Для мене найстрашнішим сном було втратити особовий склад…

(Із книги про Героя України Євгена Межевікіна - "Війна Адама")

Логінов Валерій Володимирович, псевдо "Аскольд". На період жовтень – листопад 2014 року був заступником командира 4-ї аеромобільно-десантної роти, 2-го батальйону 95-ї бригади.

Валерій Володимирович – професійний військовий, ще "радянського розливу", як він сам зазначає, закінчив військове училище в 1990 році, в Ленінграді. З 1992 року проходив службу в Збройних Силах України і наприкінці 1999 року звільнився з військової служби.

"На війну у 2014-му я потрапив добровільно, бо вже не стояв на обліку у військкоматі. Після розстрілу Майдану розумів, що буде війна, і Росія не випускатиме нас зі своїх "братніх обіймів". Тому десь 25 лютого я пішов до військкомату і запитав військового комісара: "Ну що, коли буде мобілізація?". Він здивувався: "Яка мобілізація?". "Буде війна! Зараз Росія почне віджимати Крим!". Я міг вільно висловлюватись, бо був цивільним, а військові діють виключно за наказом... Мене поставили на облік, і повідомили, що якщо буде якийсь рух – зателефонують. Дзвінок пролунав 9 березня, десь о 22 годині вечора: "10 березня о 9 ранку прийдеш у військкомат?". "Так, я буду призиватися". На той час у мене вже був зібраний військовий рюкзак, була підготовлена власна форма і 10-го березня я прибув до бригади проходити військові збори. Хоча на той момент мобілізації ще, як такої, не було. Перші три тижні ми готувалися, дуже серйозно і ретельно. Нас не займали теоріями, нас готували до бою – ми стріляли з усієї зброї, яка була в наявності. На той час я виявився найстаршим в батальйоні – командир батальйону був молодший за мене, не кажучи вже про командира роти, він мені у сини годився. Тому в нас і відносини були такі: я – тато, але і він – тато.

Треба подякувати командиру бригади (на той час) полковнику Михайлу Віталійовичу Забродському. Якби не його серйозне ставлення до ситуації, то бригада не підготувалася б добре до бойових дій. Був ще один нюанс – наприкінці березня хлопці мали можливість піти геть, повернутися додому. Закінчувалися військові збори, а мобілізацію ще не оголосили. Виник "коридор" – три доби, для того, щоб піти. Хочу чесно сказати, що з батальйону пішов, мабуть, кожен четвертий. Але це дуже невелике число! В цілому, всі ті хлопці, з якими ми починали, з ними і демобілізувалися в 14-му році. Я хочу вклонитися їм за те, що вони виконали свій обов’язок перед Батьківщиною, але восьми з них вклоняюся тільки хрестам на могилах… Ми втратили 10% особового складу.

Перший раз ми вийшли в район бойових дій 2 жовтня 2014 року. Знаходились на базі в звільненому Слов’янську. До цього протягом місяця "приходили до тями": готували техніку, зброю, проходили додаткову стрілецьку підготовку, супроводжували виведення техніки (коли 95 бригада здійснила найбільший у військовій історії марш-кидок, ми займалися прикриттям). Після місяця такої підготовки, нас вивели у Піски під Донецьким аеропортом. Зайшли в ніч з 2 на 3 жовтня. Дісталися ми практично без "пригод", за винятком деяких моментів. Перше враження від того, що я потрапив на війну – це як занурення у інший світ: повалені дерева, воронки, згоріла техніка... Тут народжується і зовсім інше відчуття від оточення, від світу, дуже гостро відчуваєш те, що відбувається поруч – слухаєш постріли, орієнтуєшся в ситуації, з’являється звичка не просто переходити через вулицю, але подивитись, прикинути, проаналізувати, і тільки потім діяти. Нашу групу перекинули одразу на мінометну позицію "Цунамі" – це кінцева зупинка перед Донецьким аеропортом. Це була стартова площадка, з якої ми виїжджали на термінал. Фактично наша рота виконувала два завдання: перше – це ротація особового складу з Донецьким аеропортом, ми туди виїздили і заміняли групи, друге – доставляли БК, вивозили поранених на наших БТРах. Бувало таке, що доводилось виїздити не тільки вночі, але і вдень, тому велика повага хлопцям, які складали екіпажі БТРів. Водії і навідники КПВТ виїздили в ДАП практично кожного дня.

У цей час я познайомився з "Адамом" – ми з ним пересіклися ще на самому початку. Тільки-но ми розташувалися на позиції "Цунамі", штаб поставив бойове завдання атакувати Іверський монастир (з нього противник зробив таку собі фортецю). В мене з особового складу було 40 хлопців, та БТРи. Операція, на мою думку, була абсолютно не підготовлена – їдь і виконуй! Довелось самому орієнтуватися – бойових карт у нас не було, спостереження не було, інформації про укріплений район не було, кількості людей, які зайняли там оборону, не було. Я розпитував людей, які там проїжджали, знайшов карту, знайшов фотозйомку. І коли почав приймати бойове рішення, то розумів, що ми БТРами навіть не проб’ємо огорожу бетонних заборів коло аеропорту, тому потрібні були танкісти. Крім того, збоку "Спартака" працювало кілька російських танків з добре навченими екіпажами – що для них розстріляти БТРи?! А для мене найстрашнішим сном було втратити особовий склад. Тому я за власною ініціативою пішов до командира танкістів – Євгена Межевікіна, і переговорив з ним з цього питання. "Адам" зовсім не справляв враження Героя України – це була проста, дуже втомлена, запилена людина. Очі сльозяться, комбінезон засалений, без знаків відмінностей. Танковий екіпаж відпочивав під деревом, в траві, в якійсь напівканаві сухій, повністю чорні. Я на той час ще не розумів, що можливо бути настільки втомленим, але згодом дійшло – це виникає через постійну адреналінову напругу. У "Адама" практично кожен день було по три – чотири бойові виходи, він був геть виснажений! Весь час тримався на силі волі, і на силі волі тримав своїх хлопців. Те, що танкіста звуть Євген Межевікін, і він Герой України, я дізнався вже після війни. А тоді навіть військового звання не знав. В першу чергу зрозумів, що розмовляю з професійною людиною. Ми швидко знайшли спільну мову: я описав те завдання, яке потрібно було виконати, а він запитав, що потрібно від нього. Разом розробили план дій. За "сценарієм" танки виходять першими і пробивають бетонну огорожу, щоб відкрити нам сектори вогню. Після цього відтягуються на поле і починають "танцювати" проти "Спартака" - відволікають увагу. Крім того, танки піднімуть пилюку, і у нас з’являється можливість розвернутися та імітувати наступ. Коли мені було поставлене це бойове завдання, я сказав так: "Ми маємо дуже мало піхоти, проти укріпленого району, без артпідготовки, без виявлених вогневих точок ми нічого зробити не можемо. Відправити таким чином людей – це просто їх втратити. Тому зробимо спочатку розвідку боєм".

Наступного дня (4 жовтня) ми вийшли близько о пів на п’яту вечора. Попередньо, ми з Євгеном обговорили такі питання, як взаємодія, частоти зв’язку. А коли почали рух, на жаль або на щастя, у одного з БТРів полетіла трансмісія. Перекидати особовий склад з БТРа на БТР, змінювати вже відпрацьований механізм я не став. Але і залишати БТР на злітній смузі, для розстрілу, також не хотілося. Я передав "Адаму" своє рішення. Він все зрозумів і миттєво вилетів на смугу. Поки хлопці перекидали троси аби витягти БТР з поля, танк почав їздити, відволікати на себе увагу противника та прикрив нас пилюкою. Після цього Женя останнім пішов з поля. Таким було наше перше знайомство. Потім відбулася і друга зустріч. 5 жовтня, вже під вечір, нам поставили завдання захопити лісосмугу, розташовану поблизу аеропорту, але саперів не дали. Територія була замінована, досвіду подолання мінних загороджень ми не мали, і залишалося десь дві години з початку виїзду до повної темряви. Мене тоді залишили з двома БТРами охороняти позицію "Цунамі", а на цю дорогу відправили наших три БТРа та два танка, на одному з них їхав "Адам". Команду віддали комбату "Чорному" – командиру "Правого сектору". Він нас запевнив (я був присутній при узгодженні), що розвідку здійснили, що там ворога немає, і все добре. Для мене це було дивно, бо я розумів, що встановити біля моста або блокпост, або засідку, чи замінувати було необхідно. Але "Чорний" впевнено заявив, що все добре. Вищі командири сказали: "Гаразд! Ти давно тут воюєш, орієнтуєшся – командуй!". Десант з "Правого сектору" посадили на наші БТРи – я був особисто присутній при відправці цих хлопців. Єдине що – командиром машини нашого передового екіпажу пішов Саня Литвин – хлопець, який воював ще в Афганістані, досвідчений. Коли колона зрушила, перша машина відірвалася від основного складу колони, метрів на 150-200, щоб на швидкості проскочити місток. І на містку вони потрапили під шквальний вогонь сепарів (біля містка все ж таки був їх опорнік): 6 чи 7 пострілів з гранатометів, 2 з яких потрапили в БТР. Перший постріл з "мухи" поцілив в ящики БК на броні. Трьох "правосеків", які їхали на броні, знесло вибухом. З екіпажу, на щастя, ніхто не загинув! Саня Кольберт, який був снайпером у нашій групі, дивом вцілів! Біля нього був розрив, але його ані контузило, ані поранило – оце дійсно в сорочці народився. Сергій Блюд стояв на задній "кукушці" – кришку десантного люку від вибуху зірвало із клямки і вдарило по касці бійця. Добре, що каска була не радянська, а ізраїльська – за рахунок цього він вижив, але череп був проламаний, він втратив свідомість. Постріл з РПГ-7 потрапив саме в борт БТРу і кумулятивний струмінь пропалив бронежилет Сергія Сідлецького, він загинув миттєво. Хлопці розповідали, що по БТРу пройшла хвиля вогню, від якої підкинуло башту, вона з’їхала з направляючих роликів, і вийшла з ладу. БТР на повному ходу прорвався повз сепарський опорнік, вони проїхали 200 метрів, і зупинилися, щоб потушити машину. У цей час два інші БТРи під’їхали на вогневу позицію і відпрацювали по засідці. Два танки також щосили молотили по цій засідці, але екіпаж першої машини не зміг повернутися через місток, тому вони проїхали далі, до іншого повороту, завернули, і поїхали через поле. Коли вони були вже на середині поля, вискочила сепарська бойова група, і почала розгортатися, щоб взяти наших хлопців "в кліщі". Але наші вирвалися і гайнули по заболоченій місцевості. Майже пересікли її, але перед самим берегом "сіли". Зв’язок з ними на той момент урвався. Я знаходився посередині між командним пунктом і хлопцями. Чув, що у них бій, частину розмов. Я доповів командиру групи, що виходжу в зону дії, щоб надати допомогу і встановити зв’язок. Отримавши від нього добро, ми на БТРі вирушили на місце подій. Назустріч нам вже поверталися два БТРи і два танки, "Адам" ішов крайнім. Вони всі відтягнулися до "Цунамі", а я "поскакав" по цьому полю. Слава Богу, увійшов у зв’язок з хлопцями, які застрягли. Вечір, видимість погана, вони карти не мають, а у мене карта тільки в голові. Я попередив: "Ви не стріляйте. Стріляю я. Я рухаюсь, тому ворог в мене навряд чи влучить". І почав стріляти по курсу БТРа в небо, трасерами. Вони засікли мої трасера і я знайшов цей БТР в твані. Під’їхав, оглянув, зрозумів, що власними силами ми хлопців не витягнемо. Я доповів ситуацію командиру групи. Він сказав знімати людей і чекати іще БТР на підмогу. Але у мене були екстрені обставини – Сергій Блюд важкий: проламана голова, кровотеча – як рухати його?! Я вийшов на зв’язок з "Адамом" – інші танкісти відмовились, а він сказав, що примчить. Євген також знайшов нас по трасерам. Здається що для цієї людини немає нічого неможливого! "Адам" своїм танком зачепив наш БТР, а ми – той, що застряг у болоті, і витягнув машини "паровозиком". Так проїхали ще метрів сто. Я розумів, що ми були в зоні спостереження сепарів, які знаходились у засідці. За логікою, і постріли, і звуки двигуна танка – це виклик артилерії. Так воно і вийшло. Тільки ми звідти вискочили, скинули троси, почали рух, як одразу нас накрили міномети. Тобто завдяки "Адаму" ми врятували життя свого бойового товариша, і зберегли техніку.
Третя моя зустріч з Євгеном Межевікіним відбулася на одній із перших церемоній нагородження орденом "Народний Герой України", де я мав честь вручати орден "Адаму". Я розповів присутнім, як він врятував нас, і як потім ще тривалий час ефективно боровся з танками противника на найнебезпечніших та найгарячіших ділянках фронту війни з Росією".