Служити б радий… Нюанси сучасної кадрової політики ЗСУ

Мы не были готовы к войне в 14 году, не готовы к войне в 18 году, да и похоже никто готовиться всерьёз не собирается.

Эдмонд Саакян. Український воїн і патріот.

Все в мене зараз більш менш добре. Живу дома, в квартирі, а не в фронтовій землянці. Кохана дружина під боком. Робота є, до роботи приробіток, тож в сумі грошей отримую ніяк не менше, ніж було в армії. На роботі начальник гарний, людяний, на роботу йти хочеться. Зовсім не так як в армії, де через одного-двох старі «мирні кар’єристи» родом ще з довоєнного часу, безчесні нікчеми або гонористі скоти. Загалом, жити б та радіти. Але мучать докори совісті – попри чесно відбуті «від дзвінка до дзвінка» два терміни мобілізації, шістнадцять місяців «чистими» в АТО, негоже мені, професійному військовому, сидіти вдома на печі, коли моя держава й армія фактично воює. Коли продовжують воювати численні мої бойові побратими, з ким починав, кого в свій час зберіг в 2014-му і повернув додому в 2015-му, коли багато в військах зеленої молоді, кого б зміг чомусь навчити, когось з них зберегти…

Тож коли знову моя держава в особі державної людини – воєнкома – звернулася до мене з пропозицією повернутися до лав ЗСУ, я роздумував недовго. Бо раз державна людина воєнком вважає, що я ще згоджусь в лиху годину своїй армії, своїй державі, негоже справжньому українському офіцеру ховатися під спідницею, відлежуватися на печі.

Що ж, далі пройшов медкомісію з позитивним висновком, здав залік з фізичної підготовки на тверду «четвірку», підписав проект контракту… Але виявилося (а я це завжди знав), що в української держави й армії є й інше обличчя. В моєму випадку його уособив такий собі полковник від кадрової служби Саша Киричок, відомий в вузьких кругах скот, негідник і корупціонер, на якому клеймо ставити нікуди, класичний штабний пацюк ще з довоєнного часу.

Цей нікчема, який тіні своєї боїться, й сміє відкривати на бойового офіцера свого паскудного рота лише за очі або в присутності великого начальства, на атестаційній комісії заявив, що, бач, колись, в 2015-му, я щось там писав (зауважте, в приватному, а не в службовому порядку), про неприглядний стан та порядки в нашій армії, і що йому це особисто категорично не сподобалося. Бо впізнав він в моїх публікаціях, в тому числі, і себе. І вірно впізнав, бо писав я їх в тому числі й на його прикладі. А писав я (для тих, хто не знайомий з моєю публічною позицією) в тому числі про катастрофічну кадрову політику в ЗСУ, відчуження бойової, воюючої частини армії та кар’єристів мирного часу, що, фактично не нюхавши пороху, втримали за собою всі основні адміністративні позиції. Про злочинну, корупційну спайку вищого командування та військових кадрових органів, що допомагають один одному топити неугодних та просувати потрібних, не дуже зважаючи на об’єктивні інтереси боєздатності армії. Писав я про те, що справжнє майбутнє цієї армії – в зміні відношення до людей, в докорінній зміні кадрової політики, де такі, як Киричок, займуть своє природне положення писарів, а не вершителів долі солдатів і офіцерів. Писав про змістовні реформи в ЗСУ, а не про їх сучасну імітацію (як то просування в якомусь дебільному рейтингу з 30-ї позиції аж на 29-ту). Та ще багато про що писав, але зараз не про це…

Так ось, попри істерику цього Саші Киричка на атестаційній комісії, і її члени дали по мені позитивний висновок – чотири «За», два «Проти», з Сашею Киричком включно. Не знаю про сучасний стан цього протоколу, напевне вже його переписали «як треба», але справжній результат був саме такий, слово українського офіцера.

Що там було далі, для мене покрито бюрократичною таємницею, але все таки Саша Киричок, користуючись своїм службовим становищем (цілий начальник кадрового управління, це вам не якийсь занюханий офіцер – фронтовик) продавив свою позицію, і в підписанні контракту з ЗСУ мені було відмовлено.

А тепер, на розсуд спільноти, приводжу свої, так би мовити, об’єктивні ТТХ, на підставі яких мені відмовлено в підписанні контракту з ЗСУ:

·  46 років (призовний вік, ще сміливо можна служити не менше 14 років);

·  міцне здоров’я (заключення медкомісії в наявності, жодної хронічної хвороби в анамнезі);

·  пристойна фізична форма (залік з фізпідготовки здав);

·  військове звання – полковник;

·  вища військова (академічна) освіта в наявності;

·  бойовий досвід – 16 місяців в АТО, з них 8 місяців – безпосередньо на передовій, досвід реального бойового управління військами на широкому фронті, в наступі й обороні;

·  учасник і один з організаторів визволення міст Красногорівка, Марїнка, оборони Авдіївки, Верхньоторецького;

·  досвід створення з «нуля», з мобілізованих людей справді боєздатного батальйону ЗСУ, управління ними в бойовій і не бойовій обстановці, завойовані непідробний авторитет та повага підлеглих (хто сумнівається, можуть перевірити особисто);

·  кавалер бойового ордену Богдана Хмельницького 3-го ступеня (отриманий ще в 2014 році, з формулюванням «за особисту мужність і героїзм»), не рахуючи інших нагород і відзнак;

·  фактичний автор оцінки дій противника в зоні АТО в другій половині 2015-го – першій половині 2016-го, що була схвалена й затверджена на всіх командних рівнях та лягла в основу багатьох оперативних й оперативно-стратегічних плануючих документів ЗСУ, в їх логіку дій в цей період;

·  жодного зафіксованого дисциплінарного проступку, не говорячи вже про злочини, в період служби за мобілізацією в 2014 – 2016рр (і до того теж), за які мої недруги могли б зачепитися.

Я міг би продовжувати ще, але бачу, що й цього вже досить. Приведено це все не заради самолюбування, а заради фактажу. Будь яка людина, яка має совість, чиновник, який має хоч трохи державницької позиції, з очевидністю побачить, що полковник Киричок лише у моєму випадку пішов на явний посадовий злочин. Лише тому, що за мою публічну громадянську позицію, яка мені гарантована Конституцією й законами України, вони на мене «абіделись». А крім мене, скільки таких посадових злочинів в кадровій політиці ЗСУ коїться? Лише на одній атестаційній комісії, на якій я був присутній, Киричок «зарізав» ще одного офіцера, провина якого була схожа – він воював в 2014 році в складі криворізького 40 омпб, колектив якого насмілився наступити на болючий мозоль самому Вікторові Муженко, та так, що він його навіть розформував.

З точки зору державної людини, згідно вимог законів України та керівних документів МОУ й ЗСУ, виключно якими усілякі кирички зобов’язані керуватися, я для сьогоднішніх ЗСУ – цінний кадр. Впевнений, 95% тих офіцерів, з якими зараз підписуються контракти, не мають в своєму послужному списку схожого з моїм й близько. І такі посадові злочини киричками з легкістю кояться в умовах, коли сьогодні ЗСУ відчувають надзвичайно гострий кадровий голод. Бо навіть в підрозділах елітних десантно-штурмових військ некомплект особового складу доходить до 50% (ви цього не знали? в телевізорі про це не говорять?). З 50% некомплектом в людях військові частини відправляють на фронт.

Але киричкам вимоги керівних документів, об’єктивні потреби збройних сил, державницька позиція – до лампочки. Знаючи всю «підноготну» конкретного Саші Киричка (знав його по службі ще з лейтенантських років), впевнений, що ця серлива істота ніколи б не насмілилася піти на очевидний посадовий злочин, якби не мала підтримки з цього питання у вищого начальства. Ніде правди діти, чим ближче до лінії фронту, тим більше офіцерів, сержантів і солдатів, які мене знають, щиро поважають та підтримують мою позицію, а чим вище по армійським штабним щаблям, тим більше ображених на мене  армійських високопосадовців. І найвищий ображений – особисто Вітя «Катафалк» Муженко. З яким я доволі «шапочно» знайомий, особисто мені він поки що нічого поганого не зробив, але я змушений через себе транслювати зневагу й ненависть до нього всіх ветеранів АТО 2014 – 2015 років випуску.

Тож, констатую, що якнайменше в даному конкретному випадку мої «абіжені» високі опоненти в ЗСУ звично попутали особисті «м'ясо й шерсть» з державними, злочинно скористались своїм службовим положенням, поставили попереду свої особисті образи, а не державний інтерес. За обов’язок слугування якому, в тому числі, й отримують свою немалу зарплату. Зробили все по підлому, спідтишка, руками такого собі нікчемного Киричка, всупереч Закону і власним же керівним документам. Цим самим, по своїй тупості, показавши всьому загалу, що вони моєї правди БОЯТЬСЯ, а я в своїй критиці – ПРАВИЙ.

Починаючи всю цю епопею з підписанням контракту з ЗСУ, я на 95% відсотків був впевнений, що вона закінчиться саме так, як закінчилася. З деякими з тупоголових ідіотів «мирного часу», які зараз в великих армійських начальниках, я до війни прослужив більше 20 років, і прекрасно знаю, як вони працюють та реагують на подразники. Не буде перебільшенням сказати, що я їх прорахував як 2х2, з метою на свіжому наочному прикладі публічно показати, що я був правий, як мінімум, в питанні критики кадрової політики в ЗСУ, та в питанні розумового й морального здоров’я на вищих щаблях армійської влади.

Всім хто мене знає й поважає, нагадаю, що в мене особисто все добре. Напроти, в наших ЗСУ – все погано (попри аж 29 місце! в дебільних рейтингах). Й що найгірше, роками суттєво нічого не змінюється. Ось про це й написав, просто на своєму свіжому особистому прикладі.

А за Сашу Киричка не переживайте, йому за цей посадовий злочин нічого не буде. Його високі покровителі прикриють, ще й спасибі скажуть. Що своїми руками зробив всю чорну роботу, й не пустив знову в армію цього клятого й незручного полковника Покусу. Якого «офіційно» по службі серйозно «прижучити» й закрити рота ніколи не вдавалося. З ким ніхто ніколи з них не смів вступити в чесну справедливу дискусію (хіба тільки в режимі «я начальник, ти дурак»), бо в глибині душі вони знають, що я правий. А його, та сотень таких незручних розумників, як він, заслуги й професійні якості – до біса, самі якось справимося, поки в черговий раз все не завалимо та на весь світ не обсеремося. Тоді може знову виштовхані в шию «розумники» в армію підтягнуться, та може встигнуть знову виправити становище, вони ж, бл@дь, гребані патріоти…

П.С. На своєму особистому бойовому досвіді впевнився, що підлеглі «розумники», які не бояться критично висловлюватися за начальство – одні з найкращих воїнів та командирів. Бо вони володіють в бою і природним розумом, і сміливістю. А дисципліна? Це також успішно вирішується. Треба або мати командирську мужність і погодися з їх аргументами, зробити їх частиною свого командирського рішення, тоді «розумники» залюбки будуть діяти в його рамках. Або мати командирську мудрість і найти розумні аргументи (а не тупоголові – «я наказую!»), та аргументовано переконати (саме переконати, а не «задавити» посадовими повноваженнями) «розумників» в своїй командирській правоті. В такому випадку вони також свідомо й цілеспрямовано виконують бойове завдання. Але звідки така мудрість у сучасних високих воєначальників, які фронтовими командирами рівня хоча б батальйону так і не побували? Вони відразу обернулися командувачами та «наближеними» до командувачів, з усіма своїми хибними навичками й звичками, зневажливим відношенням до "нижніх чинів" ще з мирного часу.

Скільки ми в 2014-2015рр з нашими мобілізованими крили один одного ху@ми, вступали в жорсткі дискусії, до рукоприкладства доходило. А потім, досягши згоди, йшли в бій та виконували бойові завдання. Але ні тоді, ні зараз «ображених» серед нас, командирів і підлеглих, не було й немає. Принаймні до того, щоб спідтишка чинити один одному підлості. Цього вдавалося, лише залишаючись завжди людиною, командиром, що має своє тверде бачення, але поважає думку підлеглих, завжди готовий взяти її до уваги.

На фронті в той буремний період 2014 – 2015 рр командири – скоти, що намагалися керувати людьми за принципом «я начальник, ти дурак» закінчували завжди погано. Але (вважаю, тимчасово) воєнна криза минула, і в умовах «дивної» війни порядки УПА – української паперової армії – прискорено повернулись. Чому? Та тому, що старі довоєнні кадри, що фактично не «нюхали пороху» безпосередньо на передовій, утримали за собою всі ключові адміністративні позиції в армії. А бойових ветеранів, особливо тих, що без страху відкривали рота для критики начальства, швиденько-швиденько спровадили на «гражданку». Так для всіх зручніше. Ну, звичайно, поки знову «жарений півень не клюне».