Зброя, яка нас береже

Нам необхідно відійти від радянських уявлень про безпеку та усвідомити, що зброя в руках законослухняних громадян є фактором стримування агресії, а не її провокації. І прийняти нарешті закон про зброю.

П’ять мільйонів. Можливо, шість. Цифри називають різні, адже коли йдеться про нелегальну зброю, завжди важко встановити навіть приблизну кількість. Зрозуміло, що люди везуть її з фронту не для того, щоб повідомити про це компетентні органи. МВС губиться і в оцінці того, скільки легальних одиниць знаходиться в обігу, що вже казати про нелегальні.

На практиці такі цифри означають, що в одній з квартир на сходовому майданчику типової багатоповерхівки, вірогідно, є нелегальний «ствол». Україна тут не унікальна. Всі країни, які протягом останніх двадцяти років пройшли через збройні конфлікти, отримали на додачу і чорний ринок зброї. Вирішення проблеми є: побороти поширення нелегальної зброї в країні може лише поширення легальної. Отже, нам потрібен Закон про зброю, причому – доволі ліберальний. Такий погляд може здаватися дещо несподіваним, допоки ми не відповімо на питання: а чому взагалі нелегальна зброя користується таким попитом?

Криза безпеки

У масі своїй українці не довіряють державі. Ми звикли не чекати від неї нічого хорошого з одного боку, і не надто покладатися на неї з іншого. Питання безпеки тут не виключення. Нова патрульна поліція, безумовно, виглядає дещо більш «по-європейськи», натомість регулярні повідомлення про збройні напади від інкасаторів до фермерів і загалом розгул криміналу в країні сигналізують громадянам про неспроможність держави гарантувати їм безпеку. Не додає довіри до органів правопорядку і випадки типу того, що трапився майже два роки тому в Княжичах Київської області, де в результаті перестрілки між ДСО і поліцією при доволі туманних обставинах загинуло 5 силовиків.

Серед причин такої ситуації називають і певні провали в реформі МВС, і загальне погіршення соціально-економічних умов і, звісно, війну, присмак якої відчувається сьогодні в усьому, що ми робимо. Також і в тому, що з фронту повертаються не тільки герої, але й люди з зовсім іншим ставленням до смерті.

Відчуття внутрішньої небезпеки посилюється відчуттям зовнішньої. Загроза з північного сходу нікуди не поділася, навіть навпаки: до Криму і Донбасу поступово додається ще одна зона конфлікту – акваторія Азовського моря.

Пам’ятаю, як у 2014 році мені, тоді звичайному викладачу університету, телефонували з Донбасу патріоти і просили одного: щоб МВС закрила реєстри легальної зброї і її можна було застосовувати для створення якоїсь подоби територіальної оборони. Не побоюючись того, що дані про людину опиняться в руках сепаратистів. На жаль, нічим допомогти в тій ситуації я не міг, але вона була дуже показовою в декількох вимірах.

По-перше, в тому, що громадяни, за звичкою не надто покладаючись на державу, були готові самостійно організовувати збройний спротив бойовикам, і потребували лише мінімальної допомоги держави в цьому. По-друге, що навіть цю допомогу вони не отримали.

Я історик, і добре знаю прислів’я, що «історія не знає умовного способу». Але все одно ризикну припустити, що якби у нас була територіальна оборона, чи, принаймні, більш озброєне суспільство, сепаратистські виступи, ще до підходу російських військових, могли  би придушити самі місцеві жителі. І тоді війна на Сході мала би значно менш трагічний характер.

Ще один характерний спогад з 2014-го – це вимога людей вже тут, на решті території України, видати їм зброю для створення загонів самооборони. Тоді ця тема була модною і активно «юзалася» багатьма політиками, які на цій хвилі навіть попроходили в парламент. Де про неї і забули.

Я пам’ятаю ці довгі місяці очікування повномасштабного наступу і неспроможність держави дати раду навіть з тими добровольцями, які були готові зорганізуватися у щось, що бодай би віддалено нагадувало резервну армію. А ще – дефіцит якісної зброї в збройних магазинах (не цивільних версій АК чи «Сайги», а AR-ок чи Remington-ів), як і дефіцит набоїв до неї.

Не дочекавшись від держави створення територіальної оборони і не отримавши впевненості у власній безпеці, українці почали озброюватися самостійно, часто за допомогою нелегальної зброї. Так, народні жарти про захований у стодолі автомат перестали бути регіональним епосом лише Західної України.

«Переваги» нелегалу

У цивілізованій країні законослухняні громадяни не обирають нелегальну зброю – в цьому немає сенсу. Тому що в цивілізованих країнах є закони про цивільну зброю, її впорядкований обіг та самооборону за допомогою неї. Нелегальна зброя має лише перевагу «анонімності» при скоєнні злочину, що не є цінністю для законослухняної особи.

В Україні все не так. У нас зброю важко купити, з нею дорого і складно тренуватися, а при застосуванні її для самооборони можна отримати цілком реальний строк. Україна залишається, здається, останньою європейською країною, в якій немає закону про цивільну зброю і дана сфера регулюється інструкцією Міністерства внутрішніх справ.

Таке положення речей запускає цілу ланцюгову реакцію. Невпорядкованість обігу стрілецької зброї не дає розвиватися спортивно-стрілецьким товариствам, які, зазвичай, і сприяють територіальній обороні. Гальмується розвиток конструкторської думки і технологій – хвалені взірці нової стрілецької зброї від «Укроборонпрому», як правило, являють собою результат модернізації радянської спадщини (простіше кажучи, це переукладка радянських стволів в сучасні ложі). В XXI столітті Україна не здатна самостійно виробити один із найважливіших компонентів високоточної стрілецької зброї належної якості – ствол.

Розробкою зброї могли би займатися окремі «кулібіни», але в поточних умовах вийти на ринок приватним компаніям складно аж до неможливості. Приватний Lockheed виріс в найбільшого в світі розробника та виробника озброєнь. Але це в Америці, у нас би компанією швидко зацікавилися «компетентні органи». Так само під статтею ходять і ті військовослужбовці, які самостійно споряджають набої для своєї снайперської зброї. При тому, що власного патронного заводу в країні на п’ятий рік війни немає. Не розвивається суміжна сфера тирів та стрільбищ – вони зазвичай існують тільки в великих містах – отже, і повправлятися власнику зброї часто буває ніде.

Природно, що за таких умов важко з’явитися і культурі зброї (до відсутності якої часто апелюють противники зброї з МВС) і оформитися хоча б у зародку повноцінним громадським структурам сприяння обороні.

Вочевидь, саме через таку невнормованість сфери більшість громадян змушено обирає «нелегал». А явно більшість – якщо покладатися на експертні оцінки, кількість нелегальних стволів приблизно в 4 рази перевищує кількість легальних. Люди розмірковують, вірогідно, таким чином: якщо вже доведеться застосовувати зброю для самооборони, то краще стріляти з нелегальної, яка не проходить в базах МВС. І не мати потім проблем з непередбачуваною українською Фемідою.

Легально і ліберально

Так, українська ситуація не унікальна – в подібних обставинах опинялися й інші країни, які проходили через збройні конфлікти. Молдова, стикнувшись з напливом зброї після конфлікту у Придністров’ї, прийняла доволі ліберальний збройний закон – і кількість злочинів пішла на спад. Приклад Молдови дуже повчальний для України, тому що він позбавляє противників зброї їхніх типових аргументів про «відсутність культури» і те, що «українці зп’яну одне одного перестріляють». Не кажучи вже про те, що подібні пасажі віддають народофобством, Молдова довела протилежне. Там так само не було культури зброї, а по рівню споживання алкоголю молдавани, згідно даних ВООЗ, набагато випереджають українців. Але обставини примусили державу вирішувати проблему – і закон був прийнятий.

Сьогодні основними противниками закону про зброю є представники влади різних ланок. МВС не хоче втрачати тіньові прибутки від оформлення дозволів та легальні доходи – від надання послуг охорони. Президент з депутатами, вочевидь, побоюються взагалі мати справу з озброєним суспільством. Депутати і чиновники радо отримують нагородну зброю самі, але виступають проти того, щоб її мали звичайні громадяни. Постріл нардепа Пашинського з нагородного пістолета  Glock (який в принципі недоступний «простим громадянам»)  у В’ячеслава Хімікуса є типовим прикладом не тільки цього світоглядного розриву, але й того, як по-різному сьогодні працює закон для «сеньйорів» та «вілланів».  

Антизбройна пропаганда приносить свої плоди: більшість українців негативно ставиться до теми зброї, часто навіть не знаючи, що сьогодні більша частина її і так цілком легально продається в магазинах. Тільки процедура її купівлі може бути або розтягнутою у часі (легальна), або коштувати певну суму на хабар. Ну і звісно, монополізація ринку примусить громадянина заплатити додаткову ціну на всіх наступних ланках – від придбання власне зброї до набоїв і комплектуючих до неї.

Противники зброї, які є такими не через усвідомлену позицію, а внаслідок пропаганди, не знають, як багато у нас насправді можна купити в магазині. Навіть гвинтівку калібру 50BMG – калібр славнозвісного Барретта – що підходить і для ураження легкоброньованої техніки. Натомість в Україні заборонені пістолети, які є найбільш зручної зброєю для самозахисту.

Закон про зброю потрібний для того, аби внормувати цю сферу і запровадити цивілізований обіг цивільної стрілецької зброї, який не залежатиме від примх і жадібності МВС. Дослідження і досвід інших країн доводять, що збільшення кількості легальної зброї веде до зменшення кількості злочинів. Нарешті, всі «погані хлопці» вже мають нелегальну зброю – тепер треба дати можливість і «хорошим хлопцям» захистити себе і своїх близьких. На мій погляд, дозволити потрібно все – від пістолетів до напівавтоматичних гвинтівок (автомати, очевидно, все ж виходять за межі цивільних потреб).

Мій підхід до проблеми такий: нам необхідно переглянути погляд на безпеку. Усвідомити, що це питання є не лише компетенцією поліції. Це є спільною справою, res public-ою, яка охоплює і уряд, і місцеве самоврядування, і громадські організації, окремого громадянина, його право на self-defense. Тому нам потрібно 2 закони. Перший, який внормує обіг цивільної зброї в країні і самооборону з її використанням. Другий, який запустить процес створення територіальної оборони, структури якої можна використовувати і для забезпечення громадського порядку. Побоювання, що закон про зброю дасть змогу її купувати «кому завгодно», не мають підґрунтя. Адже сьогодні і без закону, за дозвіл на придбання напівавтоматичної гвинтівки можна заплатити «контактній особі» 500 доларів, і навіть не відвідувати МВС.

Звісно, прийняття цих законів потребуватиме перегляду концепції самооборони. Коли хуліган бачить на паркані напис «Обережно! Злий пес!», це стає фактором стримування від того, щоб через цей паркан перелізати. Собака не провокує його на правопорушення, а застерігає від нього. Так само і зброя в руках законослухняних громадян є фактором стримування агресії, а не провокації. І табличка «Обережно! Власник будинку озброєний!» напевно відвернула би чимало шукачів легкої наживи від вторгнення. Це справедливо і для оборони  країни в цілому.

У Верховній Раді перебувають на розгляді два законопроекти про зброю, які припадають там пилом з грудня 2014 року. Очевидно, що чинний парламент не торкнеться цих законопроектів, якщо не буде команди з Банкової. І очевидно, що команди з Банкової не буде, доки там сидітиме президент, який побоюється власних громадян більше, ніж країну-агресора.