Питайте, вимагайте, двіжуйте

Я вже багато разів розповідала цю історію. Але зараз, мабуть, треба ще раз повторити.

На початку серпня 2014 року Петро Порошенко зустрівся з волонтерами, в яких накопичилось надзвичайно багато питань щодо ситуації на фронті. Це було після Зеленопілля, після розгрому 51 бригади, переходу бійців через російський кордон і всіх тих страшних речей пекельного літа 2014-го.

Настрій у волонтерів був, м‘яко кажучи, агресивним. "Народний тил", наприклад, на зустріч взагалі не прийшов, вважаючи, що з Порохом після цього всього взагалі немає про що говорити. Це вже потім, через рік, Жору Туку використають , призначивши головою Луганської ВЦА. Але цікаво, що призвело до таких змін у головах багатьох волонтерів.

Першим на зустрічі виступив Юрій Бірюков. Повідомив, що він тепер радник президента і всі питання будуть вирішуватись через нього, ефективно і швидко. Це було представлено так, ніби тепер волонтери матимуть реальну владу, президент буде дослухатися до їхньої думки і взагалі про що тут ще говорити.

Ну і тональність зустрічі була змінена. Так, про проблеми говорили, але так, ніби вони вже самі собою вирішені.

Потім були паради, волонтерські десанти, мобільні групи, волонтер-губернатор, безкінечні срачі, інфокомсомол. Багато чого було, що врешті-решт дуже сильно підірвало довіру до волонтерського руху. Робилося це здебільшого руками того самого радника. Результат в принципі відомий. Багато мильних бульбашок, які лише прикривали масштаби дерибану оборонки.

До чого це я. Я не вірю Порошенку. Так само, як не вірю Зеленському. Але іншого вибору в нас уже нема. Тому вважаю, що ці кілька тижнів до голосування треба по максимуму використати, щоб вижати з них обох те, чого ми не могли добитися всі ці п‘ять років.

Питайте, вимагайте, двіжуйте.
Хай крутяться, як вужі на сковорідках. Хай почуваються максимально дискомфортно і хоча б зараз роблять те, що потім ніколи не зроблять. Агонь.