Чи становить плагіат загрозу національній безпеці?

До питання про боротьбу з плагіатом у контексті національної безпеки.

Нещодавно голова РНБО Олександр Турчинов вийшов з програмним виступом "АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ", в якому, зокрема, зазначив таке:

"Продовжуються започатковані ще у 1970-ті роки процеси деградації охорони здоров’я, освіти, науки. Попри збереження або навіть зростання кількісних показників у сфері освіти, її якість, особливо у природничій і технічній галузях, суттєво знизилась. Тривають легітимація і популяризація псевдонаукових концепцій. Поширюється віра в астрологію, магію, чаклунство, що відбиває деградацію суспільної свідомості". 

Як бачимо, голова РНБО робить акцент на низькій якості та тенденціях профанізації науки та деградації свідомості.

Проте, на жаль, автор не відзначив плагіат як проблему національної безпеки. А вона існує та є однією з визначальних процесів руйнування держави.

Плагіат, як загроза нацбезпеці, має чотири виміри:

1. Утворення токсичних мереж вигодоздобувачів та заміщення ними апарату управління, зокрема державного.

2. Фінансові втрати внаслідок перерозподілу коштів на доплати плагіаторам та недофінансування продуктивної науки.

3. Поглиблення аномії в суспільстві, тобто посилення анархії, зловживань владою, відсутності законності та захисту прав громадян.

4. Розмивання ідентичності внаслідок втрати ключових цінностей, зокрема пов’язаних із творчістю та продуктивністю.

Розглянемо детальніше…

Передмова.

Особливістю радянського періоду була жорстка система добору науковців, заснована на елітарних уявленнях про нерівномірність розподілу таланту та геніальності. Доступ до вищої освіти – постачальника кандидатів у науковці був порівняно низький, тому до наукових шкіл потрапляли одиниці найкращих або "найблатніших".

Після здобуття незалежності відкрилися шлюзи для задоволення високого попиту на дипломи про вищу освіту та зростання доходів вишів. Так з’явився квазіринок дипломів. На ньому контрагенти виконували формальні процедури "отримання/надання знань". Масифікація вищої освіти призвела до зростання чисельності викладачів та необхідності встановлення кваліфікаційних критеріїв допуску їх до роботи та, загалом, регулювання діяльності вишів. У середині-наприкінці 90-х були закріплені нові вимоги до ліцензування та акредитації вишів, серед яких передбачалося, що частка осіб із науковими ступенями та вченими званнями має становити не менше 75% кадрового складу. Таке стимулювання мало жахливі наслідки: у країні запрацював квазіринок дисертацій. Його роботу забезпечили, зокрема, і так звані "ваківских журнали" - білянаукові видання, в яких можна було опублікувати статті для формального виходу на захист. При цьому мова не йшла про проведення наукових досліджень, результати яких потребували оприлюднення. Ні. Тільки виконання формальних вимог - тексти статей і дисертації, правильно оформлені документи для подачі у спецраду. І, звичайно, просування претендента на ступінь забезпечували "свої" люди – науковий керівник, члени та голова спецради, опоненти, тобто мережа досягнення особистого інтересу.

1. Якщо система здобуття наукових ступенів та вчених звань створена і використовується не за призначенням, тобто не для розвитку науки, то мова йде про зловживання – дію на користь корпоративних та особистих інтересів. Дуже скоро, якщо не відразу, охочі отримати ступінь/звання зрозуміли, що значно легше переписати вже існуючі тексти та привласнити їхнє авторство, аніж створити свої. Тим більше, що члени "своєї" мережі, як правило, поблажливо ставилися до порушників академічної доброчесності.

Так почалася епідемія плагіату, яка вразила педагогічні, юридичні, економічні, медичні, філологічні та інші соціально-гуманітарні науки, а також частково технічні науки. Надалі плагіатори з науковими ступенями і вченими званнями використали свій статус для кар’єрного зростання та розбудови власних токсичних мереж. Імовірно, що більшість політиків, керівників держорганів, установ та організацій, топ-менеджерів, які на момент написання та захисту дисертацій обіймали свої посади, а не були викладачами або науковцями, мають проблеми із плагіатом, або захистилися з порушеннями академічної доброчесності. Бо для того, щоб стати науковцем треба вести наукову роботу, здійснювати дослідження. А в умовах повної зайнятості це суміщення неможливе.

За порівняно невеликий строк у 10-15 років токсичні мережі плагіаторів стали домінувати у науково-освітньому та державному ландшафті. За нашими оцінками, таких мереж існує близько десятка тисяч. До однієї мережі можуть входити від десяти (так звана "наукова школа") до декількох десятків осіб в залежності від авторитетності лідера, або їх об’єднання/асоціації - хаба – комунікаційного центру мережі. Вони поступово витіснили професіоналів та отримали доступ до суспільних ресурсів, за рахунок яких продовжують паразитувати. У цьому контексті про яку якість державного управління можна говорити, якщо міністерка освіти і науки Гриневич була викрита на компіляції у статтях як формі плагіату, екс-міністр Ніколаєнко, нині ректор НУБіПу – на махровому копіпасті у докторській дисертації, а голова Державної інспекції навчальних закладів, юрист Гурак на масовому плагіаті у статтях та кандидатській? Очевидно, що вони не тільки не будуть боротися із крадіжками інтелектуальної власності, а створять умови для безкарності для інших плагіаторів. Що було безпосередньо зроблено міністеркою освіти і науки Гриневич, яка скасувала дію норми щодо позбавлення наукового ступеня та здійснення апеляцій? На сьогодні лише через суд та за допомогою вкладання значних коштів в експертизу можна довести факт плагіату. Проте, з високою імовірністю надалі плагіатор покараний не буде, а його токсична мережа збережеться. Більше того, плагіатори почнуть мститися та викорінювати із контрольованого середовища порядних науковців, як це, наприклад, сталося із Тетяною Пархоменко, яку звільнили із КНУКіМ через викриття плагіату в дисертації Катерини Кириленко. Треба визнати, що тисячі порядних викладачів зазнали скорочення внаслідок колапсування системи вищої освіти. На робочих місцях залишилися виключно лояльні до токсичного керівництва кадри, у першу чергу плагіатори. Отже, як на рівні державного управління, так і на рівні вишів відбулося захоплення плагіаторами керівних посад та заміщення доброчесних фахівців недоброчесними. У таких умовах державний апарат та вища освіта не можуть нормально функціонувати, бо окуповані паразитами.

Не варто забувати, що академічно недоброчесна людина, діючи у власних інтересах може відбутися у ролі корупціонера, хабарника, контрабандиста чи навіть кримінального авторитету, оскільки моральну межу вже подолано. Таким чином токсичні мережі плагіаторів еволюціонують у бік посилення і урізноманітнення зловживань/злочинів. Це є загрозою національній безпеці.

2. Питання фінансування особливо гостро постає у моменти дефіциту ресурсів та неможливості їх швидкої генерації та відновлення. Саме зараз, під час воєнних дій на Сході, несприятливої глобальної ринкової кон’юнктури на вітчизняні товари, скорочення виробництва та бізнесу, кожна копійка вкладена у науку є шансом на модернізацію країни. А що ми бачимо насправді? За нашими розрахунками від 300 млн. до 4 млрд. гривен щорічно держава витрачає на підтримку плагіаторів, зокрема на виплату доплат на наукові ступені та вчені звання. Імовірно, що зростання мінімальної зарплати до розміру 3200 вплине на зростання видатків на утримання плагіаторів. У цей же час йдуть масові скорочення кадрів у закладах Національної академії наук України. За умови викриття плагіаторів та стягнення з них отриманих надбавок та адміністративних штрафів вдалося б суттєво покращити фінансове забезпечення наукової спільноти НАНУ. І мова йде лише про прямі державні збитки через перерозподіл на користь крадіїв. Тоді як варто говорити про інший прямий вплив плагіаторів на перерозподіл ресурсів і доходів у країні, пов’язаний із прийняттям рішень. Певно, у цьому випадку мова йде про десятки мільярдів гривен щорічно. Оскільки фінансові і ресурсні можливості суспільства у певному часовому проміжку обмежені це є загрозою національної безпеки.

3. Найбільш руйнівний вплив плагіат чинить на систему норм, їх визнання та дотримання. Так сталося, що правила і обмеження є складовою культури. Ними керуються при взаємодії. Сутність будь-якої норми полягає у її практикуванні. Якщо вона існує як частина буденності, то її формалізації у законі - це справа часу. А якщо нормотворчий орган генерує далекі від дійсності норми, то для того, щоб вони стали частиною буденності треба контролювати і стимулювати їх використання. Відсутня практика - відсутня норма. Брак засудження та боротьби із плагіатом у нашій науковій спільноті свідчить про неукоріненість в Україні відповідальної, законослухняної поведінки. В інших країнах, наприклад в Словацькій республіці, лише факт замовчування особою плагіату є підставою для її звинувачення у співучасті і суворо карається законом. Таким чином, українська норма боротьби із плагіатом має імітаційний характер. Процес її впровадження заблокований токсичними мережами та вигодоздобувачами. А поки не зломлений поведінковий патерн, що сприяє практикуванню плагіату і списуванню, починаючи із дитсадка-школи, говорити про дотримання законності та захисту прав громадян у сфері інтелектуальної власності, освіти і науки недоречно. Масова підтримка негативного поведінкового патерну стає основою для порушення закону в інших сферах. Безкарність призводить до зростання некерованості структур, поширенню волюнтаризму та анархії у вчинках, зростання соціального напруження, що знаходять вихід у різного роду ексцесах – самосудах, насиллі та заворушеннях. Таким чином нездоланність плагіату на нинішньому етапі розвитку українського суспільства містить ризики розширення та поглиблення протиправової поведінки в загалі.

4. Розмивання ідентичності є одночасно як психологічною, особистісною проблемою, так і суспільною проблемою, бо на ідентичностях вибудовується спільний світ – культура. Особливо якщо мова йде про цінності самореалізацію через творчість та продуктивну працю. Плагіат підриває потребу у творчості, заперечуючи її можливістю скористатися плодами чужої праці для здобуття статусу, кар’єри, доходів. Культура паразитування розвивається лише на основі співіснування з культурою творення. Проте, у довготривалій перспективі їхнє балансування неможливе: одна із них обов’язково через поширення власної практики стає домінуючою. Якщо перемагає культура паразитизму продуктивні члени витісняються на периферію, стимули до праці знищуються, імпульс до економічного зростання втрачається, загострюється проблема перерозподілу ресурсів, утримання влади та стабільного функціонування суспільства. Толерування плагіату та його практикування змінює осердя особистості, вікових когорт та поколінь. З впевненістю можна сказати, що декілька молодших вікових когорт і частина поколінь пізніх бебі-бумерів, Х та Y, зазнали руйнівного впливу на особистість практик плагіату та списування. У широкому контексті ситуація розмивання ідентичності унеможливлює реалізацію реформ в країні, євроінтеграційні та модернізаційні прагнення українців.

Узагальнюючи: плагіат є загрозою національній безпеці. Кроки з його викорінення сприятимуть очищенню системи управління, підвищать ресурсний потенціал суспільства, зміцнять дотримання норм та ідентичність. Відповідальність за подолання плагіату покладається на органи державної влади, які, діючи у межах повноважень, мають забезпечити розробку і реалізацію комплексу заходів з його подолання, залучивши до моніторингу і контролю громадянське суспільство.