Ядерна зброя України: забути не можна повернути

Двадцять чотири роки тому, 16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Цей крок став підсумком трирічної епопеї, внаслідок якої наша країна вимушено позбулася третього у світі за потужністю ядерного арсеналу, розміщеного на її території (потенціал 43-ї ракетної армії РВСП СРСР був і в прямому, і переносному сенсі вражаючим, навіть, не рахуючи стратегічної авіації).

Через пару тижнів, 5 грудня 1994-го було підписано широковідомий «Будапештський меморандум», який фактично став джентльменською домовленістю без чітких зобов’язань між США, Росією і Великобританією надати гарантії безпеки молодій українській державі. 

У червні 1996 року Україна офіційно втратила статус країни, що володіє ядерною зброєю. У 2002-му відбулася символічна процедура прощання тодішнього міністра оборони України В.П.Шкідченка з особовим складом 43-ї армії. Ліквідація стратегічних ракетоносців тривала ще деякий час…

З тих пір у другій половині листопада – на початку грудня у публічному просторі традиційно відбувається певне збурення. Лунають голоси про помилковість рішень стосовно ядерної зброї і про необхідність «відродити ядерний потенціал». Цю тезу не тільки періодично озвучують різного роду «експерти»: низка політичних сил записали «ядерне відродження» до своїх програмних положень, час від часу реєструються законопроекти щодо виходу з ДНЯЗ.

Цього і наступного року з огляду на вибори «ядерна ностальгія», очевидно, буде гострішою, ніж зазвичай. Частина суспільства (за деякими даними – до 50% громадян) поділяє таку риторику. Адже Будапештський меморандум не спрацював – один з «гарантів безпеки» (Росія) розв’язав проти України війну, а інші його не зупинили. Це сприймається як величезна несправедливість.

Хочу з цього приводу висловити свою позицію.

Чи має Україна моральне право вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї? Однозначно так! Для цього є усі підстави.

Чи варто Україні йти на цей крок? Чи готова наша держава витримати таку відповідальність і наслідки? Однозначно ні!

Чому? Тому що треба без ілюзій дивитися на дорослий світ, у якому ми живемо.

Трохи нагадаю контекст.

Відмова від ядерної зброї відбувалася у добровільно-примусовому порядку. Тому що поява на карті після розпаду СРСР ще трьох ядерних країн (не слід забувати про Білорусь і Казахстан) з міцнішим арсеналом, ніж у Франції та Британії, неабияк збентежила світових лідерів.

Відомо, що ще до проголошення Україною Незалежності, Америка була не у захваті від настроїв українського народу отримати власну державу. Саме через нерозуміння, що робити з ракетами, які через 20 хвилин після запуску могли вразити США або просто знищити їхніх союзників. Після 24 серпня 1991 року саме існування молодої української державності напряму залежало від того, чи вдасться знайти модель, яка б влаштувала світових гегемонів. 

Ще взимку 1992-го розпочалося вивезення тактичних ядерних зарядів до Росії. Першим системним кроком на шляху роззброєння стало підписання Україною 23 травня 1992 року так званого «Лісабонського протоколу» до угоди СНО-1 між СРСР і США. І до цього, і після цього на тодішнє керівництво нашої держави здійснювався страшенний тиск – і з боку Москви, і з боку Вашингтону.

Хоч як ми можемо ставитись до цього факту, але реальність полягала в тому, що в України тоді не було особливого вибору – віддати чи не віддати. Можна було вести розмову, як віддати, на яких умовах.

Президент Леонід Кучма нещодавно у своєму коментарі підкреслив, що вважає однією з трьох найбільших помилок в сучасній українській історії саме ЯК віддали. Бо в підсумку не було отримано жодних реальних гарантій безпеки.

Що характерно, лідер Білорусі Олександр Лукашенко ще у 2010 році так само дуже гостро критикував саме на ЯКИХ УМОВАХ домовились віддати ядерну зброю його попередники, не лишивши йому простору для маневру. На його думку, треба було краще торгуватися.

У Казахстані ситуація дещо інша, адже голова держави з тих пір не змінився. Критикувати самого себе не зручно. Тому Нурсултан Назарбаєв періодично пояснює, чому довелося відмовитися від ядерного арсеналу і що було отримано взамін.

Що цікаво, окремі лідери арабського світу і навіть Муаммар Каддафі вмовляли Назарбаєва залишити єдину на той час «ісламську бомбу», але він пішов на домовленість зі США і Росією. Після того Казахстан фактично перетворив факт роззброєння і закриття Семипалатинського полігону чи не у головний інструмент свого позиціонування на міжнародній арені.

Треба розуміти, що міжнародні партнери України переймалися не тільки її ядерним потенціалом. Колись дипломати розкажуть більше про те, як здійснювалася «стерилізація» оборонного сектору України. Напрям був дуже чіткий – Вашингтон і Москва спільно були зацікавлені у тому, щоб в Україні лишилася максимум тактична зброя, яка б у принципі не могла нести суттєвої загрози оточуючим. Цілком вірогідним, наприклад, був сценарій, що ми могли б залишитися і без ТРК «Точка-У». Його, на щастя, вдалося відвернути.

У цілому, я вважаю не дуже продуктивними глибокі рефлексії на тему, «а чому так сталося з ядерним арсеналом?», «а чи могло бути по-іншому?». Вже сталося. Маємо працювати з фактами об’єктивної дійсності, без самообману оцінювати сьогодення і дивитися у майбутнє, яке зовсім не заохочує мати «рожеві окуляри».

Скажімо, нинішні спроби України відродити неядерний, підкреслюю – неядерний - ракетний потенціал в оперативно-тактичному сегменті так само не викликають захвату у світі. Тим більше, зважаючи на наявність у нас технологій створення стратегічних ракет. Адже політичний курс може змінюватися, а ракета – це завжди ракета. До того ж ОПК – це максимально прагматична сфера, де союзники одночасно можуть бути конкурентами.

Звісно, відмова від ядерної зброї – діаманта технологій, доступних на той час Україні, була і буде серйозним подразником в суспільстві. Але треба чесно давати відповіді про наявні альтернативи.

Гіпотетична спроба України почати роботу у напрямку створення власної ядерної зброї моментально перетворить нас на країну-ізгоя. А це – вирок.

Особливо в умовах, коли наша держава залежна від допомоги міжнародних фінансових інституцій. Тут невинна відмова підвищити ціни на газ ставить на межу дефолту. Уявіть, що буде, якщо йтиметься про ядерну програму, започатковану всупереч домовленостям з партнерами, які нас зараз підтримують. Це швидкий і неминучий колапс.

Тому заклики негайно «сообразіть» пару ядерних бомб «для стримування агресора» – це від лукавого. Створення і підтримка ядерного арсеналу - це навіть за сприятливих умов роки праці і мільярди інвестицій. Зараз у нас немає ні умов, ні часу, і ні ресурсів. Немає запасу міцності.

Але що потрібно робити в цій ситуації? Створювати цей запас, щоб мати вибір, якого зараз немає.

Перше. Факт добровільного роззброєння можна і треба використовувати на дипломатичному рівні, переконуючи забезпечити компенсатори. Тому що Україна довела свою вірність принципам миру, багато років була донором безпеки у регіоні та світі (завдяки участі у миротворчих місіях).

Ми заслуговуємо на те, щоб європейські партнери зняли негласне ембарго на поставки до України зброї, матеріалів і технологій подвійного призначення. Треба доносити світу, що в України є повне право створювати і використовувати будь-які незаборонені засоби захисту від російської агресії. Тим більше, що Кремль не приховує намірів дестабілізувати Європу. А Україна – чи не єдиний серйозний бар’єр на його шляху.

Друге. Треба максимально розвивати неядерний компонент оборони. Від вже згаданих ракетних комплексів – до територіальної оборони і підготовки резерву. А для цього потрібні, насамперед, адекватні рішення політичного класу.

Бо міцна оборона – це міцна економіка, яка неможлива без правосуддя, чесних виборів, ефективних державних інститутів, відповідних настроїв у суспільстві.

Третє. Це входження до структур колективної безпеки, інтеграція до НАТО. А це означає – реформи. Причому, переважно, не у військовому, а у цивільному секторі. Подивіться будь-яку Річну національну програму Україна-НАТО – левова частка заходів стосується політичних, соціальних та економічних питань, а не сектору безпеки і оборони.

Тому розмови про «відродження ядерного потенціалу» вважаю передчасними. І шкідливими. Оскільки вони відволікають нашу увагу від усвідомлення гостроти реальних проблем.

А проблеми, наприклад, в тому, що Україна досі є ядерною державою – у нас 5 АЕС. Проте ми ризикуємо банально втратити персонал, який спроможний обслуговувати ці станції. Адже фахівці виїжджають, а у молоді ці спеціальності не дуже популярні. Ми також досі залежимо у питаннях ядерного палива від нашого ворога…

Ось чим треба спочатку займатися. Якщо ми будемо успішні, питання майбутньої величі України вирішить наступне покоління. Наше завдання – щоб у нього був шанс.