Чи почне Росія повномасштабну війну проти України?

Чи почне Росія повномасштабну війну проти України?

Останнім часом в мережі все частіше з’являються заспокійливі мессиджі, що Росія вже того, тю-тю, тому що Україна уже ого-го! Ось і Юрій Бутусов, до якого я відчуваю безмірну повагу, глибоко видихнув про себе «фух!» і пояснив нам тут посилання1 чому Росія не почне повномасштабну війну проти України.

По людськи все зрозуміло – всі вже втомилися від постійної напруги очікування найгіршого, людям чисто психологічно хочеться забутися в обіймах комфортної безпечності. Тому намагаються тенденційно підбирати факти, підганяючи їх під бажану картину буття.

Застерігаю українців від цієї безпечності. Як кадровий військовий, можливо, навіть професіонал, бачу чинники, ланцюжки подій, що складаються, зовсім по іншому. Стверджував і продовжую стверджувати, що в цій Російсько-Українській війні все ще далеко не закінчилося. Мої міркування та сценарії піврічної давнини з цього приводу були такі посилання2. Вважаю, що нічого на цей час принципово не змінилося. Навпаки, події, що відбуваються навколо, поки що вкладаються в логіку моїх передбачень.

Думаючі військові взагалі багато що бачать по іншому. Ось і відомий в нас британський військовий експерт Глен Грант одностайний зі мною (чи я з ним) посилання3.

Всім, хто ніколи не читав Карла фон Клаузевіца (його давно вже ніхто не читає, переказують лише один одному пару його перекручених«зламаним радіо» фраз), достеменно відомо, що «війна – це продовження політики, але іншими засобами». Так от, з моєї точки зору, все набагато складніше, ніж нам розповів Ю. Бутусов. Якщо відкинути всі маскувальні нашарування, то основні політичні тенденції, що стосуються внутрішньої обстановки в Україні та навколо неї, наступні:

·  імперіалістична війна Росії з Євросоюзом за Україну як цілісний ринок збуту, де РФ близька до програшу, але все ще має шанси переломити ситуацію; бо, як сказав Барак Обама, «Росія хоче зґвалтувати Україну набагато сильніше, ніж ми її – захистити»;

·  імперіалістична війна Росії з США (що відновлює свою первинну індустріальну базу, свого часу перенесену до Китаю) за сировинний ринок Європи, де Росія теж терпить поразку за поразкою. Ситуація для Росії на цьому напрямку стає все більш критичною й штовхає її розрубати «український гордіїв вузол», поставивши під свій повний контроль українську транзитну ділянку; це дасть змогу їй максимально демпінгувати сировинними цінами, від яких скупа Європа не зможе відмовитися;

·  імперіалістичне протиборство США з Китаєм за світові гегемонію, де Росія все більше виступає другим номером Китаю; в цьому протистоянні стратегія США полягає або в перетягуванні Росії на свій бік (що, очевидно, при путінському режимі не вдається), або в її знекровленні, хаотизації з метою ядерного роззброєння та часткової дезінтеграції, що різко девальвує її стратегічну цінність; в цьому аспекті знову ж таки існує велике бажання Росії «огризнутися» й вибити з рук США один з найбільш дієвих інструментів свого знекровлення та хаотизації, яким є сучасна Україна;

·  неефективна, навіть деструктивна внутрішня політика РФ щодо впровадження власного сталого й інтенсивного розвитку, викликана дрімучою непрофесійністю й моральним розкладанням російської еліти, що невпинно поглиблюється та загострюється; наростаючі внутрішні проблеми РФ маскуються через фашизацію російської держави, пропагандистським переключанням суспільної уваги з внутрішньої повістки на зовнішню; в цьому аспекті Україна є дуже зручною мішенню для «малої переможної війни», важливою матеріальною та сакральною здобиччю, ресурсом для більш звичного для Росії екстенсивного зростання;

·  кричуща невідповідність сучасної української владної еліти складності нагального моменту, її злочинна бездіяльність, тотальна професійна бездарність, стратегічна сліпота, епічна недалекоглядність в своїй жадібності, що злила та продовжує зливати дорогоцінний час і можливості для прискореного стратегічного укріплення, просто провокує агресора скористатися законсервованою внутрішньою організаційною слабкістю України;

·  об’єктивна незавершеність процесів формування в Україні політичної нації, здатної на тривалу й потужну боротьбу за свою цілісність та ідентичність, що ще не набули незворотності; простіше говорячи, інертної «вати», що без проблем і особливих заморочок ляже під владу російського агресора, сформує під нього колабораціоністські структури, в нас ще до@ера й зверху трішки.

Якщо це все найбільш змістовно узагальнити, то виходить те, що вже говорив я, говорив Глен Грант, почав про це писати ще один чоловік, знаний як Мирослав Гай, а взагалі то це одна з фундаментальних думок воєнної стратегії – якщо протиріччя досягли такої гостроти, що вирішити їх в інший спосіб, крім воєнного, немає можливості, вони в ході війни не вирішені, цілі війни, що поставлені її сторонами, не досягнуті, сили й засоби для ведення війни жодною з сторін до кінця не вичерпані, то ці протиріччя й ці цілі невідворотно будуть продовжувати вирішуватися (досягатися) саме в воєнний спосіб. Питання тільки найбільш зручної (чи критичної) нагоди й часу. З повсякденності – якщо вже бійка почалася, то рознімати бійців марно. Вони все одно зустрінуться в іншому місці, для завершення з’ясування стосунків в силовий спосіб.

Найбільш паскудним є усвідомлення того, що США, що вміє й любить воювати чужими руками та кров’ю, наполегливо стратегічно заганяє Росію в куток неминучої широкомасштабної війни з Україною. США вміло йде на загострення протиріч, обрубуючи РФ шляхи їх вирішення без «розрубування» українського «Гордієвого вузла». Америка відверто хоче знекровити та забити останній цвях в домовину Росії українськими руками. При цьому не особливо зважаючи на втрати власне українців. Вже навіть вдалося підчепити Путіна на кримський гачок, той ніби заковтнув приманку, але раптом перестав демонструвати бажання «клювати» далі.

На політичну думку обох держав, і США, і РФ, глибоке враження справили результати В’єтнамської (для США) та Афганської (для СРСР) війн, як прикладу того, як затяжна й виснажлива війна спроможна поставити економіку й політичну систему навіть потужної держави на межу краху. Тож, їх бажання влаштовувати один одному чергові «афганістани» (РФ для США руками ІДІЛ та Талібану, США для РФ руками України) зчитується неозброєним оком. Керівництво РФ начебто бачить цю проблему, гальмує її поки що с усіх сил, але ряд факторів та логіка подій поступово заганяють їх в положення загнаного в кут щура – неможливість «виплюнути» необережно вхоплену «кримську» наживку як довгостроковий дестабілізуючий фактор, потужний внутрішній тиск фашизованого суспільства, що вимагає нових «видовищ», воєнних перемог і підтвердження зовнішньополітичної величі, потужний політичний і економічний тиск велетенського США, який продукує суцільний потік російських поразок, і на який їм адекватно відповісти, по суті, нічим. А придуркувата сучасна українська політична й військова влада, що втратила й продовжує втрачати шанси на стратегічне зміцнення, створює в РФ ілюзію можливості для швидкого й переможного бліцкригу, що враз зніме значну частину існуючих проблем та фігур з світової шахівниці.

В зв’язку з ситуацією напрошується пара історичних аналогій.

Перша – подібне заганяння Японії санкціями та ембарго в куток безвиході тією ж Америкою, апофеозом якого став японський напад на американську базу Перл-Харбор в 1941 році. За однією відмінністю – «загнаному щурові» Росії безпосередньо «кинутися» на США майже немає можливості. Її «Перл-Харбор», місце прориву політичної й економічної блокади США, нанесення їм хоч якоїсь значимої поразки, засіб набуття смислу та цілей для подальшого існування – тут, в Україні.

Друга історична аналогія – протистояння міжвоєнної Польщі й гітлерівської Німеччини. За тодішньою Польщею також стояло тодішнє НАТО – фактично збережена Антанта в особі Франції й Британії, які навіть оголосили Німеччині війну, але, очікувано, вели її «дивно». Попри це, Гітлер зважив, що для проведення бліцкригу співвідношення військових сил з Польщею сприятливе, а можлива ціна агресії – цілком прийнятна. Так от, зараз реальне співвідношення сил України проти Росії набагато гірше, ніж було в Польщі проти Германії в 1939-му. Шанси у Росії на проведення бліцкригу в Україні об’єктивно є, хто б там що не намагався закидати шапками. В такому разі, імовірність звично «дивної» підтримки України з боку ЄС та США залишається великою. Ну дійсно, не помирати ж їм за якісь Нарву чи Дніпро. Тож, сумарно, ціна широкомасштабної агресії проти України російським керівництвом може бути визнана цілком прийнятною.

В цьому разі стратегія США на максимальне знекровлення РФ, в тому числі через втягування в широкомасштабну та довготривалу війну з Україною, може зазнати поразки. Через погане знання предмету. Україна – не Афганістан, а культурно близька до РФ країна, з трьохсотлітнім досвідом пристосування до колоніального існування. Довготривалого, по справжньому  виснажливого для Росії українського спротиву може й не вийти, бо потужна база для місцевого колабораціонізму, визнаємо чесно, ще зберігається. Пам’ятається, Саддам Хусейн свого часу теж загрожував американцям, що земля Іраку в них буде горіти під ногами. І шо? Американці в Іраку ризикнули й заплатили свою ціну, яка для них не виявилася надмірною. Спротив іракців окупантам пізніше справді був, але коли його почали роздмухувати зовнішні сили, Іран та Росія.

Подивимося чесно правді в очі. Скільки нас, що сприйняли ідею незламної боротьби з Росією за незалежність України? Десятки тисяч? Ну добре, хай декілька сотень тисяч. Цього для справжньої широкомасштабної війни на такому великому театрі замало. А скільки в нас тих, хто «відкосив», кому все одно, кому не все одно, але готовий пристосуватися, а хто й відверто чекає на «руській мір»? Мільйони. Основна, фрагментована, не об’єднана зрілим громадянським суспільством і міцною державною організацією маса. А Росія? Хай з громадянським суспільством у них все взагалі швах, навіть, припустимо, ідея війни з Україною є непопулярною. Але в них є та дієва державна система примусу, яка спроможна зібрати людські маси, озброїти їх й погнати на війну з Україною. В України навіть такої системи немає, точніше, вона непрацездатна, існує тільки на папері.

Тепер трохи пройдусь по аргументації Ю. Бутусова.

«Українське суспільство відірване від російського назавжди». Очевидно, суб’єктивне судження. В історії всяке бувало, он навіть в США південні штати проти північних жорстко воювали. І нічого, як відірвалися, так і возз’єдналися. Германія з Францією з 1870 року по 1945 рік пройшли через три великі війни й взаємне національне приниження (по двічі кожен), більш принципових ворогів годі було в Європі шукати. А зараз гляньте – Франція й Німеччина бхай-бхай, дружба навік. Як говорили класики, буття визначає свідомість. А колоніального «ватного» посліду в нашому суспільстві, як ми вже знаємо, ще занадто багато.

Надія на більш дієву зовнішню підтримку. Але щоб потім не розчаровуватися, існує прислів’я «на бога надійся, а сам не зівай». Промивши замилені очі, важко не побачити, що до сих пір ця підтримка здебільшого символічного характеру (ну так, аж цілих 36 «Джавелінів» обіцяли колись дати), і в реальній великій війні буде, як мертвому припарка. Від всієї цієї підтримки й антиросійських санкцій відверто смердить заманюванням й загоном російського агресора в Україну (з боку США) з обіцянкою наступної «дивної війни» (з боку ЕС).

Зросла обороноздатність України, як стримуючий фактор. Ну, насправді, не так вже вона й зросла, щоб стати для Росії справжнім стримуючим фактором. Українська паперова армія (УПА) імені Віті «катафалка» Муженка – зараз на повній швидкості на марші. Скрізь в нашій армії й оборонному комплексі – бутафорія, очковтирання, безкінечна тупість й виснажливий тягучий бюрократизм, традиційно скотське відношення до людей і досвідчених кадрів, що розбігаються. Вони просто по іншому не вміють, не знають, як.

На п’ятому році війни стратегічно українська армія все ще продовжує залишатися маленькою радянською армією, якій протистоїть велика радянська армія РФ, і кінця й краю виходу з цього стратегічного кутка не видно. Створення справжньої (не паперової) масової армії озброєного народу українською владою саботовано, для неї не існує ні людської, ні матеріальної бази. Російська армія значно переважає українську в швидкості та навичках оперативно-стратегічного розгортання, тотальна перевага ворога в засобах повітряного нападу досить імовірно зробить організоване оперативне розгортання українських військ неможливим. Підготовка ключових українських промислових і політичних центрів, транспортних вузлів до довготривалої оборони реально не проведена. На випадок реального великого «замісу», коли росіянам вже буде на@рать, кого й чим, головне результат, для прориву гіпотетичних глибоких смуг української оборони (де вони тільки з’являться?), очищення плацдармів за р. Дніпро – в них є навіть тактична ядерна зброя. Найбільш боєздатна частина української армії буде швидко заблокована й поляже в відкритому полі на Сході…

Я ще можу продовжувати довго, куди не ткни в українську оборону, скрізь труха, утворена за чотири роки надування щок, активної імітації діяльності, злочинної втрати можливостей і часу. Куди не глянь, по будь якому воєнно-стратегічному параметру в Росії перед Україною безперечна перевага, крім наявності ненадійних, вельми умовних союзників. На сьогоднішній день Україні стратегічно неможливо зачепитися за жодний фактор, щоб вимучити з нього хоч якусь надію на перемогу в великій війні з Росією. Стратегічні провали скрізь. Вся наша реальна воєнна стратегія протиборства з Росією побудована на єдиному сподіванні, що якщо щось, то з-за кордону нам допоможуть. Стратегічно опертися на свої власні сили, на своїх людей, свій народ – це не про нас, точніше, не про нашу сучасну владу. От, наприклад, О. Турчинов продовжує мріяти про якесь міфічне залізо стримування посилання4, з яким, очевидно, можливо буде обійтися без озброєного, організованого державою народу – єдино можливого для нас на сьогодні  стратегічного інструменту.

Змушений констатувати, що на сьогодні військова поразка України в широкомасштабній війні з Росією, на жаль, стратегічно запрограмована. Мені, звичайно Сократ (Ю. Бутусов) – друг, але істина – дорожча.

А загроза великої кількості гробів для Росії? Дивний аргумент. Російська держава й суспільство повсякчас демонстрували й продовжують демонструвати, що їм на це наплювати. Плюс, їхньою держпропагандою на Донбасі й в Сирії відпрацьовано ефективну технологію приховання людських втрат. Для сучасної путінської Росії ця ціна може бути визнаною як цілком прийнятна.

Внутрішня слабкість російської держави й суспільства. Я ж і кажу, що через внутрішню слабкість, через неспроможність зосередитись в собі на вирішуванні своїх власних внутрішніх проблем, вони й кидаються, як скажені собаки, на всіх навколо. Їх внутрішня слабкість при наявності великих ресурсів, які нікуди дівати (на власний розвиток) якраз і провокує їх зовнішню агресивність. І першою сакральною жертвою на їхньому шляху, безсумнівно, є Україна.

Агресивність і непередбачуваність путіна, як провокуючий війну фактор. Насправді не такий страшний чорт, як його малюють. Путін ще той «стратег» і управлінець, по своєму кретинізму дасть нашим українським можновладцям велику фору. Виявлених фобій й накопичених стратегічних помилок у путіна так багато, що Україні скоріше слід не боятися, а дякувати, що він ще в Росії при владі. Скоріше за все, особисті фобії путіна й є одним з основних стримуючих факторів, через що гонимий в куток скажений російський пацюк ще досі не кинувся в бік України в останньому смертельному стрибку. Ті ідейні націонал-фашисти, що можуть прийти до влади в Росії на заміну мафіозі Путіну, будуть набагато небезпечнішими.

Я знаю, що Україна й українці вже втомилися від цієї війни, від своєї недалекої влади, що консервує в усіх напрямках безнадію. Їм чисто психологічно хочеться гарних новин, що війна скоро припиниться й загострення не буде, що українська влада насправді не збіговисько тупих недалекоглядних шахраїв, а ого-го які діячі, що потихеньку, непомітно укріпляють нашу оборону. А їх критики – то просто незадоволені всім навколо лузери, послідовники вічної «зради». Багато хто з моїх алармістських пророкувань спробує насміхатись. Мені не звикати, так вже було не раз.

Ось наприклад, ще в 2009 році, будучи на кадровій військовій службі, я публічно пророкував майбутню війну України з Росією. Мені, з огляду на стратегічні чинники, вже тоді це було очевидним. А співслужбовці з мене тоді відверто кепкували. Подумати тільки! Ми воювати з Росією? Це ж неможливо! Ну, зустрів я в 2014 році на Східному фронті одного такого кепкувальника, нагадав йому його давні насмішки. Він погодився, що я тоді все вірно передбачив. Ну й що, мені легше стало? Вважаєте, мені так дуже хочеться знову накаркати на свою країну, на свій народ ще більше горе й нове російське ярмо? Я не менше кожного з вас хочу помилятися. Але кляті стратегічні чинники, вони, як карти в гадалки, вперто показують одне й те ж майбутнє. Як хочеться помилитись…