Три висновки після вироку Марківу

1. Колись до війни я багато займалася правозахистом і дещо тямлю у цьому питанні. Так ось, практично кожна людина, яку несправедливо кинули за грати – на неї особисто, а найперше на її близьких і всіх небайдужих людей, які хочуть допомогти, відбувається тиск за однаковою схемою: в жодному разі не здіймайте галас, не залучайте пресу і громадськість, не влаштовуйте акцій протесту, бо тим ви лише зашкодите ув’язненому. Дозвольте "нам" усе порішати келейно, по-тихому. Довіртеся професійним адвокатам і так далі.

Наскільки мені відомо, справа Марківа розвивалася саме за таким сценарієм.

Хто на це повівся – лох, і плата за цю помилку може бути дуже високою. Погані справи всі, без винятку, бояться світла. Я не знаю жодного випадку, коли несправедливо ув’язненому зашкодив би розголос і допомогло мовчання.

Дуже часто згаданий тиск здійснюють адвокати. Знайти класного адвоката складніше, ніж перлину в лайні. Бо хороший адвокат повинен не тільки добре знати закони і вміти виступати в суді – він ще й має орієнтуватися в процесах, в тому числі політичних, як мінімум - відрізняти замасковані під кримінал політичні справи від звичайних кримінальних. І бути готовим задля порятунку підзахисного – скажімо так, дуже багато на що. Свого часу мені пощастило такого зустріти, це був Сидір Кізін (Кізін Сидір). Якщо адвокат не такий – він більше помічник прокурора, аніж захисник.

Про Марківа слід було нагадувати світові щодня, як свого часу про Савченко. Щоб світова спільнота тиснула на Італію, як тоді на Росію. Врешті-решт, Савченко теж звинувачували у загибелі журналістів, але світовій спільноті це не завадило вимагати її звільнення. Італійські путінські утриманці – це далеко не сам Путін, натиснути на них спільними зусиллями було б у рази простіше.

2. Це нормально, коли цивілізований світ захищає журналістів і жорстко реагує на будь-яке насильство щодо них, пов’язане з їхньою професійною діяльністю. Але. На війні, навіть неоголошеній, діють інші закони. Стрінгер, який легально чи нелегально опинився в зоні бойових дій, на позиціях воюючої сторони - ризикує нарівні з військовими, робить це на власний страх і ризик і добре усвідомлює можливі наслідки. Стверджувати про умисне вбивство цивільних на війні можна у двох випадках: а) якщо це вбивство вже затриманої людини і б) якщо людина, яка була вдягнена у цивільне і не мала при собі зброї, загинула від кулі снайпера. Все. Більше випадків не знаю. Мінометний розрахунок не бачить, по кому працює. Та й навіть автоматник чи кулеметник, якщо дальність перевищує 200-300 метрів, не бачить, по кому працює і здебільшого не стріляє прицільно. Ні цивільний одяг, ні навіть цивільне авто (на яких у зоні БД ще й досі їздять військові) не порятунок для некомбатантів.

Не треба з’ясовувати, були чи не були на озброєнні у підрозділу Марківа міномети і де знаходився особисто він у момент загибелі журналістів. Це взагалі неважливо. Доведено, що журналісти були на позиціях бойовиків і загинули під час ведення бойових дій? Якщо так – значить, вони загинули тому, що поїхали на війну, цього достатньо.

3. Те, що італійське керівництво – утриманці і кращі друзі Путіна, було відомо давно, так що нічого дивного не відбулося. Світові потрібно демонструвати силу, а не толерантність до ворогів. "За нашу силу пошанують нас, а наші скарги в комині запишуть" (с)
#FreeMarkiv