У ВІЙНІ НЕМАЄ НІЧОГО РОМАНТИЧНОГО

Наш наступний герой – Сергій Кнутов. Націоналіст не за кров’ю, а за переконаннями. За останні п’ять років він пройшов великий шлях переоцінки життєвих цінностей. Історія його поранення — одна на мільйон. І якщо вже граната не вибухає в твоєму тілі, значить це комусь потрібно. Значить, ти комусь потрібен.

У Сергія світле волосся і очі. Високий і тихий голос. Після численних операцій його обличчя втратило колишню рухливість, але набуло невловимого виразу героїв фресок Мікеланджело.

Про себе:

Я родом з Бориспільського району. Київщина. До війни спочатку працював комірником. Потім в мене був свій інтернет-магазин.

У 2014-му пішов у добробат — 41 батальйон територіальної оборони "Чернігів". Після Ізваринського котла, після Зеленопілля підписав контракт у Збройних силах України. Потрапив у 1 батальйон, 2 роту, 72-ї бригади. Там все життя і прослужив.

Поранення отримав 24 грудня 2016 року в Авдіївській промзоні. Пряме потрапляння РПГ в шию. Граната не розірвалась, пробила шию, роздробила півчерепа. Три дні в комі був.

Рідні не знали де я. Я для них був то в Туреччині, то в Москві у відрядженні. Телебачення "спалило". Приїхали журналісти "Інтера" і я потрапив у кадр. Ми продукти викидали з машини, і мене зачепило в профіль. Мама впізнала. Дзвонить, каже: "Ти де, яка Туреччина, яка Москва?". Я після цього рік додому у відпустки не приїжджав.

Про війну:

У війні немає нічого романтичного. Це паскудне і гниле діло. Не існує ніякої військової романтики. Якщо в тебе є якась честь, доблесть, вірність, то ти нормально воюєш. Там бувають жахливі речі. Там кулі свистять над головою не так, як в кіно. Вони справжні. Хлопці гинуть.

Єдине, що там є, це – дружба. Справжня, міцна чоловіча дружба. Там людину любиш із усіма її недоліками. Не стараєшся щось в ній змінювати. Любиш за те, що вона є поряд. Оце – військове братерство. Хлопці до цих пір не залишають. Постійно на зв’язку. Усі з різних міст. Часом зустрічаємося. У мирному житті такої дружби немає.

Про місцевих:

Все залежить від регіону. Ми довго стояли на маріупольському напрямку, і там місцеві – 80 на 20. Більшість були прихильні до нас. Волноваха, Новотроїцьке, Миколаївка, Новогнатівка, Гранітне. Останнє, куди ми заїхали – Авдіївська промзона. Авдіївка на 90% – сепарська. Там без зброї краще в магазин не виходити. У половини населення Авдіївки брат, кум, сват воюють з іншого боку. Вони нас ненавидять. Тільки чекають поки… Всі бачили ці репортажі з Авдіївки, коли їм зробили польову кухню, а вони "кіпіші" влаштовували, бо мало м’яса. Там на 90% люди проросійські.

Я не знаю, чи реально повернути Донбас Україні. Я от думаю, чи потрібен він нам? Він нам зараз і не потрібен. Я б заморозив цей конфлікт. Поставив би кордон. І нехай в своєму лайні варяться. В тому, що вони зробили. Вони реально хотіли всіх цих змін. Думали, що Росія їх так легко візьме. Вони думали, як в Криму буде. А так не вийшло. Самі в усьому винні.

Мені просто шкода хлопців. В чотирнадцятому-п’ятнадцятому роках найкращий генофонд країни залишився в степах Донбасу.

Про переконання:

Моя мотивація в цій війні? Я – український націоналіст, патріот. Я ним залишаюся і надалі. Я ідейний дурень. Мені по барабану уряд, що він там робить в країні. Я просто за прапор (сміється).

Після війни ставлення до життя я не переглянув. Став лише більш стриманим. Мій патріотизм в тому, що я люблю Україну і зроблю для неї все, що завгодно. Для мене ці кольори (показує на синьо-жовтий і червоно-чорний браслети на руках) – це не простий символ і не пусті слова Вони зі мною і реанімацію, і кому пережили.

Я думаю, що треба виховувати молодь в патріотичному дусі. Треба з молоддю працювати. Патріотичні школи, патріотичне виховання. Тому що ми вже маємо таке покоління, яке не вміє думати. Революція Гідності нам дала свободу. Але ми не вміємо нею користуватися. Це повністю твоя відповідальність. Шалена відповідальність. Рабом бути легше.

Ті, хто уникає служби – це не чоловіки. Я ніколи не думав про армію. В 2013-му році працював в основному з Росією. У мене був специфічний бізнес. Шпигунські штучки різні: ручка-прослушка, пачка цигарок-камера. Потім заборонили цей бізнес, я закрив свій магазин, але і далі робота була пов’язана з Москвою. Тому навіть не знаю, що мене сподвигло. Просто переклинило і я пішов на війну. Я не шкодую ні про що. Я б це тисячу разів повторив. Нічого б не змінив. Хіба що, була б можливість помінятися місцем з кимось із хлопців.

Про плани на майбутнє:

Я не знаю чим хочу займатися в майбутньому, що я буду робити. В мене плани – піти в гори. Вийду з лікарні і гайну в Карпати діб на п’ять. Там думки очищуються. Море мені не підходить.

ЗАПИСАЛА: КАТЕРИНА ЛАЗАНЮК

ФОТО: ОЛЕКСАНДРА ІГНАТЬЄВА