Про Полторака здорової людини і Полторака курильщика

Колись давно в моєму телефоні пролунав дзвінок. Номер був незнайомий. Я зняла трубку і гаркнула про ало і слухаю.

-  Діана Макарова? – спитали трохи сором’язливо. – Це вас турбує Полторак такий.

«Пранкери» - подумала я, і відповіла в трубу:

-  Степан Тимофійович, чоль?

-  Він самий. – реготнула труба.

-  А чому ви мені телефонуєте не зі свого телефону? Це не ваш номер. – суворо запитала я.

-  А ви що, знаєте мій номер? – здивувались в трубі.

«Наче не пранкери» - подумала я і пояснила докладно про волонтерську базу, в якій є геть усе.

-  Та це теж мій номер. – сказав Степан Тимофійович. – Я, власне, хотів з вами поговорити. Ви там написали у фейсбуці, що Полторак прийняв погану форму. А Полторак навпаки, сам воює проти поганої форми.

-  Це добре. – похвалила я. – Отже, ми з вами стоїмо на однакових позиціях. І взагалі, мені ваші друзі та підлеглі колись розказували, що ви, Степане Тимофійовичу, маєте тенденцію дбати про кожного солдата.

-  Таааак… Ми мусімо дбати. Про кожного солдата, так. – гаряче підтвердив Полторак.

Далі Степан Тимофійович запросив мене на каву. Поки ми говорили, я однією рукою тримала слухавку, а другою – перевіряла номер. Перевірка стверджувала, що номер дійсно належить міністру оборони.

Кава не склалась. Вибухнуло Сватово, і ми обоє поїхали туди, кожен своїм транспортом. Хтось полетів вертолітом, хтось погнав волонтерський караван. Самі вже здогадайтесь, хто тут був хто. Але зарубку на телефоні я поставила і схвально згадувала цю розмову. Бо це був Полторак здорової людини.

Іншим разом ми зустрілись з Степаном Тимофійовичем на одному з нагороджень і знову домовились про каву. Але вибухнув фронт, я помчала туди – і знову кава не склалась. Але друга зарубка мовила про те, що це ще теж був Полторак здорової людини.

Він непоганий керівник, я вам скажу. Він завжди вмів дослухатись до волонтерства, і навіть бували випадки, коли цілий міністр оборони дослухався до голосу принаймні офіцера. Про солдатів не чула. Але усе здорове сприйняття колись закінчується.

Ось наш Степан Тимофійович у Штатах з робочим візитом. І Мирослава Гонгадзе бере у нього інтерв’ю.

М. Ґ.: Від військових часто можна почути нарікання на погані умови забезпечення фронту, і волонтери вже четвертий рік поспіль досі вимушені просто посилати на фронт елементарні речі – вологі серветки чи черевики. Коли взагалі буде армія справді забезпечена повністю?

С. П.: Я хотів би Вас розчарувати. Ви трохи запізнилися з цим запитанням рівно на чотири роки. Я думаю, що інформація, яку Ви маєте, вона не відповідає дійсності, і для того, щоби зняти це питання, я Вас особисто запрошую в Україну і разом з Вами поїду на лінію зіткнення для того, щоб Ви могли переконатися, які там є проблеми і які проблеми вже вирішені. Проблеми, про які Ви кажете – проблеми 2014 року. Тоді в нас були порожні склади, не було запасів техніки, не було запасів озброєння, не було запасів пального, професійно підготовлених військових, було дуже мало. Сьогодні ситуація в Україні помінялася кардинально, в тому числі в Збройних силах.

Шановний Степане Тимофійовичу. Тепер я хотіла б вас розчарувати, якщо ви дійсно вірите у те, що ви відповіли Мирославі.

1.  Почнемо з вологих серветок, раз вже Мирослава взяла їх для прикладу.

Вологі серветки волонтери як возили на фронт коробками, так і возять. Оця дрібниця – це те, про що армія і досі не подумала. Не розробила. Не видала. А це гігієна, це крайня необхідність, скажу вам, якщо ви сам не розумієте. Але це дрібниці, не будемо на них гострити увагу.

2. Так, за чотири роки війни армія нарешті забезпечила свій особовий склад черевиками. І тут, я гадаю, Полторак сидів як на голках, боячись, аби йому не задали питання – так скільки ж відкатів отримано було для впровадження армії тих Таланів? Мирослава змовчала.

Ок, берці є. Хлопці кажуть:

-Ну, нормальні берці. Тут я армії вдячний.

- Правда, ціна їх дещо завищена. – вкрадливо підказуємо ми. – І то ж нічого, що на кожній парі берців у тебе, так, особисто в тебе, було вкрадено з кишені певну суму грошей.

- Да??? – питають хлопці

Звичайно, їм там на фронті ніколи над цим замислюватись.

Дівчата-військові взагалі мовчать. Бо взуття для специфічної жіночої ноги в нас досі не розроблене. Ну, та нічого, жінкам-військовим берці привезуть волонтери. Щоправда, жінок-військових в нас на фронті стає чимдалі більше. Ну, та нічого, волонтери додадуть до коробок з вологими серветками ще кілька коробок берців для жінок – якось та справляться. Щоправда, берці 35 або 47 розмірів армія навряд чи видасть, а ми знаємо випадки і берців 50 розміру, і 53, і навіть 57 – ну, та нічого, додамо ще коробку з нестандартними розмірами, якось вивеземо, не звикати.

М. Ґ.: Тобто військові забезпечені?

С. П.: На сьогодні всім необхідним, особливо на лінії зіткнення, починаючи від грошового утримання – воно було збільшене за рік у 2,5 рази, і закінчуючи всім необхідним для виконання бойових завдань – у них все є.

У них все є.

Ви добре почули цю фразу? Я теж. Мирослава Гонгадзе, сподіваюсь, теж.

Шановний Степане Тимофієвичу.

Я, досить відомий та досить продуктивний український волонтер, заявляю - лише за минулі пару тижнів наш волонтерський Ф.О.Н.Д. відправив на фронт, отримав з ремонту, закупив та підготував сім генераторів. Виходячи з заявок, нам зараз терміново треба закупити ще два. Отже, дев’ять генераторів за пару тижнів. У мене питання – якщо у армії все є, як стверджуєте ви, а я прошу в людей гроші на закупку генераторів, на їх ремонт – то хтось з нас двох бреше, шановний Степане Тимофієвичу. Або ви, або я брешемо людям.

Я можу довести шалену потребу в генераторах нашими заявками, нашими фотографіями, отриманими з фронту, підтверджуючими заявками моїх колег, своїми очима, нарешті – бо я постійно буваю на фронті, не в штабі, не в «потьомкінських дєрєвнях» парадних позицій, які показують вам – а отам, на самісінькому фронті, місячи грязюку разом з хлопцями та дівчатами. Чим ви можете довести, що генераторами забезпечені фронтові позиції?

І не треба. Не треба нам розказувати про генератори, які лежать на складах Міноборони. Бо нам вже давно запускають таку картину, і ми майже в неї віримо – що тилове забезпечення гасає фронтом за бійцями і офіцерами і просить, навіть благає їх написати заявку та взяти генератор, а хлопці та дівчата гордо відмовляються і кажуть – Не треба, нам волонтери привезуть!

Ви в це вірите? Ви можете уявити, що люди будуть сидіти в бліндажах, часом під вогнем, і стійко зносити відсутність енергії, аби лише досадити рідному тиловому забезпеченню?

Тоді запускається інша картина – що волонтери возять, возять на фронт, а поганці наші, бійці та офіцери, таскають все це на базар.

(регіт в студії)

3.  Крім генераторів є ще така потреба – бензопилки. І тут ви праві, давно пройшов чотирнадцятий рік, коли тих бензопилок було хоч етім самим їж. Зламалась – викинули, несіть нову. О, ні. Зараз над кожною бензопилкою хлопці трусяться. І я це знову можу довести кількістю бензопилок, які вони здають до ремонту. Куди здають? Мабуть, на тилове забезпечення, за правилом – здав поламану, отримав нову? Еге ж, тут знову регіт в студії. Тепер вже регоче фронт.

Бензопилки знову ж таки здаються волонтерам. А ці волонтери цурпелкують ті інструменти іншим волонтерам, які займаються ремонтом – і в результаті фронт знову з інструментом.

Шановний Степане Тимофієвичу, я волію знати – чому армія не забезпечує фронт таким простим і необхідним, як пилка, нехай і бензо? Чому не ремонтує?

4. І тут ми плавно виходимо на інструмент загалом, почавши з шанцевого, закінчивши автоінструментом. Ми прямо бачимо штабелі лопат, ломів, кирок, сокир, які видає тилове забезпечення. Ми бачимо оті акуратні чемоданчики з автоінструментом, які видаються на ремроти. Так?

Ні, не так. Щось по лопатам, звісно, видасть рідна армія. Але це буде така дріб’язкова цифра, що про неї й говорити марно. Про автоінструмент картина маслом – як привезе автомеханік з дому свій набір інструментів, то класно. То може працювати автомеханік, ремонтуючи від УАЗіків та штатних санітарок аж до БТРа. Але це рідкість. Частіше доставка автоінструменту лягає знову на плечі волонтерів. І коли пощастить автомеханіку, коли він отримає від волонтерів отой заповітний чемоданчик з інструментом – то геть подушку. Спить автомеханік на тому чемоданчику, і кожну трещоточку, кожен ключ чи біточку видає під розписку і клятву «мамою клянусь, поверну!»

Тепер по іншим дрібницям – болгарки, дрелі, аж до меблевого степлера, такого необхідного, коли ти накриваєш бліндажну споруду плівкою. Фронт, дорогий мій. Підніміть руки ті, хто отримав від тилового забезпечення інструмент такого роду?

Що? Не бачу! Ліс рук… - як казала наша математичка, коли весь клас не вивчив урок.

Отже, грузи, волонтере, до коробок з вологими серветками, берцями для нестандартних ніг, до генераторів та бензопилок ще й оцей інструмент – від шанцевого до високоточного.

4.  Я там сказала за плівку, таку необхідну у побудові бліндажів, та навіть душів та туалетів. Шановний Степане Тимофієвичу, скажіть – от так чесно, поклавши руку на серце – чи бачили ви ту плівку, якою забезпечує Міноборони фронт? Її товщина іноді буває ледь не такою ж, як товщина плівки, в яку вашому денщику загорнуть ковбасу. Та ще й чи видадуть таку плівку, питання.

По фронту ходить анекдот, який чудово пояснює, чому так важко виписати командиру кілька рулонів плівки. Тому що десь у забезпеченні стався збій і плівка була записана артикулом як туалетний папір. І так і пішла на склади. Отже, хто знає про такий казус – пише заявку «і три рулони туалетного паперу». А хто не знає – дивиться в розведені руки зампотила. Плівки нема. Ну, нема плівки! Є туалетний папір. Хочеш?

Чи треба говорити, що найкращі анекдоти беруться з життя? І я не знаю, чому – але лише на найближчий рейс ми замовили п’ять рулонів плівки. Просто про всяк випадок. Ми знаємо, що вона знадобиться вся, ще й мало буде. Що-що, а плівку фронт відриває руками, ногами й зубами.

Я б могла дати ще багато пунктів категоричної й нагальної допомоги волонтерів фронту. Від найпростішого – терапевтичні медикаменти, яких вкрай не вистачає на передовій взимку, особливо такої хлюпальної зими. До найскладнішого – БК і апгрейд зброї та електронного супроводу фронту. Оці всі камери, ноутбуки, планшети – армія їх іноді видає, але в мізерних кількостях. І коли ми прослідкуємо шлях цих електронних пристроїв – ми швидко зрозуміємо, що це все волонтерське начиння, закуплене свого часу на народні гроші та поставлене армією на баланс.

5. У проміжку між вологими серветками та надчутливими камерами та прицілами десь є місце автозапчастинам.

Шановний Степане Тимофієвичу, не знаю, чи ви в курсі, але у 17-18 роках волонтери вже змушені ремонтувати не лише так звані «піджопники», легкові автомобілі, які потрібні фронту для мобільності, оті, свого часу подаровані волонтерами або куплені самими бійцями вскладчину – а й штатні санітарні машини, штатні УАЗи, навіть штатні Урали.

Ви знову почнете розказувати нам байки про лінивих бійців та командирів, які, замість того аби написати заявку на склад, сидять та чекають, доки запчастини їм привезуть волонтери? – краще не треба, Степане Тимофієвичу. краще не треба виставляти своїх бійців та командирів такими ідіотами. Бо я прямо зараз бачу – сидить той офіцер під вогнем, покурює та чекає на волонтерів. У нього тут поранені, яких ні на чому відвезти хоча б до стабпункту, у нього тут не працює Урал, на якому командир мусить підвезти БК – а він, негідник, сидить та чекає волонтерів.

Дурня це повна, Степане Тимофієвичу. Бо якби так просто було б здобути запчастини, то не вкладались би бійці та командири САМІ в закупку цього.

Також чомусь військові фронту вкладуються САМІ в закупку:

- антифризу

- бочок для цього антифризу

- фільтрів та інструментів для техніки

- паливо…

6. Оце останнє, оце паливо – це повне ваше фіаско, Степане Тимофієвичу. Бо палива на фронті зараз катастрофічно не вистачає. А коли вистачає – то краще б його зовсім не було, такого палива. Паливо останніх двох років війни – то гроб машинам, Степане Тимофієвичу. Бо я бачила, як плачуть цивільні автомеханіки, коли вишкрібають те «паливо» з баків. Сльозами плачуть, шановний Степане Тимофієвичу.

І ви б заплакали, якби у ваш «піджопник» залили б таке паливо. Ви б заплакали – а далі плакали б уже ваші підлеглі. Бо навіть вашого утримання не вистачить, аби ремонтувати ваші БМВ та Лексус після того палива. І ви б про це чудово знали, якби хоч раз проїхались по передовій та побачили те паливо на власні очі.

А волонтери собі далі грузять до своїх побитих та розсмиканих дорогами Ато машин ще й запчастини до автомобілів, включаючи штатні, і навіть антифриз. Не забуваючи про тару для антифриза та того ж палива. І готують талони, аби хоч якось допомогти військовим у закупці того ж таки палива!

Бо військові вже давно скинулись з своїх високих зарплат на паливо і антифріз, на запчастини та інструменти.

7. Та й ті високі зарплати – швидше фікція, Степане Тимофієвичу. Бо три тисячі гривень, які військові отримували у чотирнадцятому році і сім тисяч, які вони отримують зараз – це однакові цифри, ба навіть менше, якщо зважити на інфляцію і курс долара.

Бо десять тисяч, які боєць отримує на фронті і навіть сімнадцять, які йому виплатять, якщо він був у бойових діях – він зможе заробити і в тилу. Без постійної загрози своєму життю.

У своєму інтерв’ю Мирославі Гонгадзе Степан Полторак завіряє світову спільноту в тому, що ми створили контрактну армію, що зараз контракти підписала аж така кількість людей – можливо. Але люди на фронті і люди, що працюють у воєнкоматах, знають, хто підписує ті контракти. Зараз у воєнкоматах шалений недобор, тому на контракти беруть:

- алкоголіків

- наркоманів

- бомжів

- калік

- людей з захворюваннями, які взагалі заборонено допускати до армії

- строчників, пацанів від 18 років

нещодавне самогубство на фронті - самогубство людини, яка була пропущена на фронт ВЛК, незважаючи на лікування у психіатричному закладі - тому приклад.

Натомість з армії йдуть вмотивовані бійці та командири, ті, хто пройшов фронт з самого початку війни – бо оці «стандарти НАТО», про які клянеться Степан Полторак – на повірку виявляються стандартами радянської армії, з усією її нещадною чарівностю канцелярщини, бюрократії, внутрішньої корупції на кожному кроці і девізу «плати з своєї кишені»

Натомість ми, люди фронту, знаємо – контрактна армія в Україні не склалась. Бо цифри, приведені Полтораком – стануть зовсім іншими, ледь вийде армія на фронт. Бо дезертирів, оцих бомжів та алкашів, ніхто давно вже й не шукає, настільки загрозлива їх кількість. Бо за цифрами, які приводить Полторак – також ще й «мертві душі» - дружини командирів, люди, які ніколи не вийдуть на фронт, але проведені «па бамаге», отримуючі зарплатню. Тим часом на ВОПах – той самий недобір. І ті ж семеро-дев’ятеро людей тримають лінію фронта в кілька кілометрів, бігаючи від орудія до орудія, виставляючи опудала, аби хоч якось обманути ворога.

М. Ґ.: Тобто волонтерам не потрібно працювати чи це за бажанням?

С. П.: Я Вам так скажу: волонтери, я на них опирався в своїй роботі з 2014 року. Вони дуже багато зробили для українського війська. Не тільки волонтери, які працюють в Україні – волонтери, які працюють по всьому світу. Але на сьогодні держава спромоглася забезпечити свої збройні сили. Сьогодні мені як міністру волонтер більше потрібен для надання дорадчої допомоги і допомоги в контролі виконання моїх розпоряджень, об’єктивному контролі.

Оце прихлопнув.

Бєрі шинєль, волонтьор, іді домой! – начебто хоче нам сказати своєю кодою міністр оборони Полторак Степан Тимофієвич. Або лишайся, бо ти, волонтьор, тепер потрібен армії лише з дорадчою допомогою.

А що ж волонтер?

А волонтер би й радий вже давно взяти шинель і йти додому, або в дорадчі функції – але чудово розуміє волонтер, що якщо він покине фронт – то не запрацює служба тила. Не запрацює як потрібно, хоч ти три Степана Тимофієвича постав над нею. Хоч яку дорадчу допомогу ти не надавай. Бо ось навіть оці мої роздуми – роздуми волонтера, який постійно буває на передовій (на відміну від Полторака) – пройдуть черговим волонтерським гнівом. Пройдуть та й забудуться, бо до чого-чого, а до волонтерського гніву в нас давно вже звикли.

Тим часом бере волонтер шинель та й підходить до своєї, забитої грузом по вінця, машини. І розуміє, що все, що він вклав:

-  запчастини

-  інструменти

-  будівельні матеріали, включаючи цвяхи та скоби

-  генератори та бензопили

-  приціли, біноклі та іншу оптику

-  електроніку

-  кабель

-  і що ж ще? А, вологі серветки J

усе це зайняло місце в машині, і нікуди волонтеру навіть покласти свою шинель. Не кажучи вже про дві бочки антифризу (який повинен відвезти волонтер на фронт, хоч лусни), купу медикаментів, які на фронті видають, але чомусь їх сильно не вистачає, активні навушники, цей захист від контузій, про який наше міністерство оборони не подумало навіть на четвертому році війни.

І, почухавши потилицю, ладнає волонтер ще й другу, а там і третю машини.

А перед тим волонтеру ще треба докупити це все. Не з неба ж він оце бере, не манною небесною це падає на нього. І йде волонтер – куди? Та знову ж до людей. І просить грошей волонтер для фронту.

А люди щойно прочитали інтерв’ю Степана Полторака. І люди мають право запитати:

- Ей, волонтере! А ось цілий міністр оборони сказав, що на фронті все є. Невже він збрехав? Чи це ти брешеш, падлюко-волонтере?

Звичайно, люди в нас теж биті. І вони давно вже вміють не вірити високим посадовцям. Тим більше, що дембелів в нас вже багато, і сувору правду фронту ті дембелі розкажуть людям, як не крути. То для кого ж бреше Степан Тимофієвич? Для Америки? Для Мирослави Гонгадзе?

Чи він не бреше насправді? Чи насправді міністр оборони бачить у своїй уяві одну армію, а волонтери бачать на передовій армію зовсім іншу?

І якщо міністр оборони, Полторак Степан Тимофієвич, бачить армію крізь рожеві окуляри – то це вже не той Полторак здорової людини, якого ми знали. А швидше – Полторак курильщика. І ми б ще довго думали над питанням – чому так самозахоплено співає Полторак оду нашій армії в інрев’ю Мирославі Гонгадзе, чому він так захоплено бреше – якби не оце інтерв’ю річної давності https://www.ukrinform.ru/rubric-polytics/2207335-poltorak-prizval-diasporu-sistematizirovat-pomos-armii.html

«Украинское войско нуждается в системной помощи со стороны диаспоры, а мелкая разовая передача отдельных материальных средств лишь оттягивает средства на их обслуживание.»

читай:

-  Шановна діаспоро! Замість того, аби допомагати волонтерам, чи не могли б ви допомогти нашому Міноборони? ̶Б̶о̶ ̶м̶и̶ ̶щ̶е̶ ̶н̶е̶ ̶н̶а̶к̶р̶а̶л̶и̶с̶ь

До речі, про крадійство в армії Мирослава Гонгадзе теж спитала у Полторака.

М. Ґ.: До питання війни та оборони. Нещодавно колишній командувач сухопутних сил США в Європі генерал Годжес, відзначаючи ефективну співпрацю між силами НАТО, США й Україною, все ж таки говорив про корупцію в сфері оборони України. Як Ви запевняєте своїх американських колег у тому, що Україна є надійним партнером?

С. П.: По-перше, у нас дійсно дуже плідні і добрі відносини були з паном Годжесом під час його роботи в Європі. Ми дуже тісно співпрацювали. Чесно кажучи, я не чув такої заяви від нього

М. Ґ.: Він розповідав…

С. П.:…Він натякав на корупцію у військово-промисловому комплексі, до якого Міністерство оборони не має ніякого стосунку, це перша позиція.

М. Ґ.: А хто керує військово-промисловим комплексом?

С. П.:Підприємство, керівники, але не Міністерство оборони.

М. Ґ.: Тобто Міністерство оборони взагалі не має до цього жодного стосунку?

С. П.: Військово-промисловий комплекс до Міністерства оборони має стосунок у плані того, що ми замовники, а вони – виконавці.

і Полторак елегантно сплигнув з теми. «Слив защитан!» - так кажуть в інтернеті.

Цей текст був довгим, вибачайте. Але інакше неможливо.

Цей текст я веду ось до чого – Шановний Степане Тимофієвичу. Ви дали в Штатах дуже спірне інтерв’ю. Цим інтерв’ю ви перекреслили роботу усього волонтерства України та діаспорян на сьогодні. Цим інтерв’ю ви вивели питання на ребро – так хто бреше? Чи міністр оборони України Степан Полторак чи волонтери України?

Не варто було вам, Степане Тимофієвичу, протиставляти себе волонтерам. Але якщо вже ви це зробили – давайте розбиратись.

Хто з нас збрехав? Ви чи ми, волонтери?

Ви чи фронт, який дає нам заявки?

Прошу репосту. Питання руба, а на такі питання треба відповідати.

Чекаю відповіді від Полторака Степана, міністра оборони України.

Чекаю відповіді і від Мирослави Гонгадзе, яку я просто прошу бути нашим третейським суддею у цьому питанні.

Чекаю відповіді фронту та волонтерства.

Матеріали - інтерв'ю Степана Полторака, дане Мирославі Гонгадзе

https://ukrainian.voanews.com/a/stepan-poltorak-interviu-dzhaveliny/4237833.html

інтерв'ю річної давнини

https://www.ukrinform.ru/rubric-polytics/2207335-poltorak-prizval-diasporu-sistematizirovat-pomos-armii.html

прим. ілюстративна

це заявка з фронту, дана у відкритому інтернеті одним з офіцерів української армії, сьогодні, в день написання цього посту

«Пані та панове!
Просимо вашої допомоги на ВОПи і РОП.
1.Електричний кабель силовий, конкретних вимог на січення немає, можна б/у, 500м.
2.Круги до болгарки, великі і малі, обрізні і зачисні по металу. По 2шт.
3.Маленькі газові балони, можна б/у.
4.Електроди "Моноліт" діаметр 3мм, 2 упаковки.
5.Горілка для пайки мідних труб і балони до неї (2шт +4шт балона).
6.Анальгетики.
7.Проти грипозні ліки.
8.Турнікети.
9.Яблука.
10.Квасоля
Хто що зможе!»