Як насправді себе поводив Вакарчук в Сімферопольському аеропорту

Святослав Іванович Вакарчук - геніальний композитор і дуже талановитий виконавець, пісні якого я дуже люблю. Але про свою поїздку в Крим він розповідає відверту неправду. Маю право говорити як очевидець і учасник тих подій.

Отже, березня 2014 року разом з  Олегом Ляшком та ще кількома людьми ми вилетіли з Києва у Сімферополь. Звичайний рейс, економ-клас. Ми наперед вирішили, що оскільки пана Олега можуть не пустити сєпари в силу його за єдність України, а більш ймовірно - взагалі затримати - він вийде з літака в кепці і темних окулярах. А головне - буде мовчати (бо його по голосу сильно впізнають). План був такий: тихо зустрічаємось з нашими кримськотатарськими друзями неподалік аеропорта (подалі від ватного двіжу там), сідаємо в машини, їдемо в дві військові частини морально підтримати бійців, які не зрадили Присязі, затим їдемо на ефіри проукраїнських Телеканал ATR та Чорноморка, які тоді ще мали можливість працювати на півострові.

Все спочатку йшло, як по маслу. Ми спокійно вийшли з аеропорту і пішли собі. Очевидно, сєпари та їх інструктора з РФ не приділили достатньо уваги пропускній системі.

І тут ми з ОВ, не змовляючись, показуємо один одному телефони. Обидвоє показуємо новину про затримання Вакарчука тут, в Сімферопольському аеропорту. І вважаємо, що оскільки українці своїх (як би хто до кого не ставився) у біді не кидають - треба йти визволяти Славу.

Він прилетів або попереднім рейсом, або чартером - чого точно я не знаю. Але на відміну від нас зробив дурницю і пішов з понтами через VIP-термінал.

Туди ми і пішли, намагаючись йому допомогти. Ще на підході до терміналу нас затримали сєпари, якими керував псевдокримчанин Самвел. Його потім бачили знову як в «місцевого» в Луганську. Далі виявилось, що він насправді не Самвел, а Армен. А затим громадянина РФ Армена Гамлєтовіча (!) Мартояна - вбили, ну, і хрін з ним.

По правді кажучи, ніхто нас не бив, тільки погрожували, хамили, трішки штовхали, а Осману Карімову не давали знімати, але навіть не забрали камеру. Подумали, що з нами робити - і вирішили заблокувати у терміналі разом з Вакарчуком, якого ми йшли визволяти.

Вели ці тварі себе, на диво, коректно (що не применшує моєї ненависті до них). Навіть запропонували поїсти. Ми відмовились. Погодували нас друзі кримські татари, які дізнавшись про халепу приїхали туди. Їм дозволили передати нам їжу і поспілкуватись. Із було близько сорока людей. Багато з них були озброєні - і, ймовірно, це було однією з причин, чому окупанти поводили себе з нами коректно, остерігаючись сутичок. За що їм щира вдячність, чок сагъ ол!

Коли ми вже були там, я першим ділом пішов заспокоювати Святослава. Приніс йому пляшку хорошого коньяку (взяв з собою в Києві про всяк випадок, це скрізь валюта). Але у шанованого мною музиканта була страшна істерика, він дьоргався, кричав щось несуразне, без кінця повторював: «я не політик, я не політик!», заікався, ледь не під стіл ховався. Істерика ця продовжувалась декілька годин - і всі змирились, що заспокоїти Вакарчука не можливо, він психічно не стійка людина.

І отак ми без діла «втикали» в терміналі, не знаючи, що з нами буде. Я молився, щоб не було справжнього полону, заспокоював рідних і близьких та спілкувався з пресою по телефону. В якийсь момент мені стало скучно - і я тихенько зняв антимоскітну сітку і втік через вікно з іншої сторони будівлі терміналу, накинув капюшон і тупо обійшов сєпарів на вході з іншого боку, сподіваючись, що вони мене в обличчя не запам’ятали з першого разу. Проканало - із цікавили лише Ляшко і Вакарчук. А, до речі, для надійності причепив собі георгіївську стрічку (знайшов на терміналі в коридорі).

Пройшов десь кілометр, подзвонив журналістам ATR і «Чорноморки», вони під’їхали, ми записались. Потім - вернувся в термінал. По-перше, своїх не кидають. По-друге: а куди мені було йти?

Мене сєпари трохи поштовхали на вході, але навіть жодного разу сильно ніхто не вдарив. А орієнтовно через 8 годин після затримання нас усіх разом відправили на рейс на Київ. Чудо. Промисел Божий, що все це закінчилось так, а не гірше. Але зовсім не так, як каже Святослав.