21 лютого 2014 р. ранок

П'ять років тому в цей самий час.
Пробудження

21 лютого 2014 р.
Ми далі вели наші переговори з працівниками академії через дірки в паркані. Я їм чесно розповів, що Київ заблокований остаточно, по всіх шосе стоять блокпости, на яких дуже не люблять людей у формі. Тому гостям краще тишком-нишком сидіти в академії та нікуди не виїжджати. Менти попросили дозволу не чинити перешкоди підвезенню продуктів, і ми погодилися — за умови, що спочатку самі все оглянемо, а потім віддамо. Приїхала машина з продуктами. Ми дозволили підігнати її до хвіртки на проспекті Бажана, біля церкви, і там почалося вивантаження. Тим часом на нашому посту я спостерігав за тим, що відбувається на території академії, — курсанти виносили сміття у контейнери, якими забарикадувалися. Один курсант зі словами: «Пацани, це ваше!» — показав залізну палицю з жовто-блакитним руків’ям, увіткнув її в купу сміття так, щоб ми могли роздивитися. Ми почали приглядатися і побачили, що в баках повно одягу, касок, карематів, держал від лопат із майданівською символікою… Стало зрозуміло, що гості академії були на Майдані, і тепер хочуть позбутися від своїх трофеїв.
Я пішов до церкви, де вивантажували продукти. Там був полковник, з яким я раніше знайшов спільну мову. Я розповів йому про те, що в їхніх сміттєвих контейнерах знаходяться речі хлопців з Майдану. Він мені, звісно, не повірив — був настільки впевнений у своїй правоті, що навіть запросив пройти з ним на територію академії, щоб довести, що я помиляюся. Я погодився і пішов із ним — знову опинився в тилу ворога. Ми пройшли до контейнерів, і я з бака дістав залізну палицю, показав решту речей. Мої хлопці, які спостерігали з-за паркана, сказали, що курсанти виносили ще й зламані фанерні щити, але потім забрали їх назад — напевно, заховали. Полковник був дуже здивований, а я почав наїжджати — казав, що у них на території знаходиться «Беркут» і, можливо, полоненні майданівці. Полковник запропонував пройти з ним у будівлю спортзалу, де розташувалися «гості», й переконатися в тому, що я помиляюся. Я, звісно, погодився, хоча був ризик залишилися заручником або елементарно потрапити під арешт — людям у формі в той час довіряти було нерозумно. Але страх відступив перед азартом.
Коли ми зайшли до будівлі спортзалу, я побачив солдатів внутрішніх військ — вони лежали на спортивних матах і просто на голій підлозі. Це були діти вісімнадцяти-двадцяти років. Вони дивилися на мене круглими переляканими очима. Напевно, подумали, що їх вирішили здати майданівцям, якщо пустили на інспекцію активістів з їхніми трофеями в руках. Я пройшов по всіх приміщенням спортзалу, зазирнув навіть у душову — в академії виявилося близько двох сотень солдатів. Кому з них пощастило, ті спали на спортивних матах, а основна маса тулилася на дерев’яній підлозі.
Потім ми вийшли із протилежної сторони спортзалу у двір. Там стояли автобуси, яких не було видно з вулиці, й знаходився чималий гурт ментів — близько трьохсот чоловіків. Їх я назвав «бройлерами» — вони були одягнуті в темно-синю форму без розпізнавальних знаків, з білими стрічками для відбивання світла на манжетах. Саме така форма була на силовиках, з якими я воював 18 лютого біля станції метро на Інститутській. Це були вже не діти, а дорослі чоловіки міцної статури. Але, побачивши мене із залізною палицею в руках, вони здивувалися не менше, ніж вевешники. «Бройлери» сиділи в автобусах. Пригрівало сонце, і деякі менти, роздягнувшись до пояса, займалися фізичними вправами на спортивному майданчику. Мені стало трохи не по собі. Я бачив на власні очі, на що здатні ці люди, та коли назвався грибом, то лізь у кошіль.
Я пройшов по всіх автобусах, перевірив, чи немає там «плямистих» (так ми називали «Беркут») і у супроводі полковника повернувся назад до виходу біля церкви. По дорозі розпитував полковника:
— Хто вони? Звідки до вас приїхали?
Полковник знехотя почав розповідати:
— Це наші «гості». Вони втекли з Майдану, коли там почалася стрілянина… Ми їх прихистили, але тепер уже жаліємо.
У автобусах ВВ лежали чорні від попелу щити. Самі бійці були в брудній, чорній від сажі формі, їхні обличчя потемніли від кіптяви, що в’їлася в шкіру, — явно від згорілих шин. Стало ясно, що це оточення з Грушевського. Згодом мої здогади підтвердили командири ментів. Увесь час, доки ми ходили по території МВС, полковник косо поглядав на відтягнуту зовнішню нагрудну кишеню моєї куртки. Йому нескладно було здогадатися, що там зброя. За інших обставин мені, можливо, довелося би несолодко. Але тоді не було іншого виходу. Та й зброя в мене легальна — документи теж захопив із собою.
На виході з академії на нас уже чекали начальник Дарницького РУВС зі своїм замом, представник Дарницької районної адміністрації, якийсь мутний суб’єкт, котрий відрекомендувався юристом Євромайдану, й дівчина-активістка Дарницької Самооборони. Вони приїхали, щоб провести переговори й перевірити академію. Делегація мене не надто порадувала. Саме у Дарницьке РУВС 23 січня привезли частину покалічених автомайданівців. Я розказав, що побачив, і вони вирішили взяти мене із собою на інспекцію. Керівництво академії було категорично проти — напевно, виявилося, що в мене надто пильний погляд. Але під тиском людей менти здалися, і я пішов із ними. Мені здалося дивним, що Сергія — старшого нашого посту — брали на огляд без розмов. Але сам він наполягав на моїй обов’язковій присутності в складі делегації. До нас приєднався ректор академії. Зам. начальника Дарницького РУВС був, за його словами, головним дільничним по Дарницькому району. Я запитав у нього:
— Ви з Донецька?
— Ні, я киянин. Харківський масив зростав на моїх очах — я почав працювати дільничним понад двадцять років тому.
Я йому розповів про дільничного нашого мікрорайону з моєї бурхливої юності. Він знав усіх підопічних на ім’я, прізвище й кличку, до того ж мав звичку з’являтися, як чорт із табакерки, в найбільш непідходящі моменти. Головний дільничний попросив віддати йому на тимчасове зберігання трофей, вилучений зі сміттєвого бака, щоб не травмувати тонку психіку бійців, порушену на Майдані. Я погодився з умовою, що він його поверне, коли ми вийдемо за територію академії. Мент заховав знайдену палицю під курткою. Ми пройшли через спортзалу, потім я підвів їх до сміттєвих контейнерів і показав речі хлопців з Майдану. Коли комісія прийшла на майданчик, де раніше були «бройлери», там уже нікого не виявилося, автобуси стояли порожні. Я запитав:
— Де ці люди?
— Вони пішли обідати, — була відповідь.
Звісно ж, я не повірив, — вимагав показати їдальню зі словами: «Як же давно я не був у ментовській їдальні!» (по суті, жодного разу).
Нас повели в їдальню, що була розташована на другому поверсі спортзалу. Виявилося, що там чисто, прибрано й порожньо. Я почав допитуватися, чому це нам брешуть на кожному кроці? І де ці товариші насправді? Здавалося, що решту членів комісії це питання хвилювало не дуже.
По дорозі головний дільничний розповідав мені про дівчину — активістку Євромайдану, яка зголосилася бути зв’язковою між МВС району й майданівцями, але зранку просила прислати за нею машину, бо боялася виходити з будинку без охорони. Нас повели на вулицю. Біля однієї будівлі на ґанку стояв дуже міцний і високий рудий боєць, одягнутий у темно-синю форму з білими смужками на манежах рукавів. Побачивши нас, він заховався у будівлі. Я почав наполягати, щоб його повернули, а ще краще — провели огляд будівлі, де він ховався. Із усієї комісії я, певно, був найбільш наполегливим, десь навіть нахабним, решта, схоже, просто відбували номер. У будівлю нас не пустив ректор, казав щось про секретні приміщення. Але рудого бійця на вулицю вивели. Я мав підозри, що він беркутівець, переконливо просив показати посвідчення. Виявилося, що в бійця була посвідка співробітника ППС м. Харкова. Я запитав, чому на ньому і на його колегах нема погонів і чому на шевронах лише надпис «МВС», без назви підрозділу. Питання лишилися без відповідей.
Делегація ще раз оглянула автобуси, і я наполіг, щоб на них почепили номерні знаки. Потім ми вийшли на КПП, розповіли людям про те, що побачили. Було ухвалене рішення перерахувати всіх гостей на території МВС і перевірити решту приміщень. Втретє на інспекцію я не пішов — уже бачив усе, що хотів. Менти мене тихо ненавиділи й намагалися не допустити назад на територію академії. Я наполіг на тому, щоб головний дільничний віддав мені трофей — палицю з руків’ям у кольорах українського прапора. Мент довго вагався, але зрештою попросив відійти подалі від зайвих очей.
— Просто не хочу, щоб подумали, наче я потайки вас постачаю, — промовив він, витягнув із рукава мій трофей і, оглядаючись навсібіч, віддав палицю.
Мені потрібен був невеликий перепочинок — дуже розболілася спина. Я повернувся на пост, присів на дерев’яний піддон, який слугував за крісло й місце відпочинку, й спробував на певний час розслабитися. Але варто було заплющити очі, як знову бачив дим, людей у касках зі щитами, чув вибухи, крики про допомогу, стогони…

Відеорепортаж: https://24tv.ua/kiyani_shho_blokuyut_biytsiv_vv_gotovi_vidp…