Що таке справжня регіональна політика

Ситуація з останніми подіями навколо мера Черкас дуже симптоматична.

Насправді, не так багато людей в Києві, з тих, хто приймає рішення або дотичний до цього процесу на урядовому рівні, до кінця розуміють суть та можливості місцевого самоврядування.

Я не був виключенням. Хоч багато років пропрацював в різних міністерствах та Кабміні.

Насправді, з місцевим самоврядуванням я зіткнувся в реальності перший раз в своєму житті, коли почав працювати головою Київською обласної державної адміністрації.

Губернаторська робота – це не лише взаємодія зі своїм безпосереднім апаратом та апаратом районних державних адміністрацій. Це також взаємодія і з містами, з мерами та міськими радами.

Для мене, певно, було два великих відкритті в цьому контексті.

Перше – це деякі обласні депутати-мажоритарники, які протягом багатьох років, а то і десятиліть на місцях є уособленням по суті влади та впливу. Такі собі живі пам’ятники, які, до речі, користуються великою підтримкою в громадах.

А ось друге відкриття – це власне мери міст.

Мери міст – це особлива когорта людей. І вони безпосередньо впливають на якість життя сотень тисяч людей, наприклад, у тій же Київські області. В кожного з них своя історія. І своя підтримка тих, хто їх обрав. Ніхто з них не є безсрібниками. Але багато хто має авторитет в громаді та підтримку місцевих еліт.

Вони не твої підлеглі. І давати "команди" ти їм не можеш. Це був, напевно, головний урок, який я засвоїв. Єдине що ти можеш – це будувати союзи та співпрацю, на довірі, повазі та взаємодопомозі. Як усі досвідчені політики, звичайно, вони остерігаються сили, але це точно не той аргумент, на якому можна збудувати дієву співпрацю з ними.

Для команди Володимира Зеленського була єдина, складна, але все таки можливість створити реальну альтернативу тим мерам та пам’ятникам, які не вписуються в парадигму "нових облич" та рішучих змін в країні. І взагалі, виграти місцеві вибори.

І ця можливість полягала в тому, аби окрім власне реформ на рівні Уряди, показати також на місцях, в регіонах та районах України нові обличчя, нові підходи та новий стиль управління.

В регіонах це можна було зробити лише трьома способами. Перше. Призначити сильних голів ОДА, дати їм максимальну підтримку та врешті решт почати зміни на регіональному рівні, локомотивом яких стали би губернатори. Призначити не ручних, не сірих, а сильних, готових до викликів. Сам бачив на власні очі, як люди змінювали ставлення до влади, коли починаєш активно їздити регіоном та вникати в застарілі проблеми.

Друге. Призначити нових голів райдержадміністрацій, які б показали людям безпосередньо в районах, що зміни можливі.

Ну, і звичайно, обрати ефективних депутатів-мажоритарників, які б прагнули цих змін.

Все це б дало шанс за рік з гаком часу продемонструвати зміни, переконати людей, які підуть голосувати на місцевих виборах, що вони реальні, а головне – об’єднати навколо себе нову генерацію місцевих політиків, які б були здатні дати бій старим місцевим елітам.

Ось це і є справжня регіональна політика. Це складний процес. Тонкий. З багатьма змінними, але він був можливий ще рік тому. Це гра в довгу.

Але, на жаль, цього не трапилося. Цю єдину можливість було втрачено тими, хто почав грати в коротку, ставлячи себе та свої потреби попереду справи. Головам ОДА так і не надано підтримки та великої довіри з центру. Більше третини голів РДА не призначено: від системи LIFT, яка б могла дати можливість знайти таких людей, відмовилися. А мажоритарники в більшості своїй так і не стали авторитетною силою на місцях.

Плюс на рівні Уряду зміни та реформи складно даються.

Таким чином, на місцеві вибори не має з чим, а головне з ким іти.

Електоральний вакуум, який обов’язково займуть.
Хто? Правильно, та ж партія мерів або аналогічна партія, яку обов’язково створять.

Альтернативи цьому немає. І створити її декілька місяців неможливо.

Тому для мене Черкаси дуже симптоматичні. Вони повинні були статися. І сталися.

І це лише початок.