Українська дипломатія: коли чути, як пролітає муха

Найгірше у роботі дипломата – це мертва тиша у посольстві, коли чути, як пролітає муха. Дипломатичні представництва – це ті структури, в яких 24 години на добу має бути рух, робота, комунікація, люди, заходи, ініціативи, креатив. Зайдіть до посольств або консульств України в будь-якій країні. Більшість з них – це фортеці. Закриті установи, які живуть за умовною бетонною стіною і бояться відкритого світу комунікацій. Завтра, 22 грудня, Україна відзначає День працівників дипломатичної служби. Чого хочеться побажати їм в професійне свято? Насамперед відкритості і якомога швидше позбутися совкових підходів у своїй роботі.

Стаття 4 Закону України «Про дипломатичну службу» визначає, що одним з основних завдань дипломатичної служби є «проведення зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на розвиток політичних, економічних, гуманітарних, наукових, інших зв’язків з іншими державами, міжнародними організаціями». Так, це дуже регламентована робота. З іншого боку українські закордонні відомства продовжують совкову традицію тоталітарної дипломатії, яка мало сприяє «розвитку зв’язків». Чим швидше ми її позбудемося, тим швидше інтегруємося у світову цивілізовану сім’ю дипломатів.

У 2010 році, коли я був призначений послом України у Білорусі, найбільше мене вразила якраз закритість дипломатичного відомства. Що й казати: люди, які відповідали там за комунікацію, не знали навіть основних засобів масової інформації країни перебування. Вже не кажу про те, аби спілкуватися із ними, організовувати інтерв’ю чи просто запрошувати на каву.

Міністерство закордонних справ, посольства і консульства – це ті інститути, які у зовнішньому світі є обличчям держави. В умовах війни вони стоять на передовій у пошуку союзників, роз’яснення позиції України і просто інформування світу про ситуацію. Їхнє значення – колосальне. Але треба говорити чесно: зовнішньополітичні відомства України перебувають у такому «аховому» стані, що ні кількість дипломатів, ні умови, в яких вони працюють, не дають їм можливості належно виконувати ці важливі функції.  

Очевидно, що висловлювати претензії виключно самим дипломатам – неправильно. Варто говорити про комплексну зміну державних підходів до дипломатичної служби. Вони вимагають не стільки фінансових затрат, скільки певної світоглядної ломки.

Тож перше завдання для держави – створення власної, української, дипломатичної школи. Як такої її поки немає. Світ знає британську дипломатичну школу, французьку, навіть польську… А от української – зі своїм обличчям, цінностями, характером роботи – не існує. Наразі ця школа сприймається у вигляді вареників і сала (дипломати мене зрозуміють).

Наша дипломатія багато в чому продовжує радянські традиції. Після здобуття незалежності Україна довгий час не могла визначитися у питаннях зовнішньої політики: ні зі своїми пріоритетами, ні з вектором розвитку, ні з переліком союзників, імовірних опонентів і так далі. Звідси виходить, що в українській дипломатичній практиці превалює позиція відсутності позиції. Це мовчання, втеча від коментування, від відповідей на запитання. Поступово час перетворив українського дипломата у такого собі мовчакуватого і відлюдькуватого чоловіка, а посольства і консульства – у маленькі фортеці. Винятки лише підтверджують це правило. Наразі у світі є дуже мала кількість українських дипломатів, які активно розвивають комунікацію. В основному це люди, які мають політичний досвід і розуміють цінність спілкування з діаспорою, журналістами, владою і опозицією країни перебування.   

За відносно недовгий час в Україні з’явився ряд дипломатів, якими по-справжньому треба дорожити і які могли б розвивати дипломатичну школу. Чого тільки вартує Юрій Сергеєв, колишній Представник України при ООН. Під таких людей треба організовувати цілі інститути, кафедри. Це особи з високим рівнем дипломатичного мистецтва, яким необхідно пропонувати, створювати умови для фахової підготовки кадрів.

Друге завдання – це зміна підходів для перебування у дипломатичній сім’ї. Спокійно, зовсім не маю на увазі зміну сім’ї як такої. Йдеться про коло спілкування. Річ у тім, що коли ти працюєш у закордонній місії, то повинен перебувати у певному колі дипломатів. Зрозуміло, що українські дипломати, як правило, тримаються сімей з пострадянських держав. В умовах початку війни з Росією це стало великою проблемою, бо в тому числі завадило вчасно і ефективно доносити до європейських, світових союзників свою позицію.

Третє завдання – кардинально збільшити кількість і якість дипломатів у цілому ряді країн. Передусім це Китай, держави Африки та Європи. У найближчі десятиліття робота дипломатів там стане надважливою для України. Є над чим працювати, є над чим думати.

Четверте завдання – просто вже і негайно посилювати роботу із засобами масової інформації усіх країн перебування. Прес-аташе має стати другою за значенням людиною у кожному посольстві. Дипломати не мають права тікати від публічності. Навпаки, їм треба хапатися за будь-яку можливість донести через ЗМІ інформацію про свою країну, її позицію. Особливо зараз в умовах зовнішньої агресії.

Тож вітаючи українських дипломатів з їхнім професійним святом, хочеться побажати їм агресивності в хорошому розумінні цього слова. Будьте активними, професійними та ініціативними. Нехай у ваших посольствах і консульствах завжди буде людно, привітно і не чути, як пролітають мухи. Ваша робота – одна із запорук незалежності України.

Роман Безсмертний, політик, дипломат, Надзвичайний і Повноважний посол України у Білорусі (2010-2011 р.).