фальсифікаціями у науці. Саме це від неї чекає громадськість та суспільство взагалі. Перший крок – визнати плагіат у роботі Кириленко і позбавити її наукового ступеня. Справа у тому, що тільки це допоможе пані міністру довести свою готовність до змін та захисту чесного імені науки. Ставлення до справи Кириленко – є маркером, чи пані Гриневич за науку, чи за псевдонауку.

Ірина Єгорченко, кандидат наук, член "Дисергейту".

Після історії з виправданням Кириленко (були підстави позбавити її ступеня хоча б на основі недостатньої кількості публікацій, матеріали були направлені в МОН Тетяною Пархоменко), підтримкою викладання псевдонаукових положень та фактичної легалізації плагіату спочатку шляхом зміни означення плагіату (згідно висновку “експертів” для Кириленко, некоректні запозичення могли вважатись коректними, якщо справжній автор згадувався будь-де в попередніх роботах запозичувача), а потім і скасуванням положень, які уможливлювали позбавлення ступеня (чим МОН непрямо довів, що мав юридичні підстави скасувати ступінь Кириленко) - особисто я не бачила жодної потреби у подальшому дослідженні академічної доброчесності Лілії Гриневич. Суспільство та уряд це не дуже цікавить, плагіат легалізований, і на мою думку ніяке знаходження плагіату не могло перевершити відмову головному фізику країни академіку Локтєву у праві висловлювати експертну думку (яку мав би приймати до уваги МОН) щодо змісту освіти у курсі, де йшла мова про науку (нагадаю, що назвою курсу була “Культура і наука”, а не “Псевдонаукова маячня”).

Проте, оприлюднення дослідження щодо статей пані Гриневич та її реакція виявилися дуже цікавими. По-перше, на відміну від історії з Катериною Кириленко, пані Лілія визнала “трошки некоректних запозичень” та пообіцяла не включати досліджені статті до переліку статей для докторської дисертації. Цього разу Олега Смірнова не назвали “фізичною особою”, слова якої нічого не варті порівняно з думкою (навіть очевидно абсурдною) докторів педнаук. Лілія Гриневич не заперечила валідність порівняльних таблиць для аналізу плагіату, як це було зроблено щодо Катерини Кириленко, і цілком коректно висловилась щодо конкретних зауважень, приймаючи загальноприйняті міжнародні поняття про коректність запозичень (знову ж таки на відміну від екзотичного підходу, прийнятого педагогічними “експертами” у справі Кириленко, які навели цілий список “виправдань”). Хоча, звісно, наводити статистичні результати невідомого програмного забезпечення з невідомою базою порівняння непрофесійно. Де гарантія, що база порівняння включала саме знайдені джерела некоректних запозичень? Жодні “відсотки унікальності” не є доказом відсутності плагіату, особливо якщо вже є порівняльні таблиці.

Прогнози щодо відставки і порівняння з міжнародним досвідом в коментарях були явно некоректні - після історії з Кириленко плагіат цілком дозволений, навіть фактично визнаний “запозичувачем”, за винятком екзотичних випадків 100% копіпастингу чужого тексту.

Але далі відбулося найцікавіше. Численні захисники почали виправдовувати Гриневич, насправді далі заганяючи ситуацію на поле скандалу. Виявилась реальна проблема Лілії Михайлівни - відсутність компетентної ефективної команди, і стали зрозумілі причини конфліктів з громадськістю останніх місяців.

Не будемо говорити про різні маніпуляції типу “політичного замовлення”, “людей Табачника”, “противників реформ”, придумані захисниками думки і плани неприхильників плагіату.

Серед цих маніпуляцій були досить смішні - якщо “всі-всі” є плагіаторами - значить, з тверження певних захисників випливає, що система освіти в країні нікчемна і МОН взагалі потрібно закрити, а міністр недієздатна? Якщо в плагіаті звинувачують ”противники реформ” - значить, цих уявних противників все влаштовує, і реформи непотрібні, в тому числі щодо забезпечення академічної доброчесності?

З коментарів захисників Гриневич я дізналась багато цікавого щодо політичного протистояння груп прихильників різних кандидатів на посаду голови НАЗЯВО, проте не візьмусь ставати на чиїсь сторону. Тим більше що ми неодноразово критикували всіх претендентів. Але найцікавіший “захист” - від редакторки журналу, де опублікована одна зі статей - Світлани Сисоєвої. Редакторка фактично підтвердила, що журнал не має контролю якості статей та належних процедур рецензування (вона ж і головний редактор, і рецензент), та навіщось похвалилась індексацією журналу малоповажними базами, відомими відсутністю вимог до якості публікацій в журналах). Дивно, чому пані міністр не обрала для своїх статей журнал з належними процедурами забезпечення якості публікацій - як МОН закликає робити викладачів та науковців.

Зазначу, що навряд чи можливий професійний діалог з людиною, яка хвалиться тим, що журнали “входять до наукометричних баз Index Copernicus International та РИНЦ”, та вважає “відсотки оригінальності” доказом відсутності плагіату.

Цікава також швидка стаття судового експерта Катерини Сопової, яка чомусь пише неправду, що твердження про плагіат зроблене “за допомогою комп’ютерної програми чи сервісу пошуку запозичень текстів”.

Поява цієї статті та її аргументація незрозумілі після визнання некоректних запозичень самою Лілією Гриневич. Вона мабуть мала б знати про свої ранні твори, та про думки, незалежні від Огневюка та Сисоєвої? Авторка статті також користується хибною логікою пошуку виправдань в стилі педагогічних “експертів” Катерини Кириленко, яка фактично була відкинута в тексті самої Лілією Гриневич.

Зауважу, що у нормальних вчених належне посилання - це все ж посилання саме на те джерело, з якого був взятий текст, і саме після чи до цитати - чи хоча б в тій самій статті, а не десь раніше.