Хто контролює “Воду Донбасу”?

Не секрет, що влада у Маріуполі — це продовження холдингу “Метінвест”. Від компанії Ріната Ахметова залежить дуже багато. У питанні водопостачання Маріуполь — це найбільше з міст, підключене до державної “Води Донбасу”. Насправді ж і цю компанію давно контролюють структури Ахметова.

Влада у Маріуполі — це продовження холдингу “Метінвест” Ріната Ахметова. Міський голова Вадим Бойченко є колишнім HR-менеджером найбільшого у місті та одного з найбільших в Україні підприємств - металургійного комбінату ім. Ілліча. Колишні менеджери холдингу займають посади заступників, голів департаментів у міськраді. До того ж, 45 з 54 депутатів представляють “Опозиційний блок” і у більшості солідарні з планами міського голови. 

Також Ахметов та його підприємства  сплачують найбільших відсоток податків на доходи фізичних осіб та є найбільшими роботодавцями у Маріуполі. Це близько 36 тисяч робочих місць.

Військово-цивільна адміністрація чи Ахметов: хто контролює воду

Історія “Води Донбасу” розпочалася у 1930 році. Загальна довжина систем та інфраструктури водопостання, які контролюються компанією, — більше 11 тисяч кілометрів. До початку війни на сході компанія налічувала більше 11 тисяч робітників та постачала воду до більш ніж 300 міст та населених пунктів. Зараз частина інфраструктури розташована на окупованій територій та знаходиться під постійними обстрілами.

Юридично власником “Води Донбасу” є Донецька обласна державна адміністрація. За відсутності функціонуючої обласної ради пан Павло Жебрівський має безпосередній влив на всі питання стосовно компанії. Наприклад, щодо її фінансування.

Фактично — велика частина інфраструктури знаходиться на окупованій території, а сама компанія має мільярдні борги перед “ДТЕК” Ріната Ахметова. Це не дивно, адже абсолютна більшість міст, які підключені до “ВД”, неспроможні сплатити за послуги водопостачання у повному обсязі та мають борги. До цього додаються великі втрати води через пошкодження інфраструктури. Крім того, на окупованих територіях введений мораторій на підвищення тарифів на воду і вони залишились на рівні 2014 року - 1 грн/м3 (для оптових споживачів), в той час як на підконтрольній території тариф вже двічі підвищили до майже 7 грв/м3.

Ще одне підтвердження впливу Ахметова на “Вода Донбасу” — звернення компанії до олігарха з проханням “надати допомогу в знятті арешту з рахунків зі всіх структурних підрозділів і розблокування їх роботи мінімум до стабілізації ситуації в регіоні”.

9 листопада 2017 року Верховна Рада України проголосувала за зміни у державний бюджет, які включають в себе погашення майже 2 млрд. грн боргу “Води Донбасу” за електроенергію. Новина була озвучена телеканалом “ТРК Україна” як “захист стратегічно важливого підприємства”. Канал теж контролюється структурами Ахметова

Отже, якщо “ДТЕК” Ахметова заробляє на боргах “Води Донбасу” за допомогою грошей платників податків, постає питання серйозності намірів Маріупольської міської ради щодо бажання “розірвати стосунки” з “Водою Донбасу”. 

Є два варіанти розвитку подій:

1. Міська влада Маріуполя обіцяє “водну незалежність” міста, але виконувати обіцянку не збирається, бо місто є найбільшим споживачем “Води Донбасу”. Це підвищує спроможність компанії платити за електроенергію “ДТЕКу” Ріната Ахметова. 

2. Ахметову вигідно збільшити борги “Води Донбасу” через відключення Маріуполя, відповідно збільшивши борг за електроенергію перед “ДТЕК”. Борг по вищезгаданій схемі може бути покритий з державного бюджету, тобто з кишені кожного українця.

Обидва варіанти патові, бо не вирішують проблему водопостачання ані міста, ані регіону та продовжують наповнювати кишені олігарха.

До того ж, незрозуміло, наскільки відключення Маріуполя від “Води Донбасу” вдарить по іншим містам регіону, адже компанія втратить найбільшого споживача, відповідно — гроші.

Загалом ця ситуація добре описує положення в державі загалом: відсутність у місцевої та центральної влади бачення розвитку міст та регіонів; системна залежність життевоважливої інфраструктури від олігархів; збереження олігархічного “статус кво” за відсутності перспективного бачення призводить до надвеликих ризиків. Серед них реальна вірогідність гуманітарної катастрофи півмільйонного Маріуполя та інших міст регіону.