ТУГА ЗА УКРАЇНСЬКИМ САХАРОВИМ

Шість років тому, коли помирав Нельсон Мандела, перуанський письменник і нобелівський лауреат Маріо Варґас Льйоса написав коротке есе "Elogio de Nelson Mandela", яке закінчується апологією політики: "Мандела є найкращим з усіх наявних – і дуже нечисленних в наші дні – прикладів того, що політика є не лише тією брудною та посередньою справою, як думають багато людей, яка допомагає спритникам збагатитися, а гульвісам вижити, нічого не роблячи, а діяльністю, яка може також поліпшити життя, замінити фанатизм толерантністю, ненависть солідарністю, несправедливість справедливістю, егоїзм спільним благом, і що є політики, як от південноафриканський державний діяч, які залишають свою країну, світ, значно кращими, аніж вони були до їх приходу".

Ці слова цілком можна було написати in memoriam Андрія Дмитровича Сахарова, який залишив цей світ 30 років тому. Він також вірив, що політика – це насамперед служіння. Я його ще пам’ятаю. Старший щуплий, лисий, стомлений, згорблений чоловік у великих окулярах, на якому не дуже добре сидів костюм, який тихим голосом промовляв з трибуни першого з’їзду народних депутатів СРСР і якому зал раз у раз намагався влаштувати обструкцію. Інше обличчя Росії. "Русский Гавел", котрий вірив, що політика має бути "діяльністю, яка може поліпшити життя, замінити фанатизм толерантністю, ненависть солідарністю, несправедливість справедливістю, егоїзм спільним благом". Росія обрала кардинально інший шлях, символом якого став КҐБіст Путін…

Завдяки Семён Глузман, нещодавно довідався, що Андрій Дмитрович восени 1971 року приїжджав до Києва на суд до Анатоля Лупиноса. Лупиноса тоді судили вдруге. На той час він вже мав у своєму багажу десятку за "антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу", активну участь в таборовому страйку, "Володимирський централ", параліч ніг у в'язниці та перемогу над недугою. Судили Лупиноса за вірш "Тарасу, батько, підійми чоло", який він прочитав біля пам’ятника Шевченку в день вшанування пам’яті Кобзаря.

Лупиноса я знав добре. Не з телевізора. В моїй пам’яті він залишиться архетипичним уособленням воїна. Диким варягом, для якого життя без війни втрачало сенс. Втіленням вічного революціонера. Людиною, для якої не існувало неможливого. Пам’ятаю, як 1993 року він на моє прохання впродовж години зареєстрував в Держкомрелігій організацію, в статуті якої було записано, що вона не може бути розпущена за жодних умов 🙂. На відміну від інтелігентних шестидесятників, які свідомо обрали культурний опір режимові, Лупиніс мріяв про опір збройний. УНСО – його дітище. У 1990-ті він щиро радів, що встиг повоювати на Кавказі проти "москалів". Навіть примудрився побувати в інфільтраційному таборі в Чечні. Мотто усього його неспокійного життя викарбуване на його занедбаній могилі (агов, декомунізатори з Інституту національної пам'яті!) на Байковому: "Життя триває - точниться війна".

Лупиніс був повною протилежністю Сахарову. Він був справжнім радикалом, природженим бунтівником, людиною дії. Яка припиняла палити тільки для того, аби випити кави. І припиняла пити каву лише коли збиралась випалити чергову цигарку. І тим не менш, Сахаров спеціально приїхав до Києва на його суд. Етнічний росіянин. Який не говорив українською. Дійсний член АН СРСР. Тричі герой соцпраці. Лауреат Сталінської та Ленінської премій.

Натомість "квіт української літератури": Павличко, Драч, Яворівський на суд до Лупиноса не потикались. Напевно в їхніх серцях та головах вже визрівав ганебний лист на ім’я Андропова від 22 березня 1973 року, в якому щирі українці "рішучо засуджували" таких як Лупиніс - "погрязших в националистическом болоте и не раскаявшихся в своей антисоветской деятельности" (цитата мовою оригіналу – не солов’їною ж писати самому Голові КҐБ СРСР...).

Одне слово, правозахисник і ліберал Сахаров приїхав на суд до радикала Лупиноса — людини, яка усіма фібрами душі ненавиділа радянський лад і за першої-ліпшої нагоди без жодного вагання організувала б збройний опір системі. Приїхав, бо знав що таке "самый гуманный в мире советский суд". Приїхав підтримати "українського буржуазного націоналіста". Справжнього революціонера та переконаного заколотника. Не міг не приїхати, бо розумів політику, як діяльність "яка може поліпшити життя, замінити фанатизм толерантністю, ненависть солідарністю, несправедливість справедливістю, егоїзм спільним благом".

Сахарова на суд до Лупиноса не пустили…

На щастя, в Україні зараз практикують відкриті суди. Але в п’ятницю, коли судили Андрій Антоненко, Юлия Кузьменко та Яну Дугар, в залі Печерського суду був лише один чинний політик – Яна Зінкевич. Була не як представник своєї політсили, а як "своя". Не могла не прийти. Бо судили військових медиків та волонтерів. Жодного українського топ-політика в залі суду не було. Не для підтримки підозрюваних – для осуду тієї вистави за заздалегідь прописаним сценарієм, яку нам запропонували замість правосуддя.

Вакарчук обмежився "дуже уважним стеженням за розслідуванням справи вбивства журналіста Павла Шеремета" у Фейсбуці. Напевно в Єлі та Стенфорді його вчили про "справедливий і безсторонній суд", втручатися у діяльність якого європейському політику зась. Можна лише "уважно спостерігати", а потім, у разі чого, висловити "глибоке занепокоєння". Юлія Володимирівна 13 грудня раділа в ФБ, що "парламент підтримав законопроєкт "Батьківщини", який захищає людей від свавілля колекторів". У Петра Порошенка, патріота №1, вся стрічка в томосі та вітаннях Ахтема Чийгоза. І Ахтем-ага - чудова гідна людина. І Томос - історична віха в нашій історії. От тільки хочеться почути від п‘ятого президента України, як і чому так трапилось, що Сергій Вовк, на якому тавра нема де ставити, повернувся у 2016 році на посаду судді. Юля здивувала і розчарувала більше за інших. Бо, на відміну від Петра та Славка, вона на власній шкурі випробувала всі принаді вітчизняного "правосуддя". Погане забувається швидко?

Перебуваючи в опозиції, можна і треба критикувати Зеленського. Робота така. А от сваритись з Аваковим лячно? Hanna Hopko розповідала мені, що коли в червні цього року вони почали збирати підписи за відставку незмінного міністра внутрішніх справ, назбиралось аж… 9 голосів. Такі принципові патріоти...

На жаль, не видно в український політиці свого Сахарова. Для якого чи якої політика є "діяльністю, яка може також поліпшити життя, замінити фанатизм толерантністю, ненависть солідарністю, несправедливість справедливістю, егоїзм спільним благом". Коли наступного разу ми підемо на виборчі дільниці, варто пам’ятати, хто з політиків прийшов (чи радше не прийшов) до суду – захищати нас усіх від поліцейсько-прокурорсько-суддівського свавілля, яке вони в цій державі створили чи як мінімум допустили. Хто наважився (чи радше не наважився) вголос назвати Авакова українським "Лаврентієм Берією", який цементує своє місце у владі ціною наших доль і життів…

Хоча за такого наступу поліцейської держави ще не факт, що на нас чекають попереду вільні, чесні та демократичні вибори…