20 лютого 2014 р.

П'ять років тому саме в цей час:
Пробудження

Я запропонував поїхати до задніх воріт академії. Там ми зустріли невеликий гурт людей, які блокували виїзд. Люди спочатку поставилися до нас насторожено, адже очікувати можна було чого завгодно. Першими, хто заблокував ці ворота, були жінки й студенти Києво-Могилянки. Ми з Максом вирішили, що тут ми потрібніші. Припаркували авто, поспілкувалися з людьми, щоб оцінити обстановку. Виявилося, що на території академії знаходяться одинадцять автобусів — у них сиділи повністю екіпіровані силовики. Побачили також БТР, що стояв поруч. Я подзвонив Льоні. Він із Жекою і своїм братом робив коктейлі Молотова і возив їх на Майдан, заховавши у спойлер «Газелі». Я попросив приїхати на допомогу — хлопці прибули відразу, прихопивши із собою «сюрпризи».
Треба віддати належне нашому народу. Щоб заблокувати силовиків, люди почали звозити шини й дерев’яні піддони, тягати гілки дерев з усієї околиці й складувати їх під воротами академії. Але найбільшим сюрпризом був чоловік похилого віку, який приїхав на МАЗі-самоскиді — він перекрив вантажівкою ворота, зняв акумулятор і попросив лише, щоб не пробивали колеса. А якщо знадобиться, пообіцяв пригнати всю свою техніку й закрити весь провулок.
Ситуація була напружена… Ми не знали, хто за парканом і які сили нам протистоять. Призначили якогось старшого на ім’я Сергій, назвали нас — пост №1. Люди зібралися різні — в тому числі, й досить мутні… Я покладався лише на своїх чотирьох людей і на себе. Ми зібрали жінок і студентів, які блокували академію. Я попросив їх у разі атаки йти, щоб не заважати і не піддаватися ризику (на Інститутській 18 лютого жінки та роззяви сковували дії тих, хто міг протистояти силовикам).
План був простий. Рух по провулку був можливий у двох напрямках. Я поставив свою машину в напрямку вулиці Колекторної, а Льоня розвернув «Газель» убік проспекту Бажана. При виході силовиків ми би під час відходу накривали їх напалмом з двох сторін. При цьому ми були мобільними і легко могли перетворити цей провулок на «маленький Сталінград». У кузові «Газелі» знаходилося близько 70 «сюрпризів» і двоє чоловіків, щоб забезпечити подачу вогню, а в свій джип я взяв близько 20 пляшок коктейлів. Льоня провів інструктаж, як правильно метати коктейлі, які для чого призначені, й ми приготувалися до бою.
Час був тривожний, новини — поганими. Коли я приїхав до лікарні на Червоному Хуторі, мені сказали, що у Бориспільский район випустили кілька автобусів «тітушок» і вони громлять довколишні села, коять безлад. Удома залишився син із нянею, і піднімалося сильне бажання кинути все й поїхати до нього. Але вийшла на зв’язок дружина, сказала, що вони з подругою Євгенією і її сином Мирославом їдуть до нас додому, і я трохи заспокоївся. По дорозі додому вони заїхали до мене, під академію, і розповіли про те, як зайшли в торговому центрі на Позняках у супермаркет. Народ змітав з полиць усе підряд. Дружина з подругою купили пляшку італійського вина й шматок сиру з пліснявою — на касі на них дивилися як на ненормальних, адже всі решта котили повні візки продуктів… Коли вони вийшли із торгового центру й пішли на стоянку до машини, побачили, що на проспекті Бажана, просто на проїжджій частині, стоїть натовп людей, перекриваючи рух на виїзд із Києва. На цьому блокпосту перевіряли всі автобуси, що виїжджали, — шукали тітушок і ментів, які стрімголов розбігалися із бунтівного Києва. Були випадки, коли автомобілі не зупинялися — проривалися через кордон. Услід їм жбурляли палиці й каміння, без вагань били скло. Дружина з подругою розповідали, що теж допомагали блокувати дорогу.
Тоді я не звернув уваги на той факт, що в небі над нами один за одним пролітали літаки. За двадцять кілометрів від академії знаходиться міжнародний аеропорт «Бориспіль». Дружина потім розповідала, що вона ніколи не бачила таких частих польотів. Це розбігалася банда Януковича із сім’ями — поплічники вилітали з України на приватних літаках і чартерними рейсами…
Коли ми почали кидати під огорожу академії шини, ворота трохи відчинилися, і з них вигулькнуло тіло в рясі. Піп почав казати, що він місцевий священик, — мовляв, ми чинимо неправильно. Але одна жінка запитала, чи не московського він патріархату піп і, не дочікуючись відповіді, відправила його «молитися золотому унітазу». Старший нашого поста Сергій, спостерігаючи за тим, як під воротами росте купа шин, почав сумніватися:
— Блін, ну на фіга?..
Я поцікавився:
— Щось не так?
— Та ні, але ж ми просто блокуємо… Нащо шини?
— А як ти збираєшся стримувати ментів на випадок прориву? — запитав я.
— Та ні… Ну, все нормально, — замулявся Сергій у відповідь.
Цей момент мені запам’ятався.
Десь через півгодини ми почули шум за воротами академії. Через дірки в паркані побачили, що курсанти притягнули три сміттєвих контейнери і забарикадували ними ворота зі свого боку — захищались від нас. Це був явний сингал, що сьогодні ніхто на прорив не піде. На початку блокування офіцери академії МВС не йшли на контакт і не хотіли спілкуватися. Але тієї миті вони вже зрозуміли, що треба шукати вихід із ситуації, яка склалася, — висловили бажання поговорити. Один майор, співробітник академії на ім’я Іван, категорично не хотів розмовляти з тими, хто не служив у армії. Я служив, і ми знайшли спільну мову — навіть перейшли на ти. Був ще один серйозний і суворий офіцер, — як потім з’ясувалося, зав. кафедрою. Я не грузив їх пропагандою, а почав говорити про життя, економіку, перспективи розвитку країни.
Увесь цей час приїжджали люди, привозили шини, дерев’яні піддони, їжу, воду й інші припаси. Ми чекали на провокацій і напади. Якоїсь миті від проспекту Бажана до нас попрямував гурт молодиків — близько сорока осіб з битами й арматурою в руках. Я дістав із багажника шолом, балаклаву, биту й рушив із купкою приятелів із п’яти-семи чоловіків назустріч підозрілому загону. Балаклава після позавчорашніх подій була просочена лимонним соком і сльозогінним газом, у носі защипало. Пролунав вигук: «Слава Україні!» — ми відповіли: «Героям слава!» — і зрозуміли, що це підкріплення. Виявилося, що хлопці з Харківського масиву — вони прийшли допомогти, а заодно пошукати тітушок. Чесно кажучи, ми зітхнули з полегкістю, адже сили явно були нерівні.