Від Штайнмаєра до Покрови: 12 днів, що можуть змінити Україну

Між цими фото майже 6 років.

На обох люди відчули, що Президент здає Україну і вийшли на мирний протест. На обох вони піднімаються з Майдана до Адміністрації Президента. На обох ще немає партійних прапорів. На обох багато молоді (я не про себе 🙂). На обох ще немає приреченості і є надія. На жаль, ані 21 листопада 2013-го, ані 2 жовтня 2019-го Президент не спромігся вийти і пояснити народу, що саме і навіщо він зробив...

Схоже, Зеленський потрапив у ту саму пастку миротворця, що й ранній Порошенко. Якщо не можеш виграти війну, але дуже хочеш аби тебе любили і тобою захоплювались, приміряй шати миротворця. На початку другого року своєї каденції п‘ятий Президент України ще ламав через коліно парламент, аби той - заради уявного миру - проголосував за закріплення в Конституції особливого статусу Донбасу. Тоді перед Верховною Радою пролунав вибух гранати, яку кинув ветеран АТО і яка забрала життя чотирьох нацгвардійців. Внесення змін до Основного закону, що передбачали децентралізацію ТА особливий статус Донбаса, Порошенко у першому читанні тоді дотиснув, але його миротворчий запал відтоді забуксував. Бо він напевно второпав що, за влучним виразом Olaf Clemensen, педалюючи мир на Донбасі, можна отримати справжню війну в Києві.

Відтоді шати миротворця були відкладені на безрік - Порошенку сподобався камуфляж. Але камуфляж був для внутрішнього вжитку. Натомість західним партнерам від демонстрував, що чим сильніше тисне на газ миротворчої адженди, тим глибше заривається в чорнозем українського патріотизму і тим безнадійніше пробуксовує імплементація Мінських угод. Мовляв, я б з радістю, та народ не пускає. Ми наче зупинили капітуляцію, але анві на крок не просунулись до мети. А витягнути український "Богдан" зі слизької мінської колеї було так просто: достатньо було не імітувати пробуксовку і не лякати пасажирів, що от-от Путін нападе і захопить нашу маршрутку, а самому вийти з-за керма, попросити вийти з салону пасажирів (тобто український народ), впрягатися усім разом - і виштовхати транспортний засіб в напрямі, перпендикулярному до путінської "дорожної мапи", нав‘язаної Україні в білоруській столиці...

Коли Зеленський замінив Порошенка і почав натискати владні педалі українського "Богдана", він радо з‘ясував для себе, що його попередник, як він і підозрював, свідомо імітував пробуксовку мінських угод: достатньо попросити Макрона та Меркель підштовхнути - і от ми знову поїхали на зустріч мирному майбутньому. А щоб ніхто не сумнівався, Путін, який чекає Україну на зупинці "русский мир", навіть відпустив додому українських бранців: мовляв бачиш, зі мною можна домовлятись. І Зеленський радо почав тиснути на газ, не надто переймаючись тим, хто і з якою метою малював маршрутний листок, що дістався йому у спадок...

І тут раптом з‘ясувалось, що не всі в салоні "Богдана" в захваті від того, що українська маршрутка зрушила в рускомірному напрямі. Причому це вже було не звичне букотіння старообрядців-порохофілів, які пережили внутрішній апокаліпсіс, коли їхній кандидат програв вибори, і тільки й чекали на настання кінця світу, - збунтувалися ті, що на День Незалежності вже раз демонстрували президенту, хто в Україні справжній суверен.

Те як сьогодні мирно, організовано та красиво народ сходив на Банкову, говорить про те, що Зеленський опинився практично в такому самому становищі, в яке Янукович потрапив 21 листопада 6 років тому. Тільки той був хитріший - виставив Азарова публічно оголосити про "призупинку євроінтеграції". А недосвідчений Зеленський сам вийшов до преси розповісти про підписання формули Штанмаєра і виглядав як учень, що не вивчив урок - і тому змушений імпровізувати та викручуватись. На сумнозвісну прес-конференцію ГКЧП з тремтячими руками Янаєва це ще не тягнуло, але навряд чи додало певності у правильності президентського кроку навіть симпатикам чинного гаранта.

Тепер у Зеленського рівно 12 діб до того, коли патріоти масово з’їдуться до столиці відсвяткувати День захисника вітчизни та Покрову. Можна, як колись Віктор Федорович, наплювати на кілька тисяч незадоволених і гнути свою лінію. Але при цьому варто пам‘ятати, що Аваков - не Захарченко, Баканов - не Якименко, Нацгвардія - не ВВ, і КОРД - не Беркут. А до того ж добре подумати, що можуть запропонувати українському лідеру його європейські візаві (про Америку думати не варто: Трам вже сіпається при одному слові "Україна"), якщо раптом все піде не так. Думаю, Богдан, який працював у Кабміні Азарова до останнього, зможе розповісти своєму патрону, як європейці гарантували домовленості Януковича з лідерами опозиції і що з того вийшло 🙂.

А також Зеленському варто задуматись про неевклідову соціологію. Коли американці писали свою Конституцію, вони почали її зі слів "We the people of the United States", бо Конституція стосувалась кожного. А от ратифікувала її явна меншість. В кінці 18 століття в США проживало близько 3 мільйонів мешканців, але виборче право мали тільки 6% американців (що кореспондує з 15% дорослого населення): голосували лише білі дорослі чоловіки, що мали власність (а отже мали достатньо засобів до існування, аби не торгувати своїми голосами). І хоча в Україні право обирати наразі мають усі повнолітні громадяни, в якомусь сенсі історію все одно роблять ті самі 15%. І саме їхні представники сьогодні відвідували Банкову...

І останнє. Схоже, Зеленський так і не зрозумів, чому саме його українці обрали Президентом і навіщо. Україна давно вагітна справжньою революцією. А справжня революція - це завжди радикальний розрив з минулим, перерва тяглості і крок у невідоме. На сьогодні Україна - потенційно одна з найбільш футуристичних країн на всій земній кулі. Мало хто в світі почувається такими незадоволеними сьогоденням і мало хто з таким оптимізмом та надією дивиться у майбутнє.

Так от, досі нашим пострадянським елітам вдавалось "купировать" українські революції, кооптуючи частину контреліти в свої ряди, але ніколи не даючи їй навіть блокуючого (не кажучи вже про мажоритарний) пакету акцій в АТ "Україна". Так Чорновіл на виборах 1994 року підтримав Леоніда Кравчука, так Левко Лук’яненко став послом України в Канаді, так стали міністрами юстиції рухівці Головатий та Лавринович, так потрапили до парламенту Ганна Гопко, Ігор Луценко, Тетяна Чорновіл, комбати ти та майбутні "єврооптимісти". Але жодне вливання у правлячий клас свіжої крові не призводило до революційних змін. Часто-густо (але не завжди) траплялось навпаки: потрапивши у настояний роками політичний розсол, свіжі огірки невдовзі ставали солоними... Повторююсь, ніколи це не був важкий, але чесний компроміс між елітою і контрелітою, як це сталося в Польщі під час славнозвісного круглого столу комуністів із "Солідарністю" чи перемовин АНК на чолі з Манделою та білих націоналістів під проводом де Клерка. В Україні революції завжди розсмоктувань через персональну кооптацію бунтарів до правлячої еліти.

Але біда в тім, що на відміну від Великобританії, де модель кооптації контреліт у владу чудово працює століттями і дозволяє уникати кровавих революційних потрясінь, українська еліта раз-у-раз виявилялась неспроможною прийняти пологи майбутнього в народу України. Раз-у-раз усі ці кучми, кравчуки, ющенки, януковичі та порошенки клали Україну на зберігання замість вести у пологовий зал. І чим очевиднішими були перейми, тим хитріші виверти придумували можновладці, аби не поривати з минулим. Тому все, що ми називаємо у нашій новітній історії "революціями" насправді були "революціями, що не відбулися". Бо революція - це не про тяглість та легітимність (які так прагнули зберегти наші лідери і в 2005-му і в 2014-му) - навпаки, це про радикальний розрив із минулим. Революції завжди рухає апокаліптичний пафос: "Ось, творю все нове" (Од. 21:5).

Так от, зневірившись в усіх мудрагелях-професорах, які замість приймати пологи раз-у-раз клали Україну на зберігання, аби ще на ній підзаробити, українці перед тим як наважитись кесарити вирішили спробувати довіритись акушерці: вона хоч і недосвідчена, проте щира та некорумпована, ще й прикольна. До того ж закінчувала школу вже в незалежній Україні і ніколи не працювала в корумпованій адміністрації лікарні. Саме тому хтось дуже влучно охрестив вибори Зеленського "електоральною революцією". Це остання мирна спроба українців розродитись майбутнім. А акушерка "тьотя Зеля", яка ніколи не вчилась в медінституті, але також ніколи не брала хабарів та ще й дотепно кепкувала з головного лікаря-хабарника та заввідділеннями-корупціонерів, допоможе з‘явитися на світ нашому немовляті. Так хотілося вірити в чудо!

Але схоже, що наша "акушерка історії" не дуже второпала, для чого її покликала Україна. Але точно не для того, аби повертати її колишньому чоловікові в рускомірний гарем. Бо ми, the people of Ukraine, яких можливо лише 15%, але які почуваються в цьому житті деміургами, а не глядачами, точно знаємо, що в акушерки залишилось рівно 12 діб, аби визначитись, що вона тут робить. Ще не пізно зробити правильний вибір. Але хірург, який не боїться крові і готовий кесарити, вже пішов приймати душ...