Інакший Улас Самчук

Цьогоріч виповнюється 114 років із Дня народження відомого українського письменника Уласа Самчука. З настанням незалежності України, коли спала залізна завіса й розпочалася реабілітація втрачених імен митців, які емігрували або загинули від радянської диктатури, вітчизняні науковці та літературознавці системно досліджували творчість автора: знаковими в цих розвідках були романи "Волинь", "Марія", мемуари та епістолярій письменника. Та чомусь так склалося, що ми одразу виносимо людину на п’єдестал, наділяючи її героїчними рисами незламного борця, і в той же час забуваємо, ким та людина була "до" – до страждань, до гонінь, до визнання та слави.

Юний Улас Самчук відрізнявся від однолітків тим, що прагнув навчатися. Його не приваблювала батьківська доля землероба, адже він почував у собі іншу потугу – бути інтелігентом, вести за собою людей, формувати світогляд українців. Реалізовував себе молодий хлопець через освіту. Першими його книгами були Святе письмо та старі батьківські газети, з яких він вчився грамоти та дізнавався про навколишній світ. З 1917 по 1920 рр. юнак навчався у чотирикласній вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Свято-Феодорівській учительській семінарії, а тоді вступив до Кременецької української мішаної приватної гімназії імені Івана Стешенка. Детально цей етап життя Улас Самчук описує в автобіографічному романі "Юність Василя Шеремети".

Цей період знаковий для письменника тим, що він знайомиться з однодумцями, активною українською молоддю, яка свою жагу до антисистемності та нон-конформізму сублімують у видавничу справу. Улас Самчук створює гімназійний самвидав, літературно-мистецький гурток "Юнацтво, де стає головним редактором і публікує свої перші тексти. Згодом польська влада визнає діяльність гуртка незаконною й оштрафує Уласа Самчука на 30 злотих і додасть півроку тюрми. У той час Самчук переживає не так за гроші, як за втрачений час. Після тієї ескапади хлопець з труднощами поновлюється на навчанні, але тут його призивають до польського війська (гарнізон міста Тарнова), з якого він дезертирує до Німеччини. Там він вчить німецьку мову, навчається у Бреславському університеті та працює наймитом на залізних копальнях, щоб вижити.

Разом з тим Улас Самчук не полишає свій потяг до науки. Він активно пише. 20 квітня 1926 року автор дебютує новелою "На старих стежках".

Дослідники Юрій Кленовий та Григорій Дем’янчук вважали, що першим оповіданням Уласа Самчука був твір "Тарасик", проте Раїса Радчик заперечує цей факт й у своїй статті "Становлення Уласа Самчука як письменника та журналіста" називає це твердження помилкою.

Сам письменник згадує цей момент у своїх мемуарах "На білому коні" (1956): "Ще бувши дома, я згрішив новелькою в журналику "Наша Бесіда" , що виходив у Варшаві за редакцією невтомного редактора Володимира Островського. Сталася ця епохальна подія на весні 1926 року, але що новелька... У моїй теці лежали грубі рукописи, а в моїй голові ще грубілі пляни. Десь з сімнадцятим роком мого життя посіла мене ця пропасниця, з якою я просто не міг дати ради. Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: "От буде босяк-ледащо, не здібне навіть до хазяйства". Вже пізніше ми дізнаємося про романи "Кулак", "Гори говорять" тощо. З цього часу прізвище письменника доволі часто з’являється на сторінках "Літературно-наукового вісника" (Львів), журналів "Самостійна думка" (Чернівці), "Розбудова нації" (Берлін) і т. д.

Невеличка новела складається з двох сторінок (7-8), де протагоніст твору від першої особи змальовує своє зачудування волинськими (?) пейзажами та примарно згадує свою першу любов Єву. 21-річному Власу Самчуку (саме так підписаний автор у журналі) притаманна наївність, надмірна ліричність та епігонство, однак творчий талант вже пробивається з-під грубої мужицької мозолястої шкіри, в якій він тримає перо. Дещо не гармонійно поєднується у творі розлогий пейзаж, який моментально відходить на задній план зі з’явою "жінки в білому вбранні". Вона зачарувала юнака, змусила його серце шалено калатати: "Наші очі зустрілись, і зір обнявшись не міг розірватись... Цю напружену мовчанку мусів хтось з нас перервати, але я не міг". За класикою жанру новела мусить мати несподіваний фінал, тут автор нас не розчаровує. Незнайомка в серпанковому вбранні виявляється давньою подругою дитинства: "Так це ви?!... Маленька Ева – дочка лісничого!... Це ви та лісова квітка, з якою я провів найсвятіші хвилини свого буття?" Улас Самчук пише просто і щиро, він ще по дитячому дивиться на світ, він кохає. Та раптом з гаю виходить чоловік з малим дівчам, яке є точною копією його давньої подруги, лише в мініатюрі, дитина радісно сміється і пригортаючись до жінки, називає її матусею. Коли всі персонажі зникають, ліричний герой – інакше його не назвеш – лишається "з останнім "прощай" і розбитою душею".

Загалом, художній світ Улас Самчук змальовує доволі професійно, він зберігає свою діалектну мову, рустикальний світогляд й етику кохання, де життя – це коловорот. Не відомо, чи справді існувала така Єва, але коли й так, то вона стала тим джерелом натхнення, яке розкрило перед світом геніального Уласа Самчука з його множинним талантом та незламною вірою у краще майбутнє для України.