Від «сірої зони» до Великої України

Реальність полягає в тому, що протягом усього періоду своєї Незалежності Україна фактично була простором невизначеності. Задекларований рух до цивілізованого демократичного світу повсякчас гальмувався, доки ми повільно перетравлювали радянський спадок. Україна залишалася пострадянським утворенням. Революційний імпульс першого Майдану було нівельовано реакцією часів правління Януковича. Другий імпульс Революції Гідності знешкодила бездіяльність та безвідповідальність новообраних керманичів держави.

Інституційно слабкі державні інститути замість ін’єкції активності та руху отримали забагато снодійного з домішками галюциногенів. Суспільство стрімко рушило вперед, а держава – зосталася позаду. Між ними утворилося глибоке провалля, існування якого не віщує нічого корисного для нашого майбутнього.

Стратегічним завданням у цьому контексті є докорінна трансформація держави, її перезаснування. У нинішньому стані державний механізм не спроможний реалізувати жодне з ключових завдань національної безпеки та розвитку.

Глобальна, континентальна та регіональна системи небезпеки

З моменту анексії Криму та окупації Росією частини Донбасу абсолютного поширення набула теза про порушення базових принципів європейської безпеки. Проте менш очевидним для більшості є той факт, що процес цей було запущено ще на початку 90-х, з моменту розробки російським керівництвом сепаратистських сценаріїв в Криму, Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії. Здебільшого все це завершувалося збройними конфліктами та втратою відповідними державами контролю над частинами власних територій.

Чи усе зробила Європа, Захід вцілому, задля попередження загроз глобальній, континентальній та регіональній безпеці, наприклад, під час російсько-грузинської війни в 2008 році? Очевидно, що ні. 2008 рік міг унеможливити 2014-й. У 2014-му глобальна і континентальна система безпеки вже просто капітулювали. А регіональна так і не була сформована. Наша роль на сьогодні – буфер для стримування Росії, з усіма втратами від такої ролі й диспозиції. Але Україна наодинці може відігравати роль щита, проте не може самотужки гарантувати безпеку Європи.

Велика Україна – ефективна політика національної єдності

Анексія Криму та окупація частини Донбасу – це не тільки фактор агресії Росії, а й результат фатальних помилок у внутрішній політиці. За роки незалежності України політичні та економічні еліти не спромоглися забезпечити той рівень національної єдності в країні, суспільної згуртованості, який би унеможливив будь-які спецоперації Росії.

А відтак сьогодні можна лише констатувати, що зміцнення обороноздатності, розвиток економіки є очевидними, але не достатніми умовами стійкості Української держави. Або ми усвідомимо необхідність рухатися до спільної великої мети, або Україною вчергове розрахуються на геополітичній арені, застосувавши доктрину «апельсинової дольки».

Основою має бути ідея ефективної політики національної єдності. Я формулюю її як ідею Великої України. Передусім Велика Україна – це держава в межах кордонів 2013 року. Це держава, на яку можна покластися, за яку відчуваєш гордість. Велика Україна – це можливість самореалізації кожного, за однакових для всіх умов, відповідно до одного для всіх закону.

Сьогодні увесь світ живе за правилом – єдність вдома і незалежність назовні. Єдність вдома – це гарантія зовнішньої оборони. Незалежність назовні – це гарантія національних інтересів.

Політика національної єдності має включати населення і окупованого Донбасу, й анексованого Криму. І саме це є запобіжником утворення нових «сірих зон», принаймні на півдні і сході нашої країни. Така політика має бути виваженою й розумною. А це врахування особливостей кожного з регіонів, розуміння складності формування національної ідентичності й спільної великої мети. Це ідея, яка б не роз’єднувала країну на окремі регіональні або електоральні сегменти, а робила б її єдиною й сильною.

Як багато ми зробили для об’єднання країни? Пригадується лише заставка на телеканалах: «Єдина країна. Единая страна».

Бездіяльність як фактор повернення великої «сірої зони»

Недовіра до влади – це не вирок самій меті. Владу змінюють, якщо вона не відповідає потребам. Тільки ефективна політика національної єдності, запроваджена якісною державною владою, унеможливить перетворення цілої України на «сіру зору». «Сіру зону» у розумінні простору невизначеності. Позиція нинішньої влади знову провокує відродження цієї невизначеності. Її основу складає бездіяльність.

Якщо, для прикладу, ми зупинимося на темі непідконтрольних територій Донбасу, то можемо з певністю стверджувати, що нас очікує один з трьох сценаріїв.

По-перше, повернення території під контроль України (з цілком очевидними болючими компромісами, оскільки військовий потенціал Росії у рази перевершує наші можливості). По-друге, визнання Росією даних територій в якості окремих суб’єктів (квазіутворень). По-третє, входження окупованих українських територій до складу Росії.

Який варіант обираємо ми? І будьмо відвертими – нинішня бездіяльність, під будь-якою, навіть найбільш патріотичною риторикою, – це наш «внесок» у реалізацію одного з двох сценаріїв: або остаточна фіксація квазіутворення, або ще одна частина України де-факто входить до складу Росії.

Чи не доводилось вам чути протягом останніх років у непублічному форматі тезу про те, що окупований Донбас - це «ракова пухлина», від якої акуратно, не роблячи різких кроків, не провокуючи міжнародної реакції, слід позбавитись?Але якщо це не внутрішній конфлікт, що є беззаперечним, то чому виникають настрої щодо «ракової пухлини»?

А чи економічна блокада окупованих територій не стала початком такого сценарію? Так, частково, це реакція на ті рівні контрабанди, що розгорталися через лінію розмежування. Цей фактор зрозумілий. Проте, в ситуації, коли потрібні ліки, не варто давати отруту.

Україна контролювала значну частину економіки непідконтрольних територій. Підприємства працювали у правовому полі України, країна отримувала валютні надходження, підприємства платили податки до державного бюджету, саме Україна платила заробітну платню працівникам підприємств, 75 тисяч осіб лише в металургійному комплексі (а це опосередкований фактор залежності). А скільки підприємств-суміжників було на підконтрольній території? Керівництво Міністерства фінансів свого часу оцінювало збитки для держави від блокади до 1,3% ВВП.

А як ми ставимось до людей, які мешкають на окупованих територіях? Що ми взагалі знаємо про окупований Донбас? Чи не є ми, в свою чергу, жертвами російської пропаганди, вважаючи більшість людей, які залишилися, не заручниками ситуації, військової окупації, кінець-кінцем власних помилок, а беззаперечними сепаратистами.

В 2016 році мав розмову з жінкою похилого віку, яка не має можливостей виїхати з Донецька, палкою прихильницею України. Запам’ятав її різку фразу: ми дивимось на настрої, статті, балаканину в Києві і не розуміємо навіщо ви нас зраджуєте?

Чи не про цих людей ми, в першу чергу, маємо думати, коли говоримо про окупований Донбас? Навіть якщо таких заручників не 500, а 100 тисяч, їх повернення має стати беззаперечним пріоритетом української політики. Там 3 мільйони українських громадян. Це найпотужніший актив української держави у питанні повернення територій.

Коли в парламенті відбувалося голосування щодо продовження терміну дії закону про особливості самоврядування на окупованому Донбасі, частина депутатів використовували аргументи на зразок «відносини з нашими західними партнерами», «продовження санкцій» тощо. Я також є прихильником продовження терміну дії закону. Проте мене мотивує інший аргумент: дати цим людям шанс повернутися додому, в Україну.

Отже, у влади нема єдиного цілісного плану щодо тимчасово окупованих територій. Найважливіше завдання держави не підкріплене ані статусними представниками, ані ініціативами, що гарантували б ефективність процесу.

Війну використовують у політичних цілях. Як результат кількість точок напруження зростає, а кількість тем до обговорення зменшується. 2014-го ми мали Крим і Донбас. Чотири роки потому – три зони напруги: Крим, Донбас і Азов. Відповідь влади?! Три літери. Три літери 2014-го замінили трьома літерами 2018-го року видумки. Натомість Крим випав з порядку денного українського політикуму.

Альтернатива в ініціативності

Чи може хтось навести приклад сильних й нестандартних ініціатив українського політикуму після підписання Мінських домовленостей? Ні. Отже, станом на сьогодні можемо лише констатувати відсутність проактивної політики української влади, українського політикуму щодо врегулювання конфлікту й повернення територій.

Є речі, які від нас не залежать. Думаю, що рішення Кремля щодо повернення Донбасу лежить в геополітичній площині й значною мірою залежить від факторів, що знаходяться в форматі, наприклад, російсько-американських відносин. Проте найгіршою, з моєї точки зору, є стратегія очікування, що проблема вирішиться сама або її хтось вирішить за нас.

Є речі, які залежать від нас. Наприклад, не дати вирости на окупованих територіях поколінню, яке втратить будь-який зв’язок з Україною.

Можу навести ще приклад можливої проактивної політики. Ви хочете, щоб ми вели переговори з адміністраціями окупованих територій? Добре, наші умови:

·  скасування виборів 11 листопада;

·  продемонструйте вашу суб’єктність, забезпечте незалежність ваших рішень від Кремля;

·  відновлення status quo Мінських угод через повернення «націоналізованих» підприємств їх власникам, з поверненням їх у правове поле України.

Тоді ми думаємо щодо діалогу з вами, а не з Москвою. З Москвою ми ведемо переговори щодо демілітаризації. Це хороший варіант? Ні, не дуже. Проте найгіршим є варіант бездіяльності, що призведе до втрати українських громадян та окупованих територій.

Мій вибір однозначний. Для мене прийнятний лише перший варіант. Повернення Донбасу, і в перспективі Криму, є моїм особистим вибором як людини і як політика.

Так, повернення болісне, складне, з компромісами. Я вивчав досвід конфліктів в Північній Ірландії, Колумбії, Індонезії. Жодна ситуація не схожа на нашу. Проте є одна беззаперечна схожість. Жоден конфлікт не вирішувався без компромісу. А компроміс не означає «здачу» інтересів. У Колумбії військові дії й перемовини відбувалися одночасно.

Я зорієнтований на повернення окупованого Донбасу та його реінтеграцію. Проте використовую термін «безпечна реінтеграція», яка передбачає безумовне повернення непідконтрольних територій Донбасу без послаблення та дезінтеграції України.

Безпечна реінтеграція передбачає низку червоних ліній, за які не можна виходити, а саме:

·  неприпустимість збереження військових формувань та військової техніки;

·  неприпустимість легалізації військових злочинців;

·  неприпустимість права вето квазіутворень на зовнішню політику та політику безпеки України, а також рішення центральних органів виконавчої влади.

І ще одне, окремий статус можливий лише як продукт делегування повноважень, а не як продукт політичного самовизначення квазіутворень. Інші компромісні рішення, за межами цих червоних ліній, задля повернення окупованої Росією та скаліченої частини України, вважаю прийнятними до обговорення.

Якщо ми не маємо плану повернення окупованих територій, то припинення вогню на лінії зіткнення, припинення загибелі військовослужбовців та мирних жителів є більш прийнятним варіантом, ніж півторарічні розмови щодо миротворчої місії ООН з мандатом виходу на кордон України.

В такому випадку (як компроміс) варто опрацювати тему щодо мандату миротворців, які знаходитимуться на лінії зіткнення. Зверну увагу, що це компроміс. Пропозиція Путіна полягає лише в забезпеченні безпеки спостережної місії ОБСЕ.

Я неодноразово звертав увагу на те, що робота в Нормандському форматі, Мінський процес зайшли в глухий кут. Мінські домовленості без нових ініціатив, ідей, форматів з якогось моменту вже неможливо було реалізувати. На даний момент ми вже не знаходимося на стадії реалізації Мінську. Схоже на те, що свій крок нині робить Росія. І цей крок називається зрив Мінська. На мій погляд, Росія, проводячи 11 листопада вибори адміністрацій окупованих територій, починає процес зриву Мінська, шукаючи приводи звинувачення в цьому української сторони.

Отже, варто нарешті зробити переоцінку ситуації навколо Мінську. Вийти за межі замкненого кола. Публічно Росія декларує, що повернеться до Мінська після завершення виборів в Україні. Більшість українських політиків йдуть у фарватері російської політики й займають очікувальну позицію. Ми програємо, якщо дамо підстави Росії підготувати вихід з Мінська й покласти відповідальність за це на Україну.

Переконаний, що сьогодні вкрай важливо запропонувати нові, можливо доповнюючі, формати, нові, можливо нестандартні, ідеї. Наприклад: очевидно, що у Мінську треба згорнути роботу усіх підгруп. Новий формат – це одна група у складі повноважних представників обох сторін, які працюватимуть на постійній основі і зосередяться на виконанні юридично сильних рішень процесу – Трьох протоколів і питання розмінування. Або: українську делегацію в Мінську мав би очолити Курт Волкер.

Паралельно Київ має розпочати технічний діалог з Кремлем з питань забезпечення гуманітарних умов на окупованих територіях. Ключова проблема – припинення вогню – має інше формулювання: припинення т. зв. гуманітарних конвоїв. Це означатиме – мінус боєприпаси. Натомість Україна має взяти на себе соціальне, медичне та продовольче забезпечення своїх співгромадян.

Вихід Росії з Мінська – це критичне ускладнення повернення окупованих територій. Впевнений, що в Україні будуть різні думки з цього приводу. Але мені стає найбільш прикро, коли я бачу, що лише антиросійська риторика стає альтернативою реального вирішення проблем й забезпечення інтересів людей та країни.

Якщо у нас ще є коридор можливостей повернути окуповані землі, то наш план повернення має базуватися на принципах моральної переваги над Росією, довіри людей та Концепції людської безпеки ООН.